Причини, чому Путін не припиняє військові дії проти України, є складними та багатогранними. По-перше, це може бути пов’язано з політичними амбіціями російського керівництва, яке прагне зміцнити свій вплив у регіоні. По-друге, військові дії можуть використовуватися для відволікання уваги населення від внутрішніх проблем країни. Крім того, стратегічні цілі, які ставить перед собою Кремль, можуть вимагати продовження конфлікту. Важливими також є економічні та військові фактори, які впливають на рішення про продовження бойових дій.

Навіть незважаючи на те, що кремлівські посадовці вже починають підготовку до післявоєнної Росії, зверху все ще панує оглушлива тиша.

Минулого вікенду Київ надіслав понад 500 дронів на Москву та її околиці. Незважаючи на нові закони, які обмежують публікацію інформації про атаки безпілотників, жителі Хімок, Митіщ та Красногорська активно ділилися у соцмережах відео з димовими стовпами та безпілотниками, що маневрували в небі над передмістями російської столиці, повідомляє The Telegraph.

Ці атаки, внаслідок яких загинули троє цивільних осіб і десятки людей отримали поранення, стали першою тривалою українською атакою на Москву з початку війни.

З огляду на будь-яку раціональну логіку, нова здатність України завдавати удари по найбільш захищеному місту Росії — а також численні нещодавні атаки на нафтопереробні заводи, трубопроводи та експортні термінали на тисячі кілометрів углиб РФ — мали б стати серйозним сигналом тривоги для Кремля.

Особливо враховуючи, що українські далекобійні ударні можливості лише зростатимуть — зокрема завдяки вітчизняним крилатим ракетам з дальністю, що перевищує Tomahawk, і при цьому вдесятеро дешевшим виробництвом.

«Їхня кількість зростатиме, а маршрути та тактика змінюватимуться», — зазначив після атак на Москву сенатор від окупованої Росією Запорізької області Дмітрій Рогозін.

За його словами, українці «шукатим прогалини та вразливості в нашій обороні».

Проте наразі майже не видно ознак того, що Путін отримав цей сигнал.

Так, після параду 9 травня — який був принизливо скорочений через загрозу українських атак — Путін вперше натякнув, що війна наближається до завершення.

«Справа наближається до кінця», — сказав він журналістам, додавши, що «ще потрібно виконати велику підготовчу роботу».

Але що це означає?

Чи готовий Путін укласти мирну угоду, щойно увага Дональда Трампа переключиться з війни з Іраном і відновиться дипломатія?

Чи, навпаки, Кремль готує ще один літній наступ, щоб остаточно захопити ті 20% Донбасу, які Росія досі не контролює, влаштувавши нову бійню?

Внутрішня кухня Кремля залишається такою ж непрозорою, як і в часи, коли Вінстон Черчилль назвав Росію «загадкою, загорнутою в таємницю всередині ребуса».

Але одна річ, схоже, змінилася.

«Ключем є російський національний інтерес», — зазначав Черчилль BBC 1 жовтня 1939 року.

Сьогодні ж важко зрозуміти, в чому полягає національний інтерес Росії у продовженні цієї безглуздої та, очевидно, непереможної війни проти України.

Єдиною рушійною силою виглядають одержимість і впертість однієї особи, яка прагнула провести коротку переможну війну, а натомість отримала катастрофічну помилку.

Війна не принесла очікуваної перемоги.

Відносини із Заходом не нормалізувалися.

А адміністрація Трампа — на яку в Москві покладали великі надії як на джерело «рятівної» угоди — так і не змогла її забезпечити.

В результаті система випромінює «роздратування та невдоволення» навіть серед лоялістів, але при цьому абсолютно не здатна щось змінити.

Так вважає колишній російський дипломат Боріс Бондарєв, який подав у відставку на знак протесту проти вторгнення.

За словами Бондарєва, російська еліта потрапила у «дивну пастку, яку сама ж і створила».

Система стеження ФСБ знищила довіру всередині самої еліти. А без довіри неможлива жодна змова.

Крім того, у Росії немає інституційних механізмів колективної влади — на відміну від СРСР чи Китаю, де партійні структури могли пережити диктатора.

Тому усунення Путіна тепер означає ризик повного колапсу системи.

Як зазначає Бондарєв, нинішня Росія більше нагадує нацистську Німеччину, ніж СРСР: легітимність усієї політичної системи тримається на одній особі. Забери її — і все розвалиться.

Проте ця картина паралічу навряд чи стане хорошою новиною для тих, хто сподівається, що війну можна швидко завершити новими санкціями, збільшенням постачання зброї Україні чи ще більшою кількістю ударів дронами.

Бондарєв вважає, що економічний тиск не розколов російські еліти, а навпаки — згуртував їх.

І головне: страх системного краху фактично захищає Путіна від внутрішнього бунту, оскільки еліти бояться хаосу більше, ніж затяжної війни.

Рідкісне уявлення про внутрішню кухню Кремля з’явилося минулого тижня після витоку робочого документа щодо планів для післявоєнної Росії.

Як з’ясувалося, команда чиновників під керівництвом заступника голови адміністрації президента РФ Сергія Кирієнка готує детальні пропагандистські тези для державних медіа про те, як подати «непереможну» війну, не визнаючи, що жодна з головних цілей Кремля фактично не була досягнута.

Також у Кремлі планують «перепрограмувати» або, за необхідності, силою нейтралізувати частину так званого «патріотичного» суспільства, яке може сприйняти завершення війни як поразку та зраду.

Але навіть незважаючи на те, що кремлівські чиновники вже активно готують ґрунт для післявоєнної Росії, зверху все ще панує оглушлива тиша.

Путін настільки ідеологічно та особисто прив’язаний до війни, що керується вже не раціональним аналізом витрат і вигод, а фатальним поєднанням впертості та паралічу.

Більше того, Путін і його найближче оточення, схоже, ізольовані не лише від суспільства, а й від власної еліти.

Після чотирьох років війна проти України ризикує обернутися для Путіна його крахом — The Guardian

Схоже, у Путіна немає плану завершення війни.

Але й у його підлеглих немає жодного способу вплинути на нього чи замінити його — навіть попри те, що під ударами вже опиняється сама Москва.

 

Мирні переговори — це не заяви «на телевізор» і не красиві саміти під камери. Це жорстка боротьба за позиції, союзників, довіру та майбутнє держави.

Надзвичайний та Повноважний Посол України Костянтин Єлісєєв у статті «Що не так із переговорами про завершення війни в Україні» пише про основні помилки, яких Україна має уникнути, про те, чому без внутрішньої стійкості дипломатія не спрацює та чому прелюдією до будь-яких домовленостей має стати повне припинення вогню.