Автор Оксана Онищенко Редакторка відділу освіти та науки ZN.UA
Антарктика — єдиний на Землі континент, на якому немає державних кордонів. Ми звикли думати про нього як про місце миру й науки, пінгвінів і айсбергів. Однак насправді тут розгорається політичне протистояння за участі Росії та Китаю, в результаті якого тріщать по швах міжнародні договори та протоколи. Наслідки цього відчувають навіть імператорські пінгвіни.
Про те, що відбувається на крижаному континенті зараз, ZN.UA розповідає директор Національного наукового антарктичного центру Євген Дикий, який нещодавно повернувся з наради країн-учасниць міжнародного Договору про Антарктику.
Євген ДикийНаціональний антарктичний науковий центр
Договір, що відклав конфлікт до… ніколи
— Пане Євгене, як Антарктика пов’язана з політикою?
— Політика в Антарктиці була присутня від моменту її відкриття. Континент досліджували не для створення заповідника, а щоб експлуатувати, як усі інші землі того часу. Те, що Антарктика зараз нагадує рай (принаймні для звірів і птахів), — унікальний період, який може швидко закінчитися.
Континенту пощастило — тривалий час він був відрізаний від світу холодною циркумполярною течією з льодовиками, яка обходить його довкола за годинниковою стрілкою. Навіть легендарний капітан Кук у XVIII столітті не зміг пробитися через неї й написав у бортовому журналі, що навряд чи комусь з мореплавців вдасться пройти далі. І тільки через пів століття вітрильний флот технологічно став настільки досконалим, що в короткий літній період одразу три експедиції змогли пробитися між айсбергами до берегів крижаного континенту: британська, американська й Російської імперії.
Насправді росіян у складі третьої експедиції ще треба було пошукати. Вона була такою ж строкатою, як і склад імперії: командував експедицію естонський німець Теодей Готліб фон Беллінсгаузен, а його заступником був капітан-лейтенант імператорського російського флоту Іван Завадовський, у якого в дворянській грамоті написано, що він «козацького роду з Гадяча». Тобто ми, українці, в Антарктиці рівно 200 років, і по праву вважаємо себе одними з першовідкривачів.
Але повернімося до політики. Приблизно у 1950-х роках зацікавленість у природних ресурсах Антарктики стала настільки великою, що сім країн одночасно висунули претензії на її території. Причому на деякі претендує більше ніж одна країна. Наприклад, на землю, де стоїть українська станція «Академік Вернадський», претендують Британія, Чилі та Аргентина.
Станція «Академік Вернадський»Національний антарктичний науковий центр
Тому обстановка а Антарктиці напружена давно. Там ще не було пострілів на ураження, але вже були попереджувальні, в повітря. Наприклад, наприкінці 50-х років ХХ століття британські та аргентинські моряки висаджувалися на станціях одне одного й примусово знімали персонал з формулюванням: «Ви незаконно побудувалися на нашій території».
І от 1959 року зустрілися топдипломати Штатів та Радянського Союзу, до яких потім приєдналися країни-союзники, щоб обговорити питання Антарктиди. Це були дві ядерні держави, які ділили між собою світ, але при тому вміли й домовлятися. І абсолютно однаково вважали, що починати Третю світову через Антарктику — це точно не варіант. Так 1959 року з’явився унікальний і, на мою думку, один з найкращих договорів в історії людства — Договір про Антарктику (далі — Договір).
І хоча після його укладання жодна з семи країн не зняла своїх територіальних претензій, було домовлено, що вони будуть відтерміновані на час дії Договору. А якщо врахувати, що договір визнано безстроковим, то виходить, що країни відтермінували свої територіальні претензії до… ніколи. Це дуже дотепне дипломатичне формулювання.
Договором також було визначено, що в Антарктиці категорично забороняється будь-яка мілітарна активність і будь-яка зброя, крім мисливської. І для цього прописано абсолютно дієвий механізм: представники будь-якої держави — члена Договору можуть висадитися на станції іншої держави, і їм мають показати всі приміщення — де що лежить, що і як робиться.
— Окрім заморожування конфліктів, що ще гарантує Договір про Антарктику?
