Про те, з якими емоціями українці вступають у 2026 рік, готовність людей до компромісів, лінії поділу всередині суспільства, вибори, референдум, довіру до Зеленського та рейтингових лідерів – читайте в інтерв'ю керівника Соціологічної групи "Рейтинг" Олексія Антиповича для РБК-Україна.
Головне:
- Чи можна виміряти “втому українців від війни”?
- Наскільки суспільство готово до поступок задля її завершення?
- Як на підтримку Зеленського вплинули “Міндічгейт” та мирні переговори?
- Хто з політиків є лідером симпатій серед українців?
“Це був складний рік” – банальнішої фрази для опису року, що минає, годі й знайти. Однак для українців 2025-й і справді був черговим “складним роком”.
До вже звичних проблем та горя, спричиненого російською агресією, додалися й емоційні гірки, які українцям раз-пораз влаштовував американський президент Дональд Трамп, зі своїми наполегливими, але часто недолугими спробами “завершити війну”. А також – корупційні скандали, безумовно, найгучніші за часи повномасштабної війни.
За словами провідного українського соціолога Олексія Антиповича, у 2026-й українці вступають заразом з депресією та надією. Надією – бо більшість з них все ж очікують підписання якоїсь мирної угоди.
Але до цього ще треба буде пройти чималий шлях, і, цілком можливо, цей шлях лежить через референдум. З одного боку, це оптимальний спосіб надати мирній угоді максимально можливої легітимності.
З іншого боку, в будь-якому разі значна частина суспільства залишиться незадоволеною його результатами та можливими поступками й компромісами.
“Це все, звичайно, призведе до бурління всередині суспільства. Я не буду говорити, що ми там якось розколемся, чи державу втратимо, ні. Але трясти нас всередині буде”, – каже Антипович.
– З чим українське суспільство підходить до завершення четвертого року повномасштабної війни? Які емоції, які настрої суспільства за цей рік спантеличили вас, здивували з професійної точки зору? Може, ви одним словом чи кількома словами могли би описати 2025-й, з соціологічної точки зору?
– Якщо одним словом, я би сказав, що суспільство підходить до кінця року з депресією. Але ж все-таки це тільки одне слово.
А якщо двома словами, то з депресією і надією, сподіваннями, тому що ми маємо переговорний процес, оскільки більшість українців очікують все-таки підписання мирної угоди. Або ж не те, що очікують, а говорять про те, що вирішити питання війни можна дипломатичним шляхом, шляхом переговорів за участі міжнародних партнерів. Так вважає понад 60% українців, відповідно, ми маємо якесь позитивне поле для майбутнього.
Це є надія, сподівання, але в цілому, звичайно, трошки маємо депресивний стан, оскільки немає світла, оскільки війна не закінчується, оскільки смертей більшає, оскільки Росія не розпадається. Всі наші сподівання, що вона десь зникне, або Путін помре чи ще щось – вони не справджуються.
Відповідно, за помахом чарівної палочки нічого не відбувається і доводиться тяжко працювати. Як кажуть хлопці на фронті, війна – це тяжка робота, але це робота, кожен виконує свій якийсь поставлений план. Відповідно, і наше суспільство в цілому, кожен виконує якусь свою роботу, кожен ходить по цій землі, перебуває під обстрілами, не має світла, має якісь свої проблеми, але ж сподівання і надія ніде не зникли. Тому два таких ключових слова я вжив, описуючи стан суспільства.
– Мені здається, що загалом темп цього року задавали з-за океану. Дональд Трамп влаштував нам американські гірки: скандал в Овальному кабінеті, потім ніби як все стало нормально, Америка нас підтримує, потім – зустріч з Путіним, все погано, а потім – зустріч з Зеленським і знову ніби все добре. Як це все відображалося у соціології?
– Ви сказали ключове слово – американські гірки. Напевно це і можна назвати трендом цього року, тому що справді від Сполучених Штатів Америки українці багато чого сподівалися на початку року, і далі ми з якимись успіхами і неуспіхами перебуваємо весь час в цьому переговорному процесі, а відтак ми визнаємо свою певну залежність від рішень Сполучених Штатів.
Але приклад того, як Володимир Зеленський не підписує або не погоджується на якісь умови, які десь виникають, можливо, з американської сторони, можливо з російської сторони, це тільки підсилює нашу внутрішню віру, внутрішню стійкість, що нічого, боремось і дійдемо до того, що нас задовольнить в більшій чи меншій мірі. Але все-таки це буде якесь рішення, яке нам підійде на цьому етапі.
Тому зовнішній фактор є важливим, і ставлення до американської допомоги, до впливу Сполучених Штатів на ситуацію в Україні, звичайно, визнається як надзвичайно велике. Але ж ніхто від нас не очікує того, що ми маємо перестати воювати, ніхто з українців не вважає, що ми маємо перестати воювати, через якісь вказівки, прохання, схиляння, тиск і так далі.
