Словаччиною котиться потужна хвиля протестів проти влади, які багато хто в цій країні порівнює з українським Майданом. За масштабами та характером протести дуже нагадують акції в Словаччині 2018 року, спричинені політично мотивованим убивством критичного до влади Роберта Фіцо журналіста Яна Куцяка та його нареченої Мартіни Кушнерової, після яких Фіцо відступив. Відставка прем’єра — основна вимога нинішніх протестувальників. Наскільки реальними є різні сценарії розвитку подій і які прогнози можна окреслити? Відступить Фіцо чи ні? Чи готові словаки проголосувати за прозахідну та проукраїнську опозицію, яку зараз масово підтримують на майданах навіть у малих містечках?
Логіка подій справді багато в чому нагадує Євромайдан. Протести в Україні в листопаді 2013-го також не відразу стосувалися відставки Віктора Януковича, початковою темою була євроінтеграція. Словаки розпочали свої демонстрації із загальною вимогою, аби Фіцо не забував про те, що Словаччина — це Європа, й припинив співпрацю з Путіним. Зараз на столі вже вимоги стосовно відставки влади та дострокових виборів. Фіцо втратив підтримку в парламенті, а в країні — політична криза.
З прогнозуванням політичної ситуації в Словаччині, як із прогнозуванням дій Трампа: найпередбачуванішим є те, що нічого не можна точно передбачити та нічого не можна виключити. Словацька політична сцена — непередбачувана за визначенням. Утім, у Словаччині деякі схеми дуже часто повторюються, що дає змогу провести певні аналогії.
Декілька аргументів, чому Фіцо може програти
Нинішні протести вражають масштабами й тим, що люди масово вийшли на вулиці не тільки в Братиславі та Кошице, тобто у двох найбільших містах. Фіцо саме так хотів би бачити ситуацію: мовляв, мене не підтримує «братиславська кав’ярня», але за мною стоять звичайні люди з маленьких міст і сіл на сході, півночі й у центрі. Так можна було говорити ще восени, але зараз це однозначно не так. У Ліптовському Мікулаші під Татрами, що є типовим районним містом (не найбільшим, але відомим у всій Словаччині, як, наприклад Мукачеве в Україні), на протести вийшло більш як 10% населення, схожі показники й в інших малих містечках.
Фіцо справді втратив підтримку в суспільстві. Соціологічні опитування показують, що в грудні більшість словаків не довіряла владі, задоволеною урядом Фіцо була лише третина громадян країни. А це минув лише рік його прем’єрства. В січні підтримка влади ще нижча. Зараз уже на першому місці в опитуваннях — «Прогресивна Словаччина», «Смер» — на другому, й опозиція мала б невелику перевагу в парламенті. Невдоволення помітне також серед ядерного електорату «Смеру», тобто менш захищених кіл суспільства, мешканців малих міст і сіл, що й засвідчує явка на протестах.
Звідки це невдоволення? Причиною успіху Фіцо на виборах 2023 року був політичний хаос, спричинений нестабільною демократичною коаліцією у 2020–2023 роках, зокрема емоційно нестійким колишнім прем’єром (а потім міністром фінансів) Ігорем Матовічем. Політична криза була тоді настільки сильною, що люди хотіли хоч якоїсь стабільності. «Старий Фіцо» був недосконалий, але люди думали так: «Із ним, може, й були пов’язані серйозні скандали та звинувачення, але тоді принаймні була стабільна влада та багато професіоналів в уряді».
Справді, кабінети Фіцо в 2012–2018 роках не були аж такими популістичними та антиєвропейськими, як нинішній. Фіцо тоді намагався будувати «тверде ядро євроінтеграції» на основі єврозони та союзу Братислави з Віднем і Берліном, а аутсайдерами були Варшава, Прага та Будапешт, які не хотіли тіснішої євроінтеграції. У владі та навколо неї було багато реформаторів і шанованих експертів, економіка розвивалася, у Словаччину приходили інвестиції.
