Колись війни спалахували окремими точками десь на світовій периферії. Їх можна було локалізувати, утримати, ізолювати. Сьогодні вони розтікаються, накладаються одна на одну, посилюючи загальний хаос і невизначеність у глобальній системі. Те, що ще вчора вважалось архітектурою безпеки, дедалі більше нагадує фасад без фундаменту — ефектну, але умовну конструкцію, яка вже не витримує випробування реальністю. Світ поступово перестає вірити у сталість домовленостей, непорушність кордонів і нерозривність альянсів. На перше місце виходить здатність адаптуватися краще, діяти швидше, ніж інші.
У цьому новому середовищі, де війна повертається як дієвий інструмент, а слабкість стає вироком, більше немає місця для глобального шерифа, за яким можна сховатися. Донедавна в політичній уяві багатьох українців Сполучені Штати залишалися тією непохитною опорою, що попри все тримає світовий баланс. Та сьогодні Америка змінюється. Дональд Трамп — не випадок, не технічна помилка в американській демократичній машині. Він — радше прояв, симптом. Перетин тенденцій, які визрівали давно: скепсису до інституцій, втрати стратегічного терпіння, прагматизації зовнішньої політики та знецінення ідеологічних принципів. За гаслом America First стоїть не стільки політична емоція, скільки глибоке зрушення в уявленні про те, що варте витрат, а що ні. Солідарність і відповідальність поступаються короткочасній вигоді.
Україні довелося бути однією з перших, хто відчув цей вітер змін. Спочатку 2014-го, а згодом 2022 року прощання з ілюзіями далося дорогою ціною. Втім, попри розчарування, страждання та біль цей досвід дає нам шанс раніше за інших виявити формулу виживання: у світі, де ніхто не надає гарантій, їх треба створювати самотужки. Не просити, не чекати — діяти. Виживає не той, кого захищають, а той, чия присутність є незамінною, чия роль є надто функціональною, щоб її ігнорувати.
Для України це означає необхідність трансформації не лише в оборонному вимірі, а й в уявленні про саму себе. Ми не маємо права залишатися виключно країною-жертвою чи «останнім бастіоном». Ці образи правдиві, але вони не пояснюють, чому нас варто включити до завтрашніх домовленостей, чому ми потрібні не з жалю, а з реальної потреби. Справжня стратегія виживання полягає в тому, щоби стати державою, яка не просто вимагає політичної участі, а формує її передумови силою, досвідом і діями. Країною, яку неможливо оминути, тому що її матеріальний, технологічний, інтелектуальний внесок надто вагомий. Це і є гарантія — не в чужих обіцянках, а у власній дії.
Нам варто припинити очікувати пробудження «старої доброї Америки», яка беззастережно підтримує «своїх». Відтепер довіра будується не на риториці, а на розрахунках користі. В цьому новому американському підході не варто шукати привід для образи. Радше виклик і шанс. Адже Америка, яка перестає бути безпековим гарантом у звичному розумінні, потребує нових форматів співпраці. І якщо Україна зуміє стати частиною цієї нової конфігурації — не як прохач, а як частина рішення, — то отримає довгострокову співзалежність, якої не скасують зміни в Білому домі.
Українці вже давно є не просто реципієнтами підтримки — ми стали носієм компетенцій і творцем інновацій. Від контрбатарейної війни — до Армії дронів, від цифрової мобілізації — до адаптивної логістики. Україна не просто воює, а виробляє прикладні знання про війну XXI століття, яка ще чекає на багатьох у майбутньому. Це неоціненний капітал, що його необхідно використати максимально ефективно: як важіль для розширення стратегічної ролі України, як аргумент у переговорах, як квиток на одне з ключових місць у новій архітектурі безпеки.
Український потенціал має цілком прикладні обриси. Ми здатні брати участь у тренувальних місіях, формуванні експедиційних контингентів, зміцненні безпеки інфраструктурних об’єктів у вразливих регіонах, де США не можуть собі дозволити бути присутніми фізично. Наші підрозділи, що мислять у категоріях живої війни, гнучкі та ефективні, навчені діяти автономно. В нас є знання про боротьбу з ПВК, які перетікають із зони війни в тіньові конфлікти на інших континентах. Ми можемо запропонувати унікальне партнерство в розробленні, виробництві та випробуванні новітніх військових технологій. Дронові екосистеми, РЕБ, штучний інтелект, кіберзахист — лише частина того, що створюється в нас сьогодні й неодмінно стане основою майбутніх війн.
Домовитися зі Сполученими Штатами — це не про вимоги гарантій. Це про демонстрацію того, що наша присутність знижує ризики, оптимізує витрати, додає контролю. Це не риторика «врятуйте демократію», а проста, зрозуміла логіка вигоди: дайте нам більше можливостей — і отримаєте більший ефект.
Усе сказане зводиться до питання ідентичності. Річ не лише в тім, «що робити», а й «ким бути». Для України це питання більше не може залишатися відкритим. Ми не маємо розкоші чекати, коли нас впишуть у чужу архітектуру. Ми або самі запропонуємо себе як нову силу, партнера, чинник стабільності, або знову залишимося жертвою чужих планів і рішень. Вибір, перед яким стоїмо, — це вибір між двома моделями існування. Перша — добре знайома: жити в обороні, просити, доводити, чекати. Друга — ризикованіша, менш передбачувана, але така, що дає перспективу змін. Не як країна-жертва з правом на співчуття, що поступово зменшується, а як країна, що винаходить і пропонує рішення.
Щоби скористатися шансом, нам треба зміцніти внутрішньо: подорослішати, відчути себе громадянами, навчитися голосувати відповідально, а не виключно емоційно, й діяти спільно, бо лише моральна та професійна влада зможе нас об’єднати для досягнення високої мети та концентровано й оперативно масштабуватиме винаходи тисяч інноваторів; без цього в глобальному світі наші здобутки посилюватимуть інших, тих, хто здатний ними швидко скористатися й реалізувати свій шанс…
Можливо, майбутній порядок не матиме чітких контурів, не буде скріплений формальними угодами. Це радше буде мозаїка ситуативних коаліцій і партнерств. Але такому світові потрібні ті, хто готовий демонструвати лідерство. Бути такою країною — означає перестати чекати підтверджень своєї значущості й почати діяти так, ніби її вже доведено. Бо в реальності, де гарантії зникають, виживають ті, хто стає гарантією для інших.