Українець розуміє, що якщо ми не підпишемо мирної угоди, у нас іншого шляху, як воювати далі, немає.
– “Втому від війни” якось можна виміряти соціологічно? І запас терпіння, який лишився від українців – теж. Ви це робили?
– Звичайно, спроби вимірювати є, є різні дані, наприклад, що якась певна частина суспільства не готова терпіти війну навіть більше місяця, чи взагалі не готова. Але це все, знаєте, на рівні якихось очікувань або наших внутрішніх бажань. Бо нема на то ради, ти живеш в умовах війни, ти вже терпиш, і будеш це робити, війна завтра не закінчиться. Тому виміряти цю втому можна, але це насправді не особливо відповідає реаліям, в яких ми перебуваємо.
Давайте згадаємо початок війни. Ми запитували українців: а коли ж закінчиться війна. І українець тоді вважав, абсолютна більшість вважала, що “2-3 тижні”. Так це ж наше бажання було, а не якась реальна оцінка.
Тим більше українець не знає ні що відбувається на фронті, ні які є перемовини, ні які є ризики, а які є успіхи. Ми щодо цього всього мало поінформовані. Тому вимірювати можна і окреслювати можна, але я б послався на якийсь загальний показник.
У нас є в соціологічних дослідженнях таке питання: як ви оцінюєте, куди рухається Україна, у правильному напрямку чи неправильному напрямку. З одного боку, можна критикувати це питання, бо воно якесь занадто загальне, але воно в цій своїй загальності якраз і вбирає все, що відбувається в житті країни, людини. Якщо з початком незалежності на це питання абсолютна більшість українців відповідала, що ми рухаємося у неправильному напрямку, то з початком війни абсолютна більшість відповідала, що ми рухаємося у правильному напрямку.
Здається, де логіка, війна навколо, а ми рухаємося правильно. А ми рухаємося правильно, тому що ми не втрачаємо незалежність, тому що ми суб’єкти, тому що ми боронимо свою державу.
– А на сьогодні ми можемо говорити, що приблизно стільки ж людей вважають, що справи йдуть у правильному напрямку, скільки й навпаки. З усіма коливаннями, пов’язаними зі Сполученими Штатами, з внутрішніми подіями, наприклад, різними антикорупційними розслідуваннями.
На вчора більшість вважала, що неправильно рухаємося. Але ось ми отримуємо якісь результати перемовин, і це змінюється на “правильний напрямок”. Але все одно це доволі близькі показники.
– Наскільки швидко поточні події змінюють ставлення українців до ситуації, від “ура-ура, перемога” до “пропало все”? Чи є інерційність?
– Ви знаєте, до повномасштабного вторгнення я особисто вважав, і це підтверджувалося соціологічними цифрами, що громадська думка доволі інертна. Щонайменше два тижні, десь місяць, по якихось напрямках чи подіях і півроку треба було, щоб побачити якусь динаміку, що суспільство щось дізналося, окреслило своє ставлення, змінило точку зору. Під час виборів, може, десь швидше змінювалося ставлення до політиків. І то це якісь тижні, а може, і місяці.
Так от, в умовах війни час настільки стиснувся, що українець реально на другий, третій день уже може змінити точку зору. Ми це бачили по подіях початку війни, ми це бачили по подіях протягом всіх цих чотирьох років.
Ми бачимо це зараз, ми бачимо це по липню-серпню: закон про НАБУ, скасування закону про НАБУ, переговори на Алясці, поїздка Зеленського в США. Це все настільки сильно впливає, інформаційне поле настільки глибоко заходить в суспільну думку, що це відображається доволі швидко. Кілька днів вже достатньо для того, щоб більшість українців дізналися про щось і окреслили своє ставлення.
– Наскільки люди щирі, коли вони дають свої відповіді на питання в умовах війни? Якщо наприклад, в якийсь момент часу ми всі віримо в перемогу, то і людина казатиме, що вона теж вірить, навіть якщо це не так. Відсоток таких “соціально прийнятних відповідей” високий, його можна виміряти?
– Ви абсолютно праві, і така соціальна бажаність відповідей на частину запитань соціологів присутня в наших дослідженнях. Або ж, наприклад, є певне фільтрування “правильної” і “неправильної” відповіді стосовно питання виборів під час війни. З одного боку, українець хоче вибори, а з іншого боку, в умовах війни їх не треба проводити. І по дуже багатьох питаннях ми можемо виявити певні тренди чи певні моменти оцього замовчування.
Для цього потрібно використовувати опосередковані методики, проективні методики, і тоді вичленяти якусь чесну відповідь. І по ряду досліджень, по ряду тем ми таке робимо. Інша справа, що це якийсь глибший аналіз, який не потрапляє ні в засоби масової інформації, нікуди, бо є загальний тренд: є замір, є настрій, вгору-вниз, показали і побігли далі. Бо завтра знов заява Трампа, завтра знову щось сталося на фронті, завтра знову обстріл, і знову все помінялося, якось не до аналізу.
