Гра в чотири руки: чому Трамп уже не зможе відірвати Росію від Китаю

Автор Михайло Гончар Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»

Попри поширюване через соціальну мережу Трампа та пропагандистські російські ЗМІ уявлення про ефективність треку неформальної бізнес-дипломатії між США та Росією, уособлюваної Стівом Віткоффом і Кірілом Дмітрієвим, реальність зовсім інша. З одного боку, виглядає так, що «пакт Дмітрієва—Віткоффа» як шлях до «миру через бізнес» працює. Путінський емісар запропонував низку, як він вважає, надзвичайно привабливих для американської сторони бізнес-проєктів. З іншого боку, ми не бачимо жодних не те що практичних кроків, а навіть якихось публічних реакцій від потенційних американських компаній-партнерів. А їх просто немає, цих зацікавлених компаній. За час, що минув із першої зустрічі бізнес-формату на початку квітня поточного року, і станом на зараз немає жодного офіційно започаткованого проєкту між РФ і США, який реалізовувався б після заяв Дмітрієва впродовж року.

Провал Дмітрієва

Причина проста. Ознайомившись з «унікальними пропозиціями», у ділових колах, а також у ключових американських відомствах — енергетичному та фінансовому, дійшли висновку про відсутність проєктного обґрунтування, комерційної привабливості, а у низці випадків — і про повну нереалістичність. Достатньо згадати пропозицію тунелю Трампа—Путіна під Беринговою протокою. Попри зацікавленість США у розробці покладів рідкісноземельних металів (РЗМ), щоб позбутися залежності від Китаю, пропоноване росіянами не викликає інтересу. Американські компанії нафтового сектору в умовах, коли адміністрація Трампа знімає обмеження на розробку покладів вуглеводнів на території США, не бачать сенсу реалізовувати масштабні проєкти в Росії. Тим паче в умовах путіноміки з її засиллям силовиків і відсутністю верховенства права, тих збитків, яких уже зазнали американці в Росії, та при тому, коли Кремль застерігає, що робитиме селекцію претендентів на бізнес у путінському Мордорі — кого допустять, а кому вкажуть на двері.

Як кажуть у Вашингтоні, в американських ділових колах про Дмітрієва відгукуються зневажливо. Той, хто має посвідку СВР, не вважається бізнесменом, його характеризують як «менеджера награбованих грошей». Мається на увазі очолюваний ним Російський фонд прямих інвестицій. Початкове самопозиціонування Дмітрієва в США як російського підприємця з крутою американською освітою та практичним досвідом, що прагне відновити відносини між РФ і США, виходячи з бізнес-прагматизму, зазнало серйозної ерозії, а після Аляски — фактичного фіаско.

Не сильно шанують Дмітрієва і в навколокремлівських колах, вважаючи його «київським вискочкою». Не виключено, що його можуть замінити на більш потужну фігуру з числа «пітерських». Подейкують про важковаговика з путінського оточення — очільника нафтової компанії «Роснєфть» Ігоря Сєчіна, який також є відповідальним секретарем комісії при президенті РФ із питань стратегії розвитку ПЕК та екологічної безпеки. Побічно це підтверджується і тим, що у власність НК «Роснєфть» було передано перспективне Томторське родовище РЗМ в арктичній зоні Республіки Саха. Специфіка розробки покладів РЗМ абсолютно відмінна від розробки нафтових родовищ. Отже, в Кремлі було прийнято рішення поширити видобувну активність провідної російської НК на інший сектор гірництва в силу особливої довіри володаря Кремля до Сєчіна. Карту РЗМ від Сєчіна Кремль поки що тримає в кишені. І не факт, що як козир для Трампа.

Китайський трек Сєчіна

25–26 листопада в Пекіні відбувся 7-й китайсько-російський енергетичний бізнес-форум під кондовою, в радянсько-бюрократичному стилі сформульованою темою «Посилення китайсько-російського стратегічного поєднання високого рівня та послідовне зміцнення всеосяжного співробітництва та партнерства в енергетичній сфері». Це щорічний форум, який останні три роки відвідує особисто глава «Роснєфті», виступаючи там із програмними промовами.