— У ньому від початку було прописано, що територія Антарктики має використовуватися для наукових досліджень. А вже значно пізніше, 1998 року, був ухвалений протокол до Договору, який встановив дуже жорсткі екологічні правила та обмеження. Зокрема, він забороняє видобуток корисних копалин в Антарктиці до 2048 року. Для того, щоб продовжити цю заборону, потрібна буде згода всіх країн, які мають право голосу в Договорі. Якщо хоча б одна буде проти, рішення не буде ухвалено, тому що тут, як і в Радбезі ООН, діє консенсусний принцип ухвалення рішень.
Звісно, до 2048 року світ ще може дуже змінитися, але, виходячи з того розкладу, який є зараз, ймовірність продовження мораторію на видобуток копалин, чесно кажучи, близька до нуля. Складно уявити, що Росія, Штати й Китай на це погодяться.
Оскільки Антарктика — це 10% площі планети, то суто статистично можна припустити, що там є приблизно 10% всіх видів корисних копалин Землі, які ніхто ніколи не видобував. Така собі «планетарна заначка». Не думаю, що людство встоїть перед такою спокусою.
Парасоля для брудної політики
— Яка зараз політична ситуація навколо Антарктики?
— Тут можна побачити в мініатюрі тенденції, які визначають глобальну світову політику. Росія системно «зносить» усі міжнародні договори та механізми взаємодії, які з’явилися після розвалу Радянського Союзу . І це дуже добре видно на засіданнях Консультативної наради з питань Договору про Антарктику, де ухвалюються ключові рішення щодо континенту. Це такий своєрідний «уряд» крижаного континенту. До нього входять лише 29 країн, серед яких і Україна, а всього в Договорі є 54 країни — решта без права голосу, але з надією колись його набути.
Коли я як представник нашої країни 2018 року вперше потрапив на засідання Консультативної наради, в російській делегації був такий собі дідусь Лукін, який років 40 очолював Арктичний та Антарктичний науковий інститут в Петербурзі. Він сказав мені: «В цій залі засідань науки немає. Тут велика геополітика, а наука для неї — маленька кольорова парасолька».
Дідусь не збрехав, це дійсно орківська точка зору, яку повністю поділяє й Китай. Однак є й інші крайнощі — це «рожеві поні» країн континентальної Європи, для яких головне — наука заради науки, ключові проблеми людства, клімат тощо. Але вони вже й самі бачать, що це трошки наївний підхід. А от у англосаксів, наприклад, він більш прагматичний — вони розвивають суперпотужні наукові програми, водночас їхні делегації очолюють не науковці, а топдипломати рівня заступника міністра закордонних справ. А у складі делегацій співвідношення науковців і дипломатів — 50 на 50.
— Якого підходу дотримується Україна?
— Ми намагаємося просувати англосаксонський. Зокрема й щодо участі наших дипломатів. Хоча, звісно, є різниця в ресурсах. У нашій делегації зазвичай двоє людей, обидва науковці, інколи, як ми жартуємо, двоє з половиною — це коли до нас приєднується кадровий дипломат із МЗС у день ухвалення важливого рішення та голосування в Консультативній нараді. Я розумію, що наші дипломати перевантажені та не мають можливості бути присутніми постійно. Тим часом російська делегація має з десяток людей плюс на підхваті в них ще п’ять-шість білорусів. Китайська делегація — мінімум дванадцять осіб завжди, а буває й п’ятнадцять. Але ми таки рубаємося за просування важливих рішень у міжнародних договорах та відстоювання інтересів України.
— Розкажіть, будь ласка, про групу друзів України. Чи правда, що на останній нараді до неї не приєдналася делегація США?
— Неформальна група друзів України серед країн-учасниць Консультативної наради утворилася через чотири місяці після початку повномасштабного вторгнення. Тоді в рамках наради був започаткований окремий івент для України, де збираються представники країн-друзів. Вони питають, яка допомога потрібна, однак зазвичай розмова виходить за межі питань Антарктики. Адже я є єдиним керівником делегації — науковцем, інші — це переважно дипломати, причому не рядові. І вони не приховують, що одна з цілей цих зустрічей — оновлення інформації про ситуацію в Україні: що у нас на фронті, що — в тилу, що — взагалі в країні. Тому це дуже важливий івент.