Один із маркерів, який завжди існував в Україні і продовжує існувати – це маркер мови. І от уявіть собі, у нас до війни, до повномасштабного вторгнення понад 50%, 52-54% казали, що вони в побуті спілкуються українською мовою, десь під 30% казали, що вони спілкуються російською мовою, 25-26-27%, і близько 15-17% казали, що двома мовами.
А вже на сьогоднішній день ми маємо деяке зростання кількості україномовних людей в побуті – 60%, це незначно, але плюс 5% ми отримали. Але та когорта людей, які казали до війни, що вони спілкувалися російською мовою, вони зараз всі перейшли в розряд так званих двомовних, які спілкуються вдома в побуті і українською, і російською мовою. А когорта винятково російськомовних людей складає вже менше 10%, здається, 8%.
Про що це свідчить? Про те, що російськомовна людина, яка в побуті російськомовна, вона розуміє, що відповідати так якось не пасує і вона каже, що вона в побуті спілкується двома мовами. Але ж, давайте відверто, ця людина прийшла в кафе, до неї звернувся офіціант українською мовою, вона відповіла офіціанту українською мовою, замовила обід, каву, повернулася до свого співрозмовника і продовжила розмову російською мовою.
Формально вона вжила і українську, і російську мову, це формальна двомовність, але по суті людина думає російською мовою.
Тому певна соціальна бажаність у відповідях наших респондентів присутня, це може взагалі бути темою окремого дослідження. Але чи є в цьому сенс, в умовах, коли все-таки переважна більшість вважають Росію ворогом, переважна більшість, до 80%, не бачать можливості відновлення стосунків з росіянами, або бачать таку можливість через 20-30 років, переважна більшість, понад 90%, вважають, що єдиною державною мовою має бути українська?..
І так ми можемо взяти дуже багато різних питань і якщо там навіть присутня певна соціальна бажаність відповідей, певна фільтрація відповідей, то це все не має такого значення. Давайте відверто, яка різниця 80% чи 85%? Це абсолютна більшість. Яка різниця 65% чи 70%? Це більшість.
Там, де вже мова йшла б про підтримку політичних сил, про подолання п’ятивідсоткового бар’єру, ця цифра є надзвичайно важливою, тут замовчування відповідей є дуже важливим. А щодо суспільних настроїв, я вважаю, що якщо у нас є тренд, то він просто є трендом.
– Навіть офіційні особи публічно визнають, що ця зима може бути найскладнішою за весь час повномасштабної війни. Чи бачите ви у ваших опитуваннях підстави до побоювань, що якщо все піде за найгіршим сценарієм в плані наявності світла і тепла, це може призвести до якихось масштабних соціальних катаклізмів?
– Якщо брати цю ситуацію відірвано від якихось інших подій чи ситуацій, то я скажу “ні”. Є відомий мем: “ми і без світла бачимо, що ви погані сусіди”. Це щодо росіян.
Українець розуміє, що ці прильоти – від росіян, ця вибита енергетика – від росіян. Наш ворог зрозумілий і треба якось з цим жити. Будемо терпіти, боротися, відновлювати і рухатися далі.
Але коли українець бачить, що ось тут є завжди світло, а тут світло по графіку – тоді виникають питання. Тобто є певний запит на справедливість: а чому там завжди є, а тут нема. Якщо всі без світла – то всі без світла по графіку.
Це тільки один момент. А тепер давайте другий момент: чому без світла? Тому що хтось не побудував на четвертий рік війни захисні споруди біля енергостанцій. Можливо, вони не надто ефективні, я згоден, але все рівно це б частину цих обстрілів на себе “забрало”. Можливо, не така і катастрофа була би. А може би ми трошки більше вкладалися, не знаю, в якусь ще енергетику? Чи хтось очікував, що війна завтра закінчиться і не треба сюди вкладати кошти? Тому тут виникає питання вже і до влади.
А коли ми ще й чуємо про якийсь корупційні скандали в енергетичній сфері, то тоді вже так: а, он чому ми без світла. З’являється вже внутрішній запит на покарання винних.
Але сказати навіть після цього всього: ой, ні, ми вже не готові терпіти відключення світла, ми не переживемо цю зиму, давайте йдемо до росіян підписувати якусь угоду… Ні. Ми настроєні на угоду, але це не стосується виключно сфери енергетики, виключно обстрілів, це стосується всього, скажімо так, комплексу проблем. Чотири роки війни, відсутність озброєння, відсутність колишньої допомоги США, відсутність резерву серед мобілізованих в армії, втома хлопців в окопах і відсутність ротації.
