Бурхлива дипломатична активність Трампа в серпні так і не наблизила закінчення російської агресії проти України. Більше того, зараз його зусилля встали на паузу. Як так сталося і чого очікувати далі – читайте в колонці журналіста РБК-Україна Мілана Лєліча.
“Дональд Трамп заявив про готовність перейти до другого етапу санкцій проти Росії”. Такі заголовки ввечері неділі розлетілися українськими та світовими медіа.
Виявляється, йдеться вже про “другий етап” антиросійських санкцій від нинішньої адміністрації Білого дому. “Першим етапом”, вочевидь, варто вважати введення нещодавнє введення мит проти Індії, яке на перебіг війни вплинуло приблизно ніяк.
Але головна проблема не в цьому. “Трамп заявив про готовність” – це явне перебільшення. Насправді, американський президент лише побіжно відповів на відповідне запитання журналіста, словами “Ага, готовий”.
Ті, хто спостерігає за Трампом довгий час, добре знають: коли він справді дозрів до якогось серйозного рішення, про це всі дізнаються не з ненароком кинутих кількох слів біля президентського літака у відповідь на запитання журналіста. Навпаки, Трамп про це скаже сам, а потім ще щонайменше кілька днів повторюватиме, з приводу і без.
Тому поки що варто притримати занадто оптимістичні очікування від різких заходів Трампа. Бо поки що американський президент вдається до своєї улюбленої переговорної тактики – вичікування.
Трамп спостерігає
Увесь минулий тиждень від Трампа лунали звичні заяви про те, що він “уважно спостерігає за ситуацією” і “дізнався цікаві речі (про війну)”, а всі інші дізнаються про них “у найближчі кілька днів” і так далі.
Тут варто віддати належне американським журналістам: незважаючи на велику кількість гарячих “домашніх” тем, у спілкуванні з Трампом вони незмінно тримають тему російської агресії проти України серед пріоритетних.
Але й вони не можуть змінити головного: Трамп укотре примудряється не зробити єдино можливий висновок з очевидної ситуації. Росія відкрито плює на його дипломатичні зусилля і посилює обстріли України. Але замість того, щоб дійти висновку, що це Путін не хоче миру, Трамп поки що воліє “спостерігати за ситуацією”.
При цьому можливості на цю саму ситуацію вплинути у Трампа, звичайно, є. Найочевидніший – вторинні санкції, спрямовані проти Китаю як найголовнішого глобального союзника країни-агресора. Але цим інструментарій не обмежується.
Лідер країни номер один напевно може знайти такі аргументи для Путіна, які змусять того добряче задуматися про те, чи варто далі продовжувати війну (і ці аргументи зовсім не обов’язково робити публічними).
Але Трамп чи то побоюється зворотного ефекту антикитайських санкцій для американської економіки, чи то не хоче псувати “чудові” (за словами самого Трампа) відносини з Путіним. І в підсумку продовжує “спостерігати”.
В останні кілька днів мінімальні зрушення в правильному напрямку все ж, здається, спостерігаються. Міністр фінансів США Скотт Бессент заявив про готовність посилити тиск на російську економіку. А делегація європейців вирушила до Вашингтона, щоб обговорити майбутні спільні європейсько-американські санкції проти РФ. Досить скромні, які російську економіку точно не обвалять – але можуть стати гарним знаком трансатлантичної єдності, що відроджується.
Хоча у Вашингтоні цю єдність, як і раніше, бачать своєрідно – і головним чином, закликають Європу до якихось дій проти Росії (хоча до стелі цін на російську нафту, введеної Євросоюзом, самі США не приєдналися).
На початок поточного тижня Трамп зробив чергові анонси: візити до Вашингтона європейських лідерів, чергова розмова з Путіним. Але на календарі (яким користуються звичайні люди, не Трамп) уже середа, а досі нічого не сталося. Але навіть якщо лідери скоро приїдуть, а дзвінок відбудеться – якась зміна статусу кво аж ніяк не обов’язкова.