Консультативна нарада з питань Договору про Антарктику, 23 червня – 3 липня 2025 рокуSecretariat of the Antarctic Treaty
До 2025 року група друзів України збиралася не просто за участі Сполучених Штатів, а делегація цієї країни була, що називається, на скликанні — вона збирала інших. Цього року на скликанні була Польща, а американська делегація взагалі не прийшла. При цьому поляки притиснули американців саме так, щоб не можна було вдати, що вони не знали про зустріч. Тоді керівниця американської делегації була змушена, ховаючи очі, чесно сказати, що в них є пряма інструкція Держдепу не брати участі в проукраїнських та антиросійських заходах.
— Можете назвати її ім’я?
— Якраз її ім’я не дасть нічого. Вона кадровий дипломат і виконує те, що їй говорять. А якщо потрібне ім’я, то це держсекретар США Марко Рубіо. Це було рішення саме його рівня. Що, звичайно, є дуже показовим. Але також показово, що це єдина делегація, яка «відпала» з групи друзів України. Решта країн залишилися, а це всі країни ЄС, Британської Співдружності, а також Японія та Південна Корея.
Паралізовані консенсусом
— Нещодавно Росія та Китай заблокували набуття Канадою статусу Консультативної сторони, тобто надання їй права голосу, а Україна разом з іншими країнами так само відмовили у набутті права голосу Білорусі. Разом з тим не вдалося ухвалити важливі для крижаного континенту рішення з охорони природи. Що відбувається? Це протистояння почалося від повномасштабного вторгнення?
— Воно почалося раніше, а від повномасштабного вторгнення стало очевидним. І зараз робота Консультативної наради майже паралізована. На жаль, вона стала жертвою консенсусного принципу. Він покликаний допомогти врахувати потреби всіх учасників, однак не розрахований на те, що якась зі сторін свідомо підриватиме механізм ухвалення рішень і абсолютно не матиме бажання виходити на компроміси та з кимось домовлятися.
— Чим Росія шантажує інші країни, які вимоги висуває?
— Це не шантаж, бо Росія вимог не висуває. Хоча ситуація з Білоруссю та Канадою й виглядає так, що тут нібито дійсно можливий розмін. Але не факт, що так і буде, бо Росія ж прямо не озвучує вимоги розблокувати вступ Білорусі, а лише натякає на них. Деякі з членів білоруської делегації в кулуарах нам казали: «Росії набагато важливіше, щоб не вступила Канада, ніж щоб вступили ми. Нас вони потім просто зіллють».
Канада заважає росіянам у Консультативній нараді, бо стала однією з найбільш радикальних демократичних країн, що відстоюють цінності того старого західного світу, який зараз руйнують з двох боків — з Кремля та з Білого дому. Однак офіційно Росія разом з Китаєм намагається знайти формальні зачіпки для блокування Канади, заявляючи, що її антарктична програма «не така», в ній недостатньо наукових досліджень, що країна не має власної антарктичної станції. Зате у Канади є купа станцій в Арктиці, куди вони пускають науковців з інших країн, а самі за обміном їдуть на їхні станції в Антарктику. І за кількістю публікацій у міжнародних рейтингових наукових журналах щодо результатів антарктичних досліджень Канада входить до топ-5, на відміну від Білорусі (хоча та й має станцію), Росії та Китаю.
Натомість українська делегація, блокуючи вступ Білорусі, прямо заявила (і ми простежили, щоб це потрапило до протоколу), що в нас немає жодних претензій до діяльності науковців цієї країни. Але в Договір про Антарктику вступає не антарктична експедиція, а країна, і в ньому написано, що він заснований на статуті ООН та повазі до нього. І доки країна Білорусь брутально порушує його, сприяючи збройній агресії проти однієї з країн Договору, доти їй там не місце. Чотирнадцять країн з 29 заявили, що повністю поділяють наш підхід, і це разом з нами більшість учасників Консультативної наради.