Тож енергетика – це тільки один з аспектів і він точно не схиляє нас до переговорів з Росією чи до зміни ставлення до Росії.
– Ми говоримо не тільки про російських ботів, ми говоримо і про звичайних українців, у яких немає світла, в яких дитина кахикає.
Наведу приклад. Починаючи з 2014-го року, поступово українці почали забувати про той самий Крим. Є якийсь Крим, так, він колись був наш, ми його не визнаємо російським і не визнаємо ніколи. Але, в принципі, він нам так особливо не потрібен. А той, кому дуже потрібен, він і так туди їздив від 2014-го року. Трошки гірше, але щось подібне було і з окупованими частинами Донбасу.
Що зараз? Звичайно, якщо ми не маємо можливості звільнити ці території або закінчити війну військовим шляхом, тоді з’являється думка: так давайте вже щось підписувати, це якась передишка, і будемо готуватися або до наступного нападу Росії, або будемо пробувати уникнути нападу Росії, налагоджуючи зв’язки, захищаючися міжнародними партнерами, включаючи якісь додаткові угоди, вступаючи в Євросоюз і все інше.
Відповідно, це і так існує, а схиляння ще й отаким наративом, звичайно, воно буде працювати, але воно і саме по собі існує. Об’єктивно, росіяни мають багато больових точок, на які можна тиснути інформаційно і, скажімо так, не те, щоб схиляти в бік Росії, ні, в жодному разі до Росії ми не схилимося, – але схиляти до того, що бог з тими окупованими територіями, підписуємо по нинішній лінії і добре.
Просто у росіян ще й завищені вимоги: вийти з Донбасу і так далі. Українці не дуже готові повзбуватися своїх територій, визнавати їх російськими, однозначно, але якщо українець не бачить можливості, то що?..
– А яка в цифрах готовність українців до поступок, зокрема найболючіших – територіальних. Одне з джерел РБК-Україна казало мені, що за даними певної закритої соціології, кількість людей, які категорично проти будь-яких компромісів щодо території, зростає зі сходу України на захід. Тобто, чим західніше, тим рішучіше люди налаштовані проти якихось компромісів. Чи це є так?
– Ви абсолютно праві, що кажете, що чим західніше, тим більший спротив будь-яким територіальним поступкам, а чим східніше, тим більша згода. Абсолютно правильно, тому що на заході люди відносно далі від фронту, і фрази про “будемо воювати до кінця” там більш поширені. А чим ти ближче до лінії фронту, тим небезпечніше, там до тебе вже росіяни дострілюють і дронами залітають і так далі.
Тому ти вже починаєш говорити: слухайте, ну навіщо нам це все, давайте вже зупинимось на тому, що ми маємо. Ця лінія існує, там невеликі насправді різниці, але тренд справді є, зі сходу на захід.
А от з приводу самої конкретики щодо територіальних поступок, у нас майже дві третини українців кажуть, що вирішити питання війни можна тільки дипломатичним шляхом. Але ж третина – а це дуже багато – вважають, що ні, ми або йдемо до кінця і це кордони 91-го року, або ми йдемо хоча б до кордонів 22-го року.
Колись більше, колись менше, воно коливається, але запит на перемовини у два рази більше, як-ніяк. А коли запитуєш українця: а який реальний шлях завершення війни – а не бажаний – то там під 80 відсотків кажуть, що реальний шлях – це тільки перемовини.
Чому під 80%, тому що ті самі 60% кажуть про перемовини із залученням міжнародних партнерів, 20 відсотків кажуть, що взагалі треба прямі перемовини з росіянами. А це разом 80 відсотків за перемовини, трошки більше за 10% виступають за військовий шлях, звільнення територій до кінця. І ще є частина невизначених.
Тому, звичайно, більше людей – за перемовини, просто коли заходить справа вже в якусь конкретику, а це тема НАТО, тема російської мови, російської церкви, території, вихід з Донбасу і так далі – то воно все трошки по-різному сприймається. І найболючіше, звичайно, це території України. Ніхто не хоче і не буде визнавати окуповані території російськими. Тим більше виходити з тих місць, які зайняті українськими військовими.
Але ж, якщо буде запропонований такий компроміс, якщо це буде єдина можлива конфігурація цих перемовин, тоді українцю, який, знову ж таки, в більшості своїй за переговорний процес, доведеться це прийняти. Коли Володимир Зеленський каже, що треба провести референдум щодо цього, ймовірно, це правильне рішення.
