Чи можуть нейровідмінні люди бути залучені до політики? До української політики зокрема?
Можна подумати, нас хтось усерйоз питає про це. Ми справді хочемо поставити це запитання й почути відповідь, яка нам не сподобається?
Хто нами керує — мудрі люди чи божевільні?
Прибічники першої тези роблять конспірологічну поправку: мудрі правителі світу — невидимі, бо публічна політика свідчить, що інтелект державним функціонерам не потрібен.
Прибічники другої тези — люди з апокаліптичним мисленням — стикаються з прикрим фактом, що неминучий за цією логікою кінець світу якось постійно переноситься.
Українське народне душезнавство передбачає у своєму скринінгу три базові маркери: «дурний / дурна», «дурнуватий / дурнувата» та гендерно-нейтральне «несповна розуму».
Як у всякому класифікаторі нейровідмінностей, кожен спектр розладів можна більше деталізувати. Багатство української мови та креативність суспільної думки це гарантують. Подумки ви вже це зробили.
Та обмежмося припущенням, що перший маркер — це класичні «гострі» хвороби, зокрема генетично обумовлені випадки ідіотизму, другий — це стійкі, глибоко вкорінені порушення характеру та поведінки, але соціум це з різних причин терпить.
Ну й третій — окремі яскраві випадки атипової поведінки, які тригернули суспільство. Тобто наявність розуму визнається. Але щодо конкретного епізоду в людей виникають сильні сумніви. У нас як не скликання, то маркер, як не сесія, то епізод.
Звісно, суспільство скучило за політизацією, схильне до гіперболізації, любить медичну термінологію як лайку й лайку як діагностику. Та якщо вже трапляються консенсуси, то це справді щось яскраве.
В народному анамнезі домінує висновок: «Чого дурний? — Бо бідний. Чого бідний? — Бо дурний». Тут, здавалося б, оптимістичне судження на користь еволюційної сили розуму. Якби не істотне доповнення: «Дурень думкою багатіє».
Розум і освіта ускладнюють мислення та сповільнюють реакцію через необхідність морального вибору й етичних обмежень. У результаті замість 20 мілісекунд ефективного реагування наша нейроекономіка гальмує нас до 6–7 секунд, і це в найкращому варіанті. Те, що публічні політики що вище сидять, то поважнішими науковцями числяться, сподіваюся, нікого в оману вже не вводить. Потреба узгодити вибір з іншими збільшує цей час у десятки та сотні разів.
Історія рясніє прикладами лідерів із дуже дивною поведінкою.
Найвідомішим прикладом є король Карл VI Валуа, який вірив, що зроблений зі скла й може розбитися, — пів сотні задокументованих гострих нападів агресії та галюцинацій за життя. У періоди притямності був відносно спокійним, але не міг самостійно керувати державою — цим займалися конкуруючі групи придворних, що вплинуло на політичний розкол Франції та хід Столітньої війни.
Інших історичних прикладів — сила-силенна, про них написано сотні книг. Із українських варта уваги монографія Олександра Морозова «Політична психіатрія» (Київ: Алерта, 2025). Психічні хвороби не обходять стороною державних діячів, політичних геніїв, непереможних полководців і мільярдерів, котрі обертають колесо історії. За їхніми інколи незрозумілими рішеннями й діями зазвичай немає конспірології. А є банальна людська дурість у всьому розмаїтті її виявів.
Із королями й диктаторами більш-менш зрозуміло. Їх не обирають, а марксистський погляд на історію змальовує їх утіленням усього найгіршого, що є в людській природі. Натомість народні маси в цій парадигмі є носієм мудрості, взірцем моралі й оберегом суспільної етики. Тобто еталоном психічного здоров’я.
Суспільна критика будь-якого політикуму, яка базується на обґрунтованих (або не дуже) сумнівах у психічній адекватності фігурантів політичного процесу, також говорить про вісь «ми — вони». Вони — або негідники, або дурнуваті. Ми — справедливі й розумні.
Все було б добре, якби не електоральна демократія.
Попри всю моральну антисанітарію політичних процесів, специфічні персонажі (й персонажки) потрапляють до влади законним шляхом — через вибори. І ми завжди маємо соціологічний розподіл, соціальний зріз, який відповідає загальній статистиці розподілу вад і чеснот у популяції.
Наприклад, шизофренія у світі поширена в межах 1% населення, і, можливо, у якихось нардепів ми помітимо незначні шизотипові розлади. Параною зараз не діагностують — це синдром інших розладів. Та ми охоче вживаємо обидва ці слова для оцінки діяльності політиків — і, як нам здається, потрапляємо в точку. Але ні.
Негідник чи зрадник зовсім не обов’язково мусить мати якісь вагомі психічні негаразди, радше навпаки. Доведено психіатрами Нюрнберзького процесу та Ханною Арендт.