— Які природоохоронні рішення заблокували Росія та Китай на цьогорічній нараді?
— І не лише на цьогорічній. Останні п’ять років ці країни абсолютно системно блокують всі природоохоронні рішення — заявляють, що їм це звучить непереконливо, недостатньо наукових даних. Ну добре, блокування рішень зі створення природоохоронних територій ще якось можна пояснити тим, що це може посилити територіальні претензії країн. Але ніяк не можна пояснити блокування резолюції про небезпеку пластикового забруднення Антарктики та обмеження використання пластику на крижаному континенті. Також Росія та Китай вже третій рік поспіль блокують надання охоронного (тобто червонокнижного) статусу імператорському пінгвіну, популяція якого скоротилася втричі за останні роки.
Що власне відбувається? Досі у мене якось не складався пазл. А цього року під час засідання Консультативної наради я все зрозумів. Наприкінці засідання обговорювався пункт, який ніколи не викликав жодних суперечок, — програма наради на наступний рік. І тут раптом вилазить Росія й каже, що «баба Яга — проти». І що ж їм не подобається в майбутній адженді? Річ у тім, що вже протягом двадцяти років у перший день засідання топнауковці Наукового комітету з антарктичних досліджень (Scientific Commission of Antarctic Research) проводять лекцію про підсумки досліджень минулого року. Але цього року Росія заявила, що таке не передбачено в Договорі. Тому, мовляв, пора з цим зав’язувати та вертатися до основ. От тут насправді до мене дійшло, що взагалі робить Росія в усьому світі — вона хоче не просто повернути Радянський Союз в його кордонах, а й весь світ відмотати назад до 1991 року. Це абсолютно продумана та свідома лінія. Пам’ятаєте, колись Путін розповідав, що 1997-го Захід «обдурив» Росію, пообіцявши нерозширення НАТО на Схід. І що розпад Союзу 1991-го — геополітична катастрофа? Повернення у 1980-ті роки важливе для Путіна ще й на особистому рівні, бо то був золотий час Владіміра Владіміровича — молодого кегебешника, «большого чєловєка», який міг будь-кого посадити та будь-кому зіпсувати життя.
І тепер Росія хоче в усіх сферах знести міжнародні структури та домовленості й повернути світ, де від неї багато залежить, де вона щось вирішує. А ми після 90-х здуру вирішили, що все зло вже подолано і світ треба просто трішечки покращити, причому дуже ніжними методами.
— Чи розуміють учасники Договору про Антарктику справжні мотиви Росії?
— Звичайно, всі все розуміють, Росія усе робить прямолінійно й тупо. Від неї в Консультативній нараді часто виступає зовсім молода дівчина з блискучою англійською. Ми її між собою прозвали «внучкою Лаврова». Вона використовує всі «дєдушкіни» формулювання.
— Чи є інструменти протидії деструктивній позиції Росії, як мінімум відмова від консенсусного принципу ухвалення рішень, якщо він не працює?
— Щоб замінити консенсусний принцип на принцип кваліфікованої більшості, потрібен знову ж таки консенсус. Виходить замкнене коло. Як на мене, розімкнути його можна в два способи. Для обох, на жаль, в ЄС та НАТО ще не назрів момент, хоча, сподіваюся, дозріває. Перший спосіб — жорстко натиснути на тих, хто зловживає консенсусом, і зробити так, як одного разу вдалося зробити з Орбаном на саміті ЄС, — пояснити, що вони мають піти попити кави, поки будуть ухвалюватися рішення. Але на даний момент механізмів для цього немає.
І другий спосіб — повністю ізолювати порушників консенсусного принципу, в той час як решта учасників денонсують договір і зразу укладуть новий, в якому вже будуть закладені абсолютно інші правила голосування. Але дай Боже, щоб хоча б половина з 29 країн — учасниць Консультативної наради погодилася на подібні радикальні заходи. Тому що, наприклад, країни Глобального Півдня далеко не так страждають від дій Росії та Китаю. Ось приклад: при голосуванні щодо Білорусі та Канади за Білорусь виступили три країни — Росія, Китай та Індія. А за Канаду — всі, крім Росії та Китаю. Тут дуже показовою є позиція Індії, яка голосувала за вступ обох цих країн: «а давайте приймемо всіх, давайте жити дружно». Така позиція характерна для Глобального Півдня — пом’якшувати всі конфлікти чи просто вдавати, що їх немає.