Я не знаю, як українці на це відповідатимуть. Я розумію, що отак просто, у відірваному контексті, ніхто не захоче міняти територію чи відступати з території. Але, знаєте, в якомусь загальному плані встановлення миру, то Україна зможе прихилитися до виходу з Донбасу, навіть так…
Але, якщо це буде на референдумі, то все одно буде велика частка тих, хто проти, і велика частка тих, хто за. Загалом, ми можемо очікувати, що українець підтримає певну угоду. Але вже ж на наступний день почнуться внутрішні сварки серед українців: а за що воювали, а що робити, а що ми отримали, а нас обдурили, чи не обдурили…
Тобто оці американські гірки, про які ви сказали, перетворяться вже на українські гірки. Будь-який обстріл чи захоплення якогось села росіянами, попри угоду: ось, наче є угода, але ж ось вони кудись і зайшли, а американці або ще хтось не виконав своїх зобов’язань. Це все буде.
– Якщо на хвильку відкинути всі технічні моменти, пов’язані з референдумом, то такий референдум – це все ж таки шлях до максимальної легітимності цього рішення? Чи це шлях, навпаки, до загострення конфлікту між людьми, які будуть мати різні точки зору щодо цього?
– З одного боку, це абсолютно правильне рішення, і українець є впевнений в цьому. Українець каже, що так, давайте на референдумі, давайте спільно визначати, щоб це не було рішенням одного Зеленського. Українець підтримає це, українець хоче взяти участь в прийнятті якихось важливих рішень, а це надзвичайно важливі рішення для держави. Але ж друга частина вашого питання була щодо того, а чи не призведе це до подальшого розколу українського суспільства на більшість та меншість, голосував “за”, голосував “проти”. Звичайно, це все буде.
І ми не знаємо, яка питома вага тих і тих відповідей. Я ще не уявляю собі навіть цього питання на референдумі.
Будуть дуже різні відповіді. А давайте поглянемо на думки військових. Українці час від часу кажуть: а чому ми? Ми ж мало знаємося. От військові, готові воювати чи ні? Я там пенсіонер, живу собі, мені держава все забезпечила. Треба у хлопців на фронті питати: а що робити з війною? Воювати далі чи підписувати мирну угоду?
Таким чином ця людина відсторонилася від прийняття рішення. Таких буде багато. З різних причин, не тільки пенсіонерів.
– А думку військових щодо цих питань можна виміряти, технічно?
– Думка військових, звичайно, дещо відрізняється по різних питаннях. Але давайте візьмемо макрорівень.
Військові – це ж ті самі українці, які в тилу. Вони з тилу прийшли. Вони такі самі, звичайні громадяни, як і всі, хто в цивільному. Думаю, і думки плюс-мінус такі самі. Просто у них є більш болюче сприйняття війни, у них є прямі втрати, у них є побратими, які загинули. Багато хто “зарядився” на помсту за побратимів. Багато в кого війна не за Україну, не за сім’ю, не за майбутнє дітей, а за побратимів. Це вже така когорта військових. Тому це трошки відрізняється від суспільства в цілому. Але все одно, в питомій вазі, це десь те саме.
І військові потрапляють в наші вибірки, хай не так багато, але потрапляють. Просто ми розуміємо, що будь-яке політичне рішення, чи це є референдум, чи це є підписання мирної угоди, чи це є вибори, будь-що, що буде пов’язано з поділом на прихильника і противника, і це ще буде легітимізовано, чи результатами виборів, чи результатами референдуму, отримає вже конкретний статус – поділу суспільства на тих, хто за, тих, хто проти, на тих, хто за одного політика, тих, хто за іншого політика.
А це все, звичайно, призведе до бурління всередині суспільства. Я не буду говорити, що ми там якось розколемся, чи державу втратимо, ні. Але трясти нас всередині буде.
– В умовах зовнішньої агресії ми будь-які з цих ліній тримаємо десь глибоко в собі, ми стараємось не чіпати один одного. Але якщо зовнішня загроза не зникає, але, наприклад, зменшується, або, наприклад, стає на паузу, то, звичайно, всі ці лінії виходять назовні.
Де ти був? Ти воював, а ти ховався. В однієї жінки загинув чоловік, в іншої жінки чоловік з дому не виходив всі чотири роки, щоб не попасти під мобілізацію. В когось діти, роз’єднані сім’ї, втрачена домівка, конкретна втрата конкретного житла.
Всі поділи, звичайно, вийдуть на перші місця. І список проблем українців, які має вирішувати влада, виросте. І тут буде і економіка, і поділ багатий-бідний, і поділ на молодь і старше покоління. Бо молодь захоче десь щось робити, десь рухатися, якусь свободу, можливості відпочивати, співати пісень, і так далі, а старше покоління буде казати: що ви творите, у нас горе в державі, у нас стільки загинуло.
Як ми фіксували десь ще, напевно, влітку, близько третини українців вже мають відносно негативне ставлення до людей, які виїхали за кордон – то це ж теж поділ. Хай не більшість, більшість позитивно ставиться, але ж третина вже негативно, і це вже внутрішня лінія поділу.
А ті, хто виїхали за кордон, чи вони збираються повертатись – та не особливо…
– Скільки людей збираються повернутись по завершенні війни в Україну?
