Протягом останніх п’ятдесяти років нафтові монархії Близького Сходу позиціонували себе як надійні постачальники доступної нафти. Третя війна в Перській затоці, яка триває вже п’ятий тиждень, зруйнувала цей імідж. Через часткове перекриття Ормузької протоки 15% світової нафти не можуть дістатися до своїх споживачів. Усі країни Перської затоки зменшили видобуток і зазнали значного падіння експортних доходів.
Винятком є лише одна країна, зазначає The Economist. Поки іранські танкери продовжують курсувати протокою, Іран тепер щоденно отримує від продажу нафти майже вдвічі більше, ніж до початку американських та ізраїльських бомбардувань 28 лютого. Хоча він зазнає ударів на полі бою, режим виграє енергетичну війну.
Визначити, скільки барелів експортує найбільший у світі фахівець з обходу санкцій, непросто. Його танкери діють ще більш таємно, комерційні постачальники супутникових знімків призупинили оновлення для цього регіону, а електронні засоби глушіння створили «туман» над затокою. Проте джерело, яке має інформацію про іранську нафтову звітність і спілкувалося з виданням на умовах анонімності, підтверджує, що в даний час країна експортує 2,4–2,8 мільйона барелів нафти та нафтопродуктів щоденно, зокрема 1,5–1,8 мільйона барелів сирої нафти. Це стільки ж, якщо не більше, ніж у середньому торік. Крім того, Іран продає нафту за значно вищими цінами.
Більше того, іранська нафтова система адаптувалася таким чином, що стала більш стійкою до ударів і санкцій. Більшість доходів тепер надходить до Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) — елітного бойового формування режиму. І Китай активно сприяє забезпеченню цих фінансових потоків. Фінансові резерви Ірану фактично «заховані» глибоко в Азії, поза досяжністю ізраїльських ударів.
Нафтова галузь Ірану тримається на трьох складових:
- продавці,
- перевезення
- та тіньові банки.
Розглянемо продавців.
Як і в більшості нафтових держав, експорт іранської нафти формально здійснює державна Національна іранська нафтова компанія (NIOC). Проте на практиці ситуація виглядає інакше. У країні, що відчуває нестачу твердої валюти, нафта є формою ліквідності. Різним державним структурам — від міністерства закордонних справ до поліції — передаються обсяги нафти, які вони можуть реалізувати. Частину також отримують релігійні фонди.
Усі ці інституції контролюються приблизно 20 олігархами, які використовують власні мережі для перетворення нафти на готівку, повідомляють кілька іранських джерел.
Деякі відомі особи, такі як Алі Шамхані, який колись очолював Вищу раду національної безпеки Ірану, вже загинули. Інші залишаються впливовими. Син Шамхані, Хоссейн, керує торговельно-судноплавною імперією. Коло осіб навколо Моджтаби Хаменеї — сина та наступника покійного верховного лідера, який загинув у перший день війни, — також залучене до нафтового бізнесу. Деякі трейдери пов’язані з Голам-Хоссейном Мохсені-Еджеї, високопоставленим ісламським юристом.
Багато з цих осіб мають зв’язки з КВІР. За оцінкою Емми Лі з компанії Vortexa, яка відстежує судноплавство, саме ця структура стоїть за більшістю зростання експорту нафти останнім часом. Вважається, що син і зять Мохсена Резаї, колишнього головнокомандувача КВІР, який у березні став військовим радником молодшого Хаменеї, переміщують значні обсяги нафти. Міжнародний підрозділ КВІР — сили «Кудс» — контролює 25% видобутку сирої нафти в Ірані. Така децентралізована структура важко піддається знищенню навіть ударами з повітря.
Під час війни КВІР також посилив контроль над перевезеннями — другою складовою нафтового бізнесу Ірану. Ця структура контролює Ормузьку протоку, а також транспорт і комунікації на значній частині затоки. Формально приватні компанії, що належать КВІР або пов’язані з будівельним підрозділом «Хатам аль-Анбія», координують більшість логістичних операцій разом із NIOC. Серед них — Sahand (промислова компанія), Sahara Thunder (торговельна компанія), Pasargad (фінансова група), Admiral (судноплавна компанія Шамхані) та Persian Gulf Petrochemical Company, яка керує нафтопереробними підприємствами. Усі вони підпадають під санкції США як прикриття для діяльності.
Іранські логісти докладають значних зусиль, щоб уберегти танкери від ударів — вантаж може коштувати 150–200 мільйонів доларів, що у п’ять-десять разів перевищує вартість самих старих суден, які його перевозять. На острові Харг, звідки зазвичай відправляється 90% іранської сирої нафти, судна на найдальшому причалі «T-jetty» (див. карту, внизу) тепер працюють за аварійними процедурами евакуації. У разі атаки вони можуть обрізати швартові канати та відплисти без допомоги буксирів. Причал Азарпад, який обслуговує найбільші танкери, скоротив використання своїх двох місць з міркувань безпеки. Тим часом шатлові танкери продовжують курсувати між Харгом, сусідніми островами та плавучими сховищами.
США завдали ударів по військових об’єктах на Харзі та погрожували захопити острів. Однак КВІР, схоже, готується до такого сценарію. Менші термінали — Джаск, Лаван і Сіррі — працюють і накопичують рекордні запаси. За максимальної завантаженості вони та інші об’єкти могли б обробляти до 25% обсягів, які нині проходять через Харг, вважає Річард Неф’ю, колишній спецпредставник США з питань Ірану.