Українці на крижаному континенті
— Що досліджують українські науковці в Антарктиці?
— Досліджуємо не так сам континент, як процеси, які стосуються всієї планети в цілому: магнітні поля, озонові діри, атмосферні ріки (механізм перенесення тепла з екваторіальних широт до полярних, який пояснює прискорені темпи потепління). Про відкриття атмосферних рік нещодавно вийшла стаття у авторитетному міжнародному науковому журналі Nature, де серед авторів — дві наші українки Світлана Краковська та Анастасія Чигарєва. Публікуватися в журналі Nature для науковця — це приблизно як для бізнесмена потрапити в топ-50 Forbes.
За даними з нашої станції «Академік Вернадський» людство контролює, як відновлюється озоновий шар планети. А на основі наших досліджень космічної погоди пасажирські літаки Всесвітньої асоціації цивільної авіації прокладають свої маршрути. І це суто українське дослідження.
Також наші науковці беруть участь у великому міжнародному консорціумі, який досліджує зміни в океанських течіях через танення льодовиків. Наша Наталія Шепель, яка власне веде цей проєкт, їздить в Антарктиду, запускає так звані арго-буї, тобто підводні буї з датчиками, а потім вертається в рідну Одесу і збирає волонтерку до свого хлопця на фронті. От так і живемо.
І це я перелічив далеко не всі наші дослідження, навіть не половину. Минулого року наш Національний Антарктичний науковий центр був чемпіоном в Україні за кількістю грантів, отриманих в межах програми Європейського Союзу «Горизонт Європа». Усі вони виграні за конкурсами, в яких була жорстка конкуренція, — за один грант змагалися 13–17 міжнародних проєктів. Це до питання, що ми, українці часто самі себе недооцінюємо. Ми виграли конкурси на рівні з великими інститутами й університетами, при тому що колектив НАНЦ — усього 60 науковців.
Наші дослідження в Антарктиці — це наш внесок у розвиток фундаментальної та прикладної науки та участь у міжнародній науковій співпраці. Знаєте, якось під час Революції Гідності я зустрів у літаку колишнього свого студента з Могилянки, який на той момент був аспірантом у Гайдельберзькому університеті. Цей університет входить до топ-100 університетів світу. Він кинув свою аспірантуру і летів на Майдан. Ми з ним проговорили всю дорогу в літаку, і одну його фразу я запам’ятав на все життя: «Ну ви ж розумієте, Євгене Олександровичу, що я кожного ранку прокидаюсь з дилемою: я в першу чергу українець чи науковець?» Так от, власне дослідження в Антарктиці — це одне з тих вікон можливостей, щоб взагалі такої дилеми не виникало. Щоб ти не мусив обирати, а міг бути українським науковцем, який при тому рухає глобальну науку у великих світових консорціумах на рівні зі своїми колегами з набагато комфортніших і багатших країн.
— Які перспективи України в Антарктиці, плани на майбутнє?
— Після війни буде відновлення країни, і тут у нас великі амбіції. Сподіваюся, у майбутньому ми матимемо українську полярну державну програму, яка включатиме не лише станцію «Академік Вернадський» і криголам, як зараз, а дві станції в Антарктиці й ще одну — на архіпелазі Свальбард (він же Шпіцберген) в Арктиці. Це суверенна територія Норвегії, але за договором про Свальбард кожна країна має право заснувати там наукову станцію. І це буде наш вхід в Арктику.
— Ми також залишаємося в Договорі про Антарктику. Чого очікувати тут?
— Не за горами 2048 рік, коли завершиться мораторій на видобуток корисних копалин. Я за те, щоб він зберігся. Але, швидше за все, цього не станеться, і в такому разі ми маємо дбати там про свої економічні інтереси, щоб Україна також стала однією з країн, яка отримає до них доступ.