– Вже далеко не половина, але близько третини каже, що так, ми маємо такий план, але тільки після війни.
– І з часом все менше?
– Колись було дві третини, а то і більше, і так воно зменшувалося, зменшувалося, зменшувалося. Так от навіть з цієї умовної третини готових повернутися, може, 10% кажуть, що вони таки повернуться, але тільки після війни. А решта все ж таки подумає, або не настільки впевнена.
Тому відсоток тих, хто повернеться, буде, як на мене, дуже незначний. Ось якщо ти виїхав з Маріуполя, куди ти повернешся? А зараз ти в Німеччині. У тебе проходить другий етап адаптації, з України на Німеччину, а тепер що, з Німеччини назад в Україну, на нове місце? Нема житла, нема роботи, не влаштовані діти і так далі.
Це все буде проблематично, скажімо чесно, і повернення не буде. Тому, що вийде замість цього? Демографічна криза.
Провалля з народжуваністю, провалля з руками, які можуть щось робити, середній вік, буде старіння наявного населення. Ці всі проблеми нас чекають.
– З подачі Дональда Трампа ми знову почали говорити про вибори. Чи запит українців на проведення виборів з плином часу міцнішає?
– Я не можу це назвати трендом, але від початку появи цього питання в наших дослідженнях проти президентських виборів виступало 70 чи більше відсотків, проти парламентських і місцевих – 60% і щонайменше 55% в останньому замірі були проти місцевих виборів і 60% – проти парламентських. На сьогодні ми маємо таку саму непідтримку теми виборів під час війни, під час нинішніх обставин, але вона дещо нижча. Це вже там не 60, а 55 відсотків, не 70, а 65 відсотків тощо.
Тобто якась частина людей сказала: вибори під час війни… Добре, хай вже проходять. Але чи вплинув на це Дональд Трамп? Чи бува, не ситуація в державі з корупційними скандалами і загальне розчарування у владі, яке додалося завдяки цьому скандалу?
Думаю, що це внутрішня ситуація і внутрішнє напруження. Але понад 50 відсотків в будь-якому разі кажуть, що вибори під час війни проводити не потрібно, і вони їх не підтримають. Є від чверті до третини українців, які кажуть: ні, нам треба вибори, я не проти виборів, хай вони вже відбудуться, треба щось змінювати в цій державі, в цій владі і так далі.
От після підписання мірної угоди, звичайно, українець за якийсь період готовий, він точно підтримує вибори, вибори мають бути, українець буде готовий на них прийти, все нормально. Тобто в нас вибори – це святе.
– Який ефект на рейтинг і на рівень довіри до Зеленського, до влади загалом справили ці нещодавн корупційні скандали? Чи буде довгим цей ефект? Чи згадають про це на виборах, коли б вони не були?
– Дивіться, якщо фіксуємося на сьогодні, а не на майбутніх виборах, то спочатку через скасування повноважень НАБУ, а потім відміну цього рішення, у липні-серпні, було зниження підтримки, потім був підйом. А потім було знову зниження, тому що переговори на Алясці, і знову підйом, тому що Зеленський поїхав до Трампа. І оце все самим таким чином виглядало, і стосовно довіри до Зеленського, і стосовно задоволеності ситуацією в Україні, як основні маркери.
Потім був “Міндічгейт”, це довгий серіал, який знижував підтримку. Потім відбулася відставка Єрмака, і після того вже почалося повернення довіри до самого Зеленського. І потім у нас відбуваються мирні переговори, які “затерли” цей весь корупційний скандал в голові українців.
– Тобто “геополітика” переважає “внутряки”?
– В рази. Запит на мирні переговори і запит на Зеленського, який, за думкою українців, може принести нам мир, підписавши угоду, провести правильні переговори – він в рази більший, ніж корупційний скандал.
Тому чи знизилася довіра до Зеленського через скандал? Так, приблизно на 10%. Так само втратилася правильність напрямку руху держави, як загальний агрегований показник. Але ж це все потім і назад пішло, спочатку з відставкою Єрмака, а потім з мирним переговорним процесом.
Отак все воно і відбувається. Тому що у нас ідуть переговори то успішно, то неуспішно. То ми вже начебто виходимо з території Донбасу, “зрадонька”, пішло все вниз. То ми нічого не підписали, ми молодці, Зеленський молодець, знов не здав нас. Оп, пішло вгору.
Тому сказати, що це якось там стабілізується, неможливо. А відтак на сьогодні ми точно маємо позитивно сприйнятого Зеленського: Єрмака відставив, миром займається, “які до нього претензії”?
– А на виборах про скандал згадають?
– А в майбутньому весь цей “Міндічгейт” – це ще одна цеглинка, яка формує стелю для Володимира Зеленського з точки зору його підтримки. Тому що про корупцію ніхто так особливо не забуде.