Німецький психіатр Карл Леонгард 1968 року ввів термін «акцентуація». Це поняття описує особливість характеру або особистості людини, коли окремі риси надмірно посилені, але залишаються в межах клінічної норми. Акцентуації не вважаються психічними розладами, але можуть мати спільні риси з розладами особистості та створювати вибіркову уразливість до психогенних впливів.
І отут, власне, цікаво. З подачі Ілона Маска, Грети Тунберг, Мар’яни Безуглої та інших медійних осіб (можете самі когось викреслити або додати) люди вивчили модне словосполучення «синдром Аспергера». Це один із проявів розладів аутистичного спектру (РАС). Наскрізна симптоматика цього синдрому — болюча проблема із соціальною взаємодією (це не інтроверти чи соціопати) та вузька зосередженість на певних інтересах.
Тобто якщо ви бачите на всі боки публічну людину, яка коментує все підряд і політкоректно себе діагностує, — протріть очі, це була не божа роса. Людина придурюється, але точно не є дурною.
І ми таких людей любимо (до певного часу). Ми точно на них звертаємо увагу як на непересічних особистостей (що є правдою) й припускаємо, що їхня яскрава поведінка є результатом творчої роботи над собою в ім’я народного блага.
Цікавість до несхожих на нас закладена в нас дуже глибоко. Це інстинкт збереження виду — несхожі можуть бути загрозою для племені. Й інстинкт продовження роду — несхожість сприяє генетичному розмаїттю, виживанню виду в мінливих умовах. Така інстинктивна цікавість зовсім не обов’язково конвертується в якусь дію чи навіть думку, але автоматично вирізняє об’єкт уваги з-поміж інших. Розум у цьому участі не бере.
В культурній антропології є термін «шаманська хвороба». Спадкоємцем шамана в племені мала бути людина з виразними фізичними, а ще краще — психічними вадами. Така людина вважалась обраною духами, і її белькотіння означало меседж вищих сил.
Очевидно, що функції перекладачів з божественної мови на людську брали на себе представники родоплемінного істеблішменту, бо влада завжди знає краще, що людям треба чути.
Найвідоміший приклад використання політиками людини із суттєвим когнітивним розладом — це історія Жанни д’Арк. Сучасна психіатрія, базуючись на аналізі історичних документів, припускає, що ця жінка могла страждати на часткову (парціальну) епілепсію зі слуховими симптомами. Ця форма епілепсії характеризується тим, що напад може супроводжуватися слуховими галюцинаціями, як-от голоси, які нібито чула Жанна, а також іноді зоровими галюцинаціями. У її випадку ці голоси нібито належали святим, таким як Свята Катерина й Свята Маргарита.
Італійські спеціалісти з університетів Фоджі та Болоньї вивчили протоколи інквізиційного процесу та інші історичні свідчення, що підтверджують прояви таких симптомів. Зокрема в документах зазначено, що голоси іноді з’являлися після ударів дзвону — відомо, що сильні аудіовізуальні подразники можуть провокувати епілептичні напади.
Жанну д’Арк використали у своїх політичних цілях герцог Алансонський, Жан де Пуленжі та Жан Орлеанський, інші придворні, королівська родина Карла VII включно з тещею короля. Коли вона стала непотрібною, її здали сепарам-бургундцям, а ті врешті просто продали за 10 тисяч ліврів англійцям, які спалили її за єресь.
Виправдали за 25 років (культ її імені створив Наполеон), а канонізували 1920-го, також із політичних причин. Жанна була з Лотарингії (говорила французькою із сильним акцентом), а Лотарингія після Першої світової якраз повернулася до складу Третьої Республіки.
Повернімося до народного душезнавства. Коли ми називаємо некомпетентність, невігластво, жадібність і безпринципність словами, які означають розлади особистості або поведінки, ми, звісно, підвищуємо самооцінку, ставлячи собі незаслужено високий бал в оцінці власного психічного здоров’я. Нічого поганого в цьому немає, люди зазвичай так влаштовані. Якщо самопочуття від цього покращується, то нехай.
Нарцисизм виключено з діагностичного посібника DSM-5. Шизофренію — теж. Тобто термінів дедалі менше, а явищ, які їх описували, дедалі більше. Те, що раніше вважалося розладом, тепер стає нормою й ознакою оригінальності. Старий жарт про те, що не буває психічно здорових людей — бувають невстановлені діагнози, сьогодні грає новими барвами. Ви можете кокетувати своєю нейровідмінністю й здобути серйозну соціальну підтримку.
Проте варто пам’ятати таке. Люди з нейровідмінностями дуже рідко бувають самостійними акторами. Коли вони на якусь мить у це щиро самі повірять, їхнє кар’єрне зростання перетворюється на збирання хмизу для інквізиторського вогнища.