Росія атакує
У серпні, коли Трамп зробив черговий підхід до дипломатичної штанги, росіяни деякий час імітували гру за його правилами. Удари по Києву припинилися, з Москви лунали хоч і вкрай туманні, але все ж таки натяки на можливість якихось переговорів – звісно, колись, десь, з кимось і обов’язково на їхніх умовах.
Але коли стало зрозуміло, що потуги Трампа знову жодного результату не принесуть, а боятися покарання не варто, агресори перестали себе стримувати.
На рівні риторики знову почалися розмови про “демілітаризацію-денацифікацію”, “нові регіони”, “нелегітимного Зеленського” тощо. Місцем можливих переговорів було названо Москву – апріорі неприйнятний варіант (що має розуміти навіть Трамп).
У військовій сфері знову найжорстокішим обстрілам піддався Київ та інші тилові міста, удар по Кабміну без іронії навіть можна назвати “ескалацією”. Відновилися – напередодні осінньо-зимового сезону – і системні удари по енергетиці. Масове вторгнення російських “шахедів” у Польщу – очевидна перевірка реакції НАТО і теж ескалація без лапок.
Словом, як заявив Путін, якщо РФ не зможе домогтися своїх цілей по-іншому, то домагатиметься “військовими засобами”.
Після недавнього візиту до Китаю російський диктатор і зовсім виглядає знахабнілим. Вочевидь, там, за зачиненими дверима, він отримав певні запевнення в подальшій підтримці – і розраховує, що поки що може спокійно воювати далі.
Як розповів Володимир Зеленський, Путін запевняв американців, що за найближчі 3-4 місяці, тобто до нового року, йому під силу повністю окупувати Донбас. Не виключено, що він справді може в це вірити – поліпшити “позиції на землі”, а потім за ситуацією: продовжити наступ далі, або викотити (в ідеальному випадку –спільно з Трампом) нові, вже набагато жорсткіші умови для України. Принаймні, таку логіку агресора описував РБК-Україна один зі співрозмовників у військово-політичному керівництві країни.
Україна шукає гарантії
Сама ж Україна в нинішніх умовах ефемерних переговорів і реальної війни намагається вичавлювати максимум можливого. Знущальні ультиматуми росіян відкидаються, триває робота з отримання нового озброєння, особливо систем ППО, спроби достукатися до Трампа не припиняються.
Поки що певний прогрес видно тільки в питанні гарантій безпеки – як мінімум, сам цей термін уже не викликає такого страху в європейських союзників. Україна і Європа в останні кілька місяців діють, на щастя, єдиним фронтом.
Хоча рішучості європейським союзникам, як і раніше, не вистачає. Незважаючи на обіцянки допомагати Україні з безпекою і після війни, більшість “рішучих” з однойменної “коаліції” знаходять масу причин, через які вони ну ніяк не зможуть відправити свої війська в Україну. Не те що воювати або хоча б перебувати десь у зоні конфлікту – взагалі ніяк.
Але саме по собі питання про гарантії безпеки у форматі якихось контингентів є доволі вторинним – адже це передбачає мирну угоду або хоча б стійке перемир’я. Але досягненню цього самого миру/перемир’я гарантії допомагають лише опосередковано. Тим більше, що на думку агресорів, жодні гарантії Україні не потрібні в принципі, якщо Росія пообіцяє на неї більше не нападати. І оскільки гарантії ніяк не допомагають вирішити ключове питання – територіальне. А як вже писало РБК-Україна, саме тема територій (а не якийсь статус для мови-церкви) – це головний камінь спотикання.
Поточний стан справ добре описав той самий американський міністр фінансів Бессент. “Зараз ми перебуваємо в змаганні між тим, як довго зможе протриматися українська армія, і тим, як довго зможе протриматися російська економіка”, –сказав він днями.
Керівник Бессента цілком може вплинути на обидва ці компоненти – але ніяк не наважується. Але навіть санкції або великі поставки зброї навряд чи матимуть негайний ефект. Тому – якщо Трамп укотре не переверне стіл – у найближчій перспективі переговори так і залишаться ефемерними, а війна – реальністю.