Можливо, через мирну угоду, через підписання мирної угоди, якщо вона буде суперфаворно сприйнята суспільством – то забудуть, пробачать і подякують.
– Якщо буде суперечлива мирна угода, така собі?
– Ну, то все рівно Зеленський. Розумієте, всі сподівання на Зеленського. І тому корупція в державі – це погано, це дуже погано і вкрай необхідно боротися з нею, але війна чи мир чи перемога – це трошки вагоміші речі.
І тому не можна говорити, що Зеленського потопив цей скандал. Нічого не потопив. Інша справа, що звичайно він йому дав негатив: раз ти не проконтролював, раз при тобі така корупція, такий розгул корупції, бо за попередні роки не було такого масштабу…
Тому, звичайно, це болюче вдарило по його рейтингу, але нема на то ради. Так, є корупція, треба з нею боротися. І українець це все бачить. Просто сподівання на Зеленського є в рази вище.
– З діючих політиків, тих, хто оголосив про свої президентські амбіції, або в кого такі амбіції назагал можуть бути, хто може скласти Зеленському конкуренцію?
– Я скажу так: Залужний, Зеленський і Буданов. Це три прізвища, які користуються найвищим рівнем довіри в українців. У кожного є своє сприйняття.
Буданов – це якась загадка цікава, але тим не менше ГУР щось робить, є спецоперації, українець хоче такого, дієвого силовика.
Зеленський – це діючий президент у воюючій країні, який здатен принести нам мир, угоду щонайменше.
Залужний – це якийсь образ “батька нації”, який захистив нас, чи ще захистить.
Ось це трійка найпопулярніших політиків в нинішній час в Україні.
– Чи може? Звичайно, може. Хтось знав колись Роберта Бровді? Але Мадяра і всі ці безпілотні системи вже багато знають. Чого тільки вартують підписники в телеграм-каналі.
Чи знав хтось Прокопенка Дениса з Азова, “Редіса”? Не особливо. Чи зараз захисник з “Азова” має певне сприйняття як позитивного героя, який і в полоні навіть був? Звичайно, має.
Але чи з’явиться хтось? Це інше питання. Я прихильник думки, що людина, в якої є всередині амбіція продовжити або ж розпочати політичне життя, яка готова на це покласти свій час, свої гроші, свою силу, ресурси, знання, досвід, емоції і так далі, вона однозначно досягне успіху. Яка різниця, на виборах парламентських, президентських, місцевих? Якщо ти вибрав цей шлях, то ти однозначно чогось досягнеш.
Тому всі мають шанси. Але чи хтось це робить зараз? Я би не сказав.
Я взагалі не бачу ніякої політичної кампанії. Взагалі. Десь в якихось штабах чи розмовах щось відбувається: давайте ми щось зробимо, якось себе підсвітимо, бігборди різні з’являються, з різними обличчями чи військовими об’єднаннями. Всі ми все розуміємо. Але чи аж так українець буде готовий голосувати просто за щось?..
Українець буде голосувати кожен за своїм принципом, хтось за героя, хтось за професіонала, хтось за майбутнє дітей, в яке він вірить, хто за минуле, чом би й ні.
Ви запитали, чи є запит на нові обличчя. Так. І він переважаючий. І він такий самий переважаючий, як був у 19-му році. Просто в 19-му році запит на нові обличчя був, скоріше такий: замінимо старих, знесемо їх разом. Байдуже що, головне, щоб було нове.
Так от на сьогодні обсяг запит українців на нові обличчя, він такий самісненький, він не змінився. А пройшло з 19-го до 26-го – шість повних років.
Але якість цих нових обличчя в очікуваннях українців – вона інша. І я тут не тільки про мілітарну складову, присутність особистого бойового досвіду.
– Це обов’язковий компонент для успішного політичного діяча чи проекту – наявність якогось військового бекгранду? Чи без цього теж можна проходити в Раду, створювати крупні фракції?
– Я впевнений, що в кожного громадянина, в кожного українця є своя пропорція обов’язковості військового досвіду. Тому що перше питання, на яке має відповісти будь-який політик: що ти робив під час війни. Якщо ти захищав державу тими способами, які вважав за потрібне, і ти це демонструєш, наприклад, волонтерив…
– А якщо ти просто писав щось в фейсбуці і виступав з трибуни Верховної Ради, до чогось закликав?
– Можливо, ти цим нічого не зробив і це не доніс до громади. Але якщо ти сидів в умовному комітеті з нацбезпеки і знав якісь дані розвідки і займався якоюсь підготовкою держави до можливих речей, які сталися або могли статися на фронті, то чому б і ні. Ти щось робив.
– Якщо ти нічого не робив?
– Якщо ти нічого не робив, ти вже сюди не маєш як і потрапити. Ти вже можеш потрапити тільки як ноунейм в списку якоїсь політичної сили за спинами інших.
