Путін створює нову вісь зла – Для чого насправді Росії співпраця з Китаєм, Іраном та КНДР
Автор Сергій Корсунський Надзвичайний і Повноважний Посол України
Переговори про закінчення війни, які протягом минулих місяців ішли незбагненними шляхами, нагадують біг по колу, вибратися з якого нікому з учасників та посередників наразі не вдалося. На якому етапі перебуває узгодження позицій, якщо взагалі перебуває, невідомо. Україна висуває свої пропозиції, Росія — черговий ультиматум, США — чергового Віткоффа. Проте аналіз навіть тієї обмеженої інформації, яка просочується крізь зачинені двері, дає змогу дещо зрозуміти про цілі й тактику дій Росії. Це важливо, оскільки безвідносно до кількості повторень тих самих безглуздих вимог Путіна вустами Лаврова і так само безрезультатних закликів Трампа «сісти й підписати угоду» жити поряд із фашистським монстром доведеться нам. Глибоке розуміння намірів Москви може допомогти переконати хоча б партнерів із Європи, що вони також здатні виробити протягом року 5 мільйонів снарядів паритетно з Північною Кореєю, яка не припиняє виконувати свій «священний» обов’язок перед РФ. Про далекобійні ракети годі й згадувати.
Росія готується до наступних воєн. Немає визначеності, коли й проти кого їх буде розв’язано, але тотальне переведення суспільства, економіки, освіти, культури на військові рейки свідчить про те, що Путін не бачить жодних підстав змінювати нову реальність, яка склалася після трьох років війни й успішного, на його думку, протистояння із Заходом. Якби восени 2022 року ми отримали достатньо зброї, розвинули контрнаступ і позбавили агресора стратегічної ініціативи, сьогодні ситуація була б іншою. Але історія не знає, як виправляти оті наші нескінчені «якби». Путін вивчив урок, і все, що він робить після того, спрямоване на збільшення зовнішньополітичної гнучкості, яка на цьому етапі стає вирішальним чинником його дій.
Саме з цього погляду варто розглядати стратегічні угоди з Північною Кореєю та Іраном; демонстративні візити за кордон, зокрема до країн, які є членами Міжнародного кримінального суду, але не наважилися заарештувати його; обмін візитами з КНР; співпрацю з терористичними угрупованнями — Талібаном і ХАМАС. Коли він ретельно готувався до вторгнення в Україну, вибудовував зовнішньополітичні важелі та пастки, які можна було б використати за потреби, він також прагнув гнучкості, свободи дій. Серед ключових елементів, сформованих заздалегідь, неймовірна дружба з Китаєм спрацювала, як і було заплановано, а от, наприклад, присутність у Сирії — ні.
Але сьогодні ситуація змінилася. У США новий президент, котрий, як і Путін, вірить у волю особистості та право сильного, зневажає багатосторонні інституції й надає перевагу персональним відносинам порівняно з системною розбудовою міждержавних контактів. І хоча Дональд Трамп не любить війни, він мислить категоріями бізнесу, з ним Путіну має бути легше, бо він розуміє — за Трампа США не оголошуватимуть Росії війни. Якщо відчують поразку, то просто відійдуть убік, але за ідеали не воюватимуть.
Наразі у світі налічується близько дюжини ревізіоністських держав із автократичними, якщо не диктаторськими, режимами, які протистоять демократичному світу. Її ядро становить основна антиамериканська четвірка — Росія, Китай, Північна Корея та Іран. Але їхні роль і вага абсолютно різні. Росія, КНДР та Іран безпосередньо беруть участь у війні. Китай свою участь заперечує, але відіграє роль центра сили, який створює стратегічну противагу США. Росія здатна створювати проблеми США та їхнім союзникам у Європі й робить це, Північна Корея «відповідає» за Східну Азію, Іран — за Близький Схід. Усе це — зони стратегічних інтересів США. Але саме підтримка з боку Китаю перетворює цей дивний неформальний альянс на виклик, який демократичний світ і досі не наважується прийняти.
Китай є майстром гнучкості. Як інакше можна назвати політику, що передбачає геополітичну та ідеологічну конкуренцію з країнами, що одночасно є найбільшими торговельними партнерами й інвесторами, підтримання тісних контактів одразу з усіма ворогуючими сторонами, як, наприклад із ОАЕ, Саудівською Аравією й Іраном, одночасну підтримку та стримування КНДР? Для КНР неприпустимою є поразка Росії, оскільки це означатиме можливу зміну режиму на прозахідний. Тому Китай підтримує Росію. Водночас із прагматичних міркувань Пекін не йде на загострення відносин із Заходом і Україною, за винятком кроків у відповідь на тарифний рекет США.
Росія цілком поділяє таку політику гнучкості, проте, на відміну від КНР, не має достатньо ресурсів для її реалізації. Китай може собі дозволити нехтувати економічними міркуваннями заради геополітики й робити це без огляду на Росію. Проте Росія без Китаю не є достатньо сильною, щоби формувати гнучкість самостійно. Це одна з причин, чому Москва пішла на приниження та звернулася до Пхеньяна по допомогу. В обмін на живу силу, ракети та снаряди вона передає Північній Кореї паливо й новітні технології ВПК. Китай завжди переймався тим, аби неспокійний сусід, якому єдиному Пекін надав гарантії безпеки, був убезпечений (бо потрібен буфер із проамериканською Південною Кореєю), але водночас не занадто агресивний (щоб не давати США приводів збільшувати військову присутність у регіоні). Пекін незадоволений зближенням РФ і КНДР, але не втручається. На цьому етапі несамовита дружба з Росією є важливішою.
В умовах, коли політичний і економічний прагматизм повністю усунув ідеологію і захист цінностей, необхідно шукати несиметричні рецепти протидії руйнівникам світового порядку, що ґрунтується на правилах. Можливо, досвід асиметричних війн минулого був би корисним.