Десятиліття тому вже повалений венесуельський диктатор Ніколас Мадуро розмахував російським прапором та мечем Сімона Болівара, а гендиректор “Роснєфті” Ігор Сєчін поруч з ним схвально посміхався. Проте минулого тижня Кремль не поспішив рятувати режим, з яким у листопаді підписав розмиту угоду про “стратегічне партнерство”, йдеться у статті Financial Times.
Скоріш за все, американські військові під час операції легко обішли російські системи ППО, які були у Венесуелі, зокрема С-300, “Бук” і “Панцир”. Кремль відносно мʼяко відреагував на захоплення Штатами танкера, який перевозив венесуельську нафту та перебував під захистом Росії. Це трапилось після двох десятиліть спроб Москви зробити Венесуелу антиамериканським оплотом у Латинській Америці.
“Це останній з низки подій, коли Росія залишила своїх партнерів і союзників напризволяще — вона не могла багато для них зробити, коли вони опинилися під військовим тиском. Деякі росіяни можуть захотіти представити це так, ніби вони не збираються втручатися у справи США та очікують певної свободи дій у власному дворі, але американці не дурні. Вони знали, що Росія нічого не може зробити для Мадуро”, — каже Ханна Нотте, директорка програми нерозповсюдження в Євразії в Центрі досліджень нерозповсюдження імені Джеймса Мартіна.
Росія та Венесуела зблизились на початку 2000-х, коли до влади прийшли Владімір Путін та покійний Уго Чавес. Москва побачила тоді можливість посилити свій геополітичний вплив у “задньому дворі” Штатів. Російські енергетичні гіганти отримали тендери на розвідку венесуельських нафтових родовищ, а Каракас зрештою витратив 11 мільярдів доларів на російську зброю: 100 000 автоматів Калашникова, десятки винищувачів та ударних гелікоптерів.
“Це дозволило Росії показати, що вона може мати союзників у традиційній зоні впливу США, потенційно нарощуючи свою військову присутність та протидіючи політиці санкцій та ізоляції США [проти Венесуели]”, — вважає Владімір Рувінскій, професор Університету Ісесі в Калі, Колумбія.
До 2010 року Путін довірив ці відносини вже згаданому Сечіну, який вільно володів іспанською та контролював енергетичний сектор в російському уряді. Він організував спільне підприємство п’яти великих російських нафтових компаній та державної венесуельської компанії Petróleos de Venezuela SA (PDVSA) для розробки нафтових родовищ. Також він уклав угоду про постачання Венесуелі 2500 автомобілів Lada Kalina.
Два колишні високопоставлені керівники російської енергетичної галузі розповіли журналістам, що у діях Росії в Венесуелі від початку не було економічних міркувань, тільки політичні. Один з колишніх керівників каже, що “нафта була занадто важкою”, і видобуток коштував би від 10 до 12 мільярдів доларів.
Окрім цього, російські нафтовики були вражені робочою культурою у Венесуелі: уряд Чавеса вимагав 60-відсоткової частки в консорціумі, але не інвестував свою частку коштів. Також в країні була висока загроза вуличного насильства, через що росіян перевозили до офісів важкоозброєними конвоями. Там вони бачили червоні прапори та плакати, що вихваляли героїчних робітників, але іноді дізнавалися, що місцеві співробітники прогулювали роботу, щоб піти на карнавал.
Загроза для проєкту Кремля у Венесуелі виникла, коли у Чавеса у 2011 році діагностували рак. Сечін очолив російську делегацію на похоронах у 2013 році, лобіював перейменування вулиці у Москві на честь Чавеса та виступив на церемонії відкриття його памʼятника, профінансованого “Роснєфтью” та відкритого у рідному місті Чавеса. Але з Мадуро встановити звʼязок було не так легко.
“З Чавесом вони розмовляли однією мовою, і все давалося легко. З Мадуро, який зовсім інша людина, було набагато складніше, і вони ніколи не були такими близькими. Мадуро не мав монополії на владу. Він був лише одним із багатьох”, — каже колишній російський посадовець.
Пізніше партнери “Роснєфті” розчарувалися в проєкті та продали свої частки, а сама російська компанія хоч і залишалась відданою справі, але погіршення політичної та економічної ситуації за часів Мадуро змусило багатьох поставити під сумнів перспективи інвестицій.
У 2018 році у Венесеулі посилились протести на тлі соціально-економічних потрясінь, які загрожували банкрутством Венесуели. Того року Росія направила групу чиновників, щоб представити план порятунку економіки країни, а у 2019 та 2024 роках відправила “ЧВК Вагнер” для захисту Мадуро. Залежність від Росії допомогла режиму вижити, але підвищила ризик того, що Москва у підсумку може залишитися без нічого. Зрештою американські санкції призвели до того, що Венесуелі було важко здійснювати платежі за російським кредитом у розмірі три мільярди доларів.
Кремль зрозумів, що інвестиції були невдалими. Колишня старша директорка з питань Європи та Росії в Раді національної безпеки США Фіона Гілл у 2019 році розповідала, що Москва натякала на “дуже дивну угоду”: Венесуела в обмін на Україну, аби кожна наддержава мала повну свободу дій на своєму “задньому дворі”. Вона тоді їздила до Москви, щоб відмовитись від пропозиції.
На думку наукового співробітника Міжнародного центру оборони та безпеки в Таллінні Івана Клища, цінність Венесуели за Мадуро зменшилась. Країна була актуальною для регіональної політики РФ через її лідерську роль у певній антиамериканській коаліції серед держав регіону.
“Ті інституції, які створила Венесуела, фактично не існують… Це як говорити про загублене місто Атлантиду. Це ізольований режим, а Мадуро неймовірно непопулярний”, — каже він.
Ханна Нотте вважає, що Кремль боїться посваритись з Трампом через викрадення Мадуро, тому й реагує мʼяко. За її словами, якщо Путін справді розлютить Трампа, то США дійсно змінять позицію щодо війни в Україні. На її думку, Москва продовжить надавати пріоритет боям в Україні, а не зіткненням в інишх частинах світу.
США знову говорять мовою сили — і цього разу без зайвих церемоній. Венесуела стала лише першим епізодом значно ширшої гри, в якій Вашингтон методично витісняє конкурентів зі своєї традиційної зони впливу. США демонструють готовність діяти швидко й показово, повертаючи контроль над Західною півкулею. Те, як працює нова стратегія Вашингтона і до чого готуватися регіону вже найближчим часом — у статті “Новий шериф” у Західній півкулі: як США вибивають Росію і Китай зі свого “заднього двору” аналізував Віталій Білан.