А вже ця пропорція “мілітарі” всередині цього образу, цієї партії може бути різною. Хтось не буде голосувати за військового з прямим бойовим досвідом. Для нього це людина, яка воювала, яка тримала автомат і вбивала інших – може, він її буде боятися.
А для когось це буде основне – що ти взяв автомат і воював. Все. Більше нічого не важливо, хто ти був до того. Ти захищав державу. Саме так, як тільки можна робити під час війни, зі зброєю в руках.
Але для інших українців буде щось інше, наприклад, ти волонтерив, ти допомагав, тебе можуть обрати не тому, що ти перебував в окопі, а тому, що в тобі бачать майбутнє своїх дітей, в тобі бачать розвиток держави. Тому що ти під час війни налагоджував процеси в уряді, в державі, чи десь в місті, чи на якомусь підприємстві, яке допомагало фронту. Чому би і ні. І це також буде вибір.
Тому цей умовний відсоток “мілітарі”, він в кожного буде свій. Але “мілітарі” як таке має бути, я не бачу чогось іншого. Просто не бачу.
– Останні питання – щодо довіри до інституцій. Збройні сили, очевидно користаються найвищим рівнем довіри. Цей тренд незмінний? І яка з інституцій має найнижчий рівень довіри?
– Звичайно, найвищим рівнем довіри користується збірний образ ЗСУ. Це 95% довіри і більше. Але навіть збірний образ ЗСУ можна ділити: на керівництво ЗСУ, на якісь спецслужби, СБУ виділяти окремо. Весь цей умовний силовий блок позитивно сприйнятий суспільством. Але найбільше – це ЗСУ. Між цим усім присутній президент, на якого є сподівання щодо вирішення питання війни.
Я не кажу про мирні переговори, я кажу про вирішення питання війни. Відповідно, президент так само в цій когорті, після ЗСУ. Потім можна виділяти правоохоронні органи у вигляді Нацгвардії, СБУ, керівництво Збройних Сил.
А вже якоюсь третьою когортою пішла б поліція.
– Вона з плюсовим балансом довіри-недовіри?
– Те що я назвав вище, це з плюсовим балансом. Уже поліція – плюс-мінус, може, десь на нулі.
А от нижче, після поліції – прокуратура, суди, Верховна Рада, Кабмін. І найгірше, звичайно, Верховна Рада. Вона інколи гірша ніж суди, а інколи суди гірші, чим Верховна Рада.
Повертаючись до поділу серед військових. Є військові, які служать на фронті, є військові, які служать в тилу і є військові, які служать в ТЦК. Довіра до тих, хто служить в ТЦК, не скажу, що є вкрай низькою, це десь близько третини, це багато, це більше, ніж у Верховної Ради і судів разом взятих. Але баланс довіри-недовіри негативний і зрозуміло, що ТЦК не може мати якогось позитиву з огляду на всі відео бусифікації, які ми спостерігаємо в телеграм-каналах, в соціальних мережах. Це зовсім не сприяє позитивному ставленню.
Але згадаймо вбивство працівника ТЦК у Львові, абсолютно нормального військового, який служив на фронті, повернувся і служив вже в ТЦК, і його вбив ухилянт. Звичайно, що громадська думка на боці працівника ТЦК. Ми не міряли, ми розуміємо, що там могло бути багато різних вкидів, але а) вбивство, б) це військовий, який служив, це ж тобі не хабарник, який брав гроші для того, щоб випустити ухилянта.
Довіра до ТЦК, оцінка роботи ТЦК дуже залежить від того, хто оцінює, чоловіки чи жінки, молоді чи старі і так далі.
– Чоловіки гірше, ніж жінки, молоді гірше, ніж старше покоління. Ті, до кого ТЦК має більший стосунок, ті гірше й оцінюють.
Цей суспільний зріз багато в чому залежить від тих інформаційних потоків, які люди бачать. Те, як бусифікують, всі люди спостерігають в телеграм-каналах.
Якби цей процес не називався бусифікацією, якби він відбувався дещо по-іншому, не з такими інколи порушеннями прав громадян, напевно і рекрутинг до армії відбувався б тоді трошки по-іншому. Хоча, знову ж таки, ті, хто хотіли служити, вже служать. Це однозначно.
І бажаючих так просто не знайти. Але я знаю з досліджень, що банальні матеріальні речі, фінансування військового, тобто іншими словами, високі зарплати військовим спонукатимуть українців.
– Якщо зараз десь знайти цей ресурс, і підвищити зарплати військовим в три, в п’ять разів, підуть люди?
– Якби це було зроблено рік-два-три тому, це би спрацювало “на ура”. Я не буду говорити, як би це було зараз.
Я розумію, що якби я запитав українців, чи спонукатиме це вас це до служби в армії – відповіли б “звичайно”.