Словаки голосували 2023 року за «старого» євро-Фіцо зразка 2016-го, а отримали «словацького Януковича», який не вирішив економічних проблем. Ну й скільки ж можна слухати про те, що опозиція проплачена Америкою, а стабільність гарантує тільки співпраця з Москвою? Навіть в Україні така риторика працювала на частину виборців, може, ще року 2013-го. Нинішній Фіцо — це «пізній Фіцо», класична ситуація, як у всіх політичних лідерів із авторитарними схильностями, котрі протягом тривалого часу ще чимось приваблювали, але наприкінці стали карикатурою на самих себе.
Ось і Фіцо увійшов у цю фазу. Він уперше став прем’єром далекого 2006-го. І зараз він у тому ж стані, в якому 2006 року був Владімір Мечіар, попередній напівавторитарний лідер.
І ще один аргумент за можливу відставку: Фіцо вже банально втратив формальну більшість у парламенті. Недавно про це заявили чотири прозахідно налаштовані депутати коаліційної партії «Глас», які вже не голосуватимуть так, як уряд. Причина — протести та проросійський радикалізм Фіцо. «Глас» — це партія колишніх поміркованіших політиків «Смеру», які відійшли разом зі своїм лідером, нинішнім президентом Петром Пеллегріні. Зараз уряд Фіцо може розраховувати на 72–75 осіб зі 150 депутатів парламенту. Однак він усе ще має можливість щоразу «купувати» собі окремі голоси й так протриматися до виборів 2027 року.
Альтернатива, але яка? Головний козир Фіцо — слабкість опозиції
Фіцо вже заявив, що 2018 року відступив під тиском протестів, але це була помилка. Й тепер, мовляв, він багатший на життєвий досвід і не відступить.
Він справді має що втрачати — як колись Янукович. Його підозрювали не тільки в замовленні вбивства журналіста Яна Куцяка та його нареченої Мартіни Кушнерової, а й у керуванні де-факто мафією. У 2020–2023 роках тривали розслідування, й уже йшлося до того, щоби Фіцо опинився за ґратами (як і його соратники) на багато років. Він зараз воює не так за владу, як за особисту свободу. І, як завжди, ще має змогу втекти до Москви (можливо, й цього питання стосувався його сумнозвісний візит до Путіна).
Припустімо, що Фіцо таки втратить більшість і відбудуться дострокові парламентські вибори. Це цілком реально й для Словаччини навіть типово. Але відомо, що приблизно 30–40% словаків схильні до російської пропаганди. Наскільки реально, що вони проголосують за демократичну опозицію, а не за ще одіозніших націоналістів?
Реально. Ті люди, звісно, не проголосують за «Прогресивну Словаччину», але за проєвропейських католиків-консерваторів із Християнсько-демократичного руху (KDH) — вже так. Словаччина поділена на вісім самоврядних країв (відповідники областей), а їх керівників обирають на прямих виборах. Останні відбулися 2022 року, під час правління прозахідного кабінету Едуарда Гегера, але вже тоді була політична криза й непопулярний уряд. Із восьми країв лише у двох перемогли кандидати навіть не «Смеру», а поміркованішого «Гласу». Й вони здобули перемогу в західних областях. Схід, який стереотипно вважаємо «проросійським», обрав цілком нормальних європейських політиків, демократів, які дуже добре роблять свою справу на місцях, тісно співпрацюють із Закарпаттям і є проукраїнськими.
Наразі лідер рейтингів — відносно нова ліберальна партія «Прогресивна Словаччина». Її лідер, можливий майбутній прем’єр Міхал Шімечка, був недавно в Києві. Для створення уряду буде потрібна широка, нелегка коаліція — лібералів із консерваторами, можливо, також із «Гласом», тобто нинішніми союзниками «Смеру».
Втім, Словаччина це все бачила. В 1998–2006, 2010–2012, 2020–2023 роках. Ніколи не було легко, двічі закінчилося достроковими виборами (2012, 2023), але Словаччина — це історія й таких коаліцій, які замінюють популістів, роблять реформи, приводять країну до ЄС, підтримують Україну, потім падають під тиском помилок і сварок. Як і українські реформатори.
Словаччина — не Угорщина, якій притаманна консолідація влади. Політична Словаччина більше нагадує Молдову, де все до кінця не визначено. Важко передбачити, чим завершаться нинішні протести. Але одне можна сказати точно — Словаччина вкотре проходить процес, який уже проходила.