Усі дані про судна, включно з вантажем, іменами екіпажу та пунктами призначення, передаються КВІР через посередників під час відправлення. Після перевірки військово-морським командуванням структури, за словами джерела, видається спеціальний код доступу. Коли судна наближаються до протоки, їх просять передати цей код по радіо; після підтвердження їх супроводжує невеликий катер КВІР.
Часто вони проходять не по центру протоки, як раніше, а вузьким коридором уздовж іранського узбережжя, де можливий додатковий контроль. За даними видання Lloyd’s List, деякі танкери змушені сплачувати «мито» у кілька мільйонів доларів. Їхні транспондери тимчасово вмикають, щоб уникнути зіткнень, а потім знову вимикають, коли судна виходять в Індійський океан.
Незважаючи на рішення США минулого тижня тимчасово послабити санкції щодо продажу майже рекордних 150 мільйонів барелів іранської нафти, що вже перебувають у морі, іранські танкери продовжують використовувати всі можливі методи маскування — крадуть ідентифікаційні дані інших суден, підробляють документи та спотворюють інформацію про своє місцезнаходження, щоб приховати походження вантажу.
«Вони вважають це послаблення пасткою», — зазначає джерело, знайоме з іранським судноплавним бізнесом. Більшість перевантажує нафту у відкритому морі поблизу Малайзії або Сінгапуру на інші судна з «чистою» історією для завершального етапу доставки.
Кінцевим пунктом майже завжди є Китай, який поглинає понад 90% іранської нафти. Покупцями виступають близько сотні невеликих незалежних нафтопереробних заводів у провінції Шаньдун на півночі країни. Формально вони не пов’язані з державними гігантами, які побоюються американських санкцій. Насправді ж ситуація складніша. Деякі з цих підприємств співпрацюють із державними компаніями. Наприклад, Shandong Shouguang Luqing Petrochemical, яка за роки придбала іранської нафти щонайменше на 500 мільйонів доларів, має частки у трьох спільних підприємствах із державними структурами.
До війни ці заводи отримували знижки на іранську нафту на рівні 18–24 доларів за барель порівняно з Brent. Тепер, коли постачання з інших країн Перської затоки скоротилися, ця знижка зменшилася до 7–12 доларів. З урахуванням вартості транспортування з Малайзії іранська нафта в Китаї нині коштує дорожче за Brent. Сам Brent також різко подорожчав, і ціна ф’ючерсів на іранську нафту з поставкою через кілька місяців зросла до 104 доларів — це на три чверті більше, ніж до війни.
Це, разом із державним обмеженням цін на бензин, яке не дозволяє перекласти всі витрати на споживачів, різко скорочує прибутковість китайських переробників. Навіть дозволені ціни вже знизили попит на нафтопродукти в Китаї.
Водночас деякі державні нафтопереробні компанії розглядають можливість відкрито купувати іранську нафту в межах послаблених санкцій, зазначає джерело. NIOC орендує великі сховища на території Китаю, з яких ці компанії могли б здійснювати відбір. Це фактично означало б легалізацію участі Китаю в іранській нафтовій торгівлі.
Втім, така формалізація, ймовірно, не пошириться на третю складову системи — платежі. Покупці іранської нафти, як китайські, так і інші, здійснюють оплату через тимчасові «трастові» рахунки, відкриті спеціально для цих операцій, найчастіше у невеликих банках Китаю або Гонконгу. Ці рахунки оформлюються на підставні компанії, які створюють китайські громадяни, часто за винагороду. Далі кошти спрямовуються через численні інші рахунки туди, куди потрібно Ірану.
Частина грошей залишається в Китаї для оплати імпорту, решта розподіляється по всьому світу. The Economist отримав назви двох китайських компаній, які використовувалися для переказу коштів від продажу іранської нафти в останні місяці. Разом із дослідницькою компанією Kharon було встановлено, що ці компанії здійснювали транзакції з виробниками пластмас в Індії, Казахстані та Туреччині.
Цю тіньову фінансову систему обслуговують спеціальні підрозділи в іранських компаніях, підконтрольних міністерству оборони або КВІР, які функціонують як неформальні банки. Велика кількість рахунків — їх тисячі — дозволяє системі витримувати потрясіння, спричинені війною. Останніми тижнями Об’єднані Арабські Емірати, які раніше були безпечним майданчиком для іранських коштів, передали США значний обсяг розвідувальної інформації про банки та компанії, пов’язані з Іраном. Це змусило Тегеран відмовитися від цих каналів і перерозподілити кошти.
Тепер транзакції проходять через два-три додаткові рівні підставних компаній і здійснюються з «надзвичайною обережністю», зазначає джерело. Група рахунків, пов’язаних з Іраном, за якою воно стежить і на яких до війни зберігалося 6–7 мільярдів доларів, зазнала відтоку коштів, оскільки їхні розпорядники намагалися сховати гроші в інших місцях. Водночас варіантів для цього не бракує: використовуються рахунки у Східній Азії, Великій Британії, Німеччині, Грузії, Італії та Румунії.
Така надмірна розгалуженість робить систему настільки складною, що навіть Центральному банку Ірану дедалі важче відстежувати рух коштів — і водночас легше для нафтових магнатів привласнювати частину прибутків. Проте вона дозволяє нафтовій галузі функціонувати. Без масштабних ударів по енергетичній інфраструктурі Ірану — на які він, імовірно, відповість атаками по об’єктах інших країн Перської затоки — цю систему зупинити не вдасться.