У вівторок минає чотири роки з моменту, коли Росія розпочала вторгнення в Україну. Вона не змогла реалізувати свої цілі. Війна стала трагедією для всіх, насамперед — для українського народу, зазначає британський журналіст і член Палати Лордів Чарльз Мур у своїй колонці для The Telegraph.
Близько 10 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки. За офіційними даними, загинули понад 55 тисяч українських військових і більше ніж 15 тисяч цивільних осіб. Кількість загиблих мирних жителів за останній рік зросла більше, ніж за всі попередні. Поточні російські атаки на енергетичну інфраструктуру під час найхолоднішої зими за весь період війни мають на меті фактично заморозити цивільних до смерті.
У базі даних інцидентів, що підпадають під визначення воєнних злочинів за Римським статутом Міжнародного кримінального суду, зафіксовано майже 100 тисяч випадків. За чотири роки Україна змогла стримати російські війська, але не витіснила їх зі своєї території. За президентства Дональда Трампа адміністрація США змінила свою позицію щодо України. Багато смертей серед цивільних стали наслідком нестачі систем протиповітряної оборони, які раніше постачала Америка.
Незважаючи на це, Росія продовжує зазнавати невдач. Вона втратила понад 325 тисяч військових убитими, утричі більше — пораненими або зниклими безвісти. За повідомленнями, протягом останніх двох місяців вона втратила більше людей, ніж змогла мобілізувати.
На жорстокий розрахунок Владіміра Путіна це не впливає, якщо він вважає, що цілі досягаються. Російське суспільство могло б змиритися з «ціною, яку варто заплатити». Але поставлених цілей не досягнуто.
Найпростіший спосіб це продемонструвати — порівняння.
Радянському Союзу знадобилося менше ніж чотири роки, щоб вистояти, витіснити й розгромити сили та режим Гітлера. У листопаді 1941 року німці майже дійшли до Москви. До травня 1945 року радянські війська захопили Берлін. Усе це сталося за менший час, ніж Росія витратила на окупацію приблизно 20% території України (навіть якщо враховувати раніше окупований Крим). Попри риторику Путіна про українських «нацистів», це не стало «другою Великою вітчизняною війною».
Цей результат — точніше, його відсутність — настільки принизливий, що Путін бачить єдиний вихід у підтриманні перегрітої, інфляційної воєнної економіки й продовженні бойових дій. Якщо він відступить зараз, у Росії неминуче виникнуть незручні запитання: як ви допустили таку військову некомпетентність? Чому наші сини загинули? Заради чого ми пережили санкції й масовий відтік талантів і капіталу? Що ми отримали, фактично ставши молодшим партнером Китаю — нашого давнього суперника?
На цьому фоні Україна може продемонструвати чіткі успіхи. Вона стримує ядерну світову державу, яку підтримує інша ядерна держава — Китай. Ці «непереборні» обставини її не зламали.
Україна — єдина повністю європейська країна, що веде масштабну війну в Європі після 1945 року. Вона стала провідною військовою силою на континенті.
Британія й далі навчає українських військових, однак насправді навчальний процес варто було б розвернути у зворотному напрямку. Під час торішніх навчань Hedgehog 2025 в Естонії, покликаних перевірити бойову готовність, група з десяти українських операторів безпілотників розгромила тактичну групу, до складу якої входили естонська дивізія та британська бригада.
Ще більш показовим є те, що Україна, не маючи повноцінного військово-морського флоту, утримує весь російський Чорноморський флот у портах і завдала удару по російській субмарині в сухому доку британською ракетою Storm Shadow. Україна — найвинахідливіша військова сила сучасності. Поруч із нею Путін та його генерали виглядають повільними й негнучкими.
Навіть у сфері благодійності Україна демонструє винахідливість. За британським законодавством жодна благодійна організація не може допомагати сторонам збройного конфлікту. За українським — така допомога є легітимною благодійною метою. Організація «Повернись живим» зібрала понад 1 мільярд доларів на підтримку Збройних сил України через пряму інтеграцію з військовим командуванням.
З двох протилежних явищ — інстинкту виживання України та здатності Росії до тривалого виснаження — перше є значно більш вражаючим. Я відвідую Україну щороку від початку вторгнення. Настрій став похмурішим, але воля не зламалася.
Натомість Путін досяг більшого успіху поза лінією фронту — у війні за міжнародне сприйняття. Його головна перевага в тому, що він чітко знає, чого хоче, тоді як держави НАТО, які представляють демократії, мають розмиті цілі, стикаються з виборчим тиском і швидко втрачають концентрацію.
Мало хто любить Путіна, але йому вдалося поширити наратив про «виправдані російські претензії», «корумповану й недемократичну Україну», «загрозу з боку Європи та НАТО» і про те, що Україна нібито не може перемогти. З причин, які залишаються незрозумілими, Білий дім приймає цю версію подій. Деякі прихильники Трампа навіть бачать у Путіні союзника в боротьбі проти «воукізму».
Трамп фактично поділяє аналіз Путіна щодо війни й ніколи не наголошує на головному: вторгнення порушило базовий принцип миру — неприпустимість зміни кордонів Європи силою. Він може назвати російські бомбардування «жахливими», але не класифікує їх як незаконну агресію. У переговорах він тисне на Україну, звинувачуючи її в недостатніх поступках, але не висуває чітких вимог до Росії.
Позиція Трампа містить внутрішню суперечність: заявляючи про відданість захисту західної цивілізації та спільність із Європою, він відмовляється протистояти найочевиднішій військовій загрозі для цієї цивілізації. Під час виступу в Мюнхені держсекретар США Марко Рубіо оспівував «великий союз вільних націй», згадавши Україну лише раз.
Путін уважно спостерігає за цим і бачить, що Трамп не має чіткої «червоної лінії». Тому він продовжує наступ. Цього тижня, коли США перебували на вирішальній стадії переговорів щодо іранської ядерної програми, російські кораблі взяли участь у навчаннях у Перській затоці.
Війна водночас випробовує НАТО — і союзники часто не витримують цього випробування. Щоб знайти період, коли перевіряли реальну готовність Альянсу до негайної мобілізації, потрібно повернутися до кінця 1980-х років. Британія залишалася союзником, але стала союзником несерйозним.
Коли Трамп відводить США від Європи, стає очевидною глибока залежність європейського НАТО від Америки — у фінансах, техніці, стратегічному мисленні та командуванні. У Європи немає єдиного стратегічного центру, і в надмірно бюрократизованому Європейському Союзі він навряд чи з’явиться.
Росія має серйозних противників у Польщі, країнах Балтії та Скандинавії. Фінляндія здатна негайно розгорнути 300 тисяч підготовлених військових. У Британії таких сил приблизно вдесятеро менше, і немає узгоджених із Францією та Німеччиною рішень, які мали б реальний оперативний ефект.
Колишні керівники оборонних відомств заявили прем’єр-міністрові Кіру Стармеру, що Британія переживає «момент 1936 року» і потребує переозброєння, щоб запобігти європейській війні. Проте аналогія може навіть недооцінювати терміновість. У 1936 році Гітлер ще не застосував силу проти держав, чиї території прагнув захопити. Натомість Путін уже чотири роки веде війну в Європі.
Новий механізм — Пріоритетний список потреб України (PURL) — дозволяє європейським членам НАТО закуповувати в США та передавати Україні критично важливе озброєння, яке вони самі поки не виробляють.
У наших силах зробити війну Росії безперспективною — без ще чотирьох років кровопролиття.