Цьогоріч промова Сєчіна містила низку позицій, які привертають увагу. Доповідач відзначив, що Китай зекономив 20 млрд дол. США, купуючи нафту в Росії, за період з 2022 року, тобто з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Очевидно, що така економія для Китаю — це недоотримана російська виручка внаслідок тих знижок, які російські компанії були змушені надавати китайським покупцям нафти в умовах західних санкцій. Глава «Роснєфті» поскаржився, що, як і Китай, Росія вже багато років перебуває під зростаючим зовнішнім тиском, головна мета якого — витіснити Росію зі світового ринку. І тут же запропонував вихід: «Росія має унікальну ресурсну базу та готова використовувати її для забезпечення Китаю. Завдяки російським енергоресурсам КНР досягне своїх стратегічних цілей». Тож уже давно зрозуміло, що Росія за останні роки стрімко трансформувалася в сировинний придаток Піднебесної. Але така відверта фіксація готовності Кремля до постійного васально-сировинного статусу путінської Росії перед китайським сюзереном звучить чи не вперше.

Такий підхід вкладається в озвучену китайським господарем форуму віцепрем’єром Держради КНР, членом постійного комітету політбюро ЦК КПК Дін Сюесяном формулу — зміцнювати співпрацю по всьому виробничому ланцюжку, забезпечувати безпечне та стабільне функціонування транскордонних енергетичних коридорів і безперебійну торгівлю енергоресурсами. Зрозуміло, що в Компартії Китаю, яка визначила «возз’єднання Тайваню» як стратегічну мету, існує чітке розуміння того, що запроваджені західні санкції позбавлять країну левової частки надходжень енергоресурсів з моря, і це створить загрозу стабільності функціонування економіки. Тому Росія в цьому контексті відіграватиме роль надійного ресурсного тилу.

Також Сєчін додав, що поєднання російських ресурсів і китайської технологічної платформи надійно забезпечує стабільний розвиток економік обох країн. Майбутнє Заходу за такого поєднання зусиль РФ і КНР глава «Роснєфті» зобразив у похмурих тонах. Мовляв, позбавлені доступу до ресурсної бази Росії та компонентної бази Китаю, західні опоненти можуть втратити технологічну та економічну суб’єктність.

Очевидно, що такі висловлювання Сєчіна було підготовлено Кремлем саме для того, щоб переконати Сі в непорушності російського-китайського «всеосяжного стратегічного партнерства без меж» на тлі спроб адміністрації Трампа «відірвати Росію від Китаю». Не випадково і те, що означені тези озвучував не віцепремʼєр Алєксандр Новак, який також брав участь у форумі, а саме глава найбільшої російської нафтової компанії (яка до того ж тепер ще й відає перспективним гігантським родовищем РЗМ), який є особою з числа наближених до володаря Кремля.

Своєю чергу енергетичний васалітет Росії цілком вписується у виконання стратегічних розпоряджень з розбудови потужної енергетичної держави, що були визначені на нещодавньому IV пленумі ЦК Компартії Китаю XX скликання.

Трамп: курсом на американську капітуляцію

Отже, курс Кремля на енергетичний васалітет Китаю не тільки лежить у руслі стратегії Путіна «повороту на Схід», проголошеної понад десять років тому, а й дає відповідь на питання, чи здатні США відірвати Росію від Китаю. Очевидно, що вже не здатні, бо російська економіка перебуває в режимі інкорпоратизації в китайську за алгоритмом і з темпом, які визначають не в Москві, а в Пекіні.

Однак Трамп із Сізіфовою наполегливістю намагається перевербувати Путіна на свій бік. Ставку зроблено поспіхом із сподіванням на успіх цього задуму впродовж кількох наступних місяців. Як було повідомлено 25 листопада, Трамп офіційно підтвердив, що прийняв запрошення Сі відвідати КНР у квітні 2026 року. Задум хазяїна Білого дому полягає в тому, щоб прибути в Пекін із козирем у рукаві — Росія на боці США. А для цього, як він вважає, йому достатньо «продати Україну» Путіну. Тому він невипадково вжив саме це словосполучення, виправдовуючи у спілкуванні з журналістами переговорну гру Віткоффа на користь Росії. А щоб це сталося, здійснюються шалений тиск і шантаж Зеленського, позиції якого різко послабилися внаслідок корупціогенних оборудок мафіозного взірця його найближчого оточення та обвального падіння суспільної довіри.

Але Сі прагне зустріти Трампа теж не з порожніми руками. «Тайвань наш» — це не просто пропагандистське гасло КПК. Звісно, навряд чи НВАК за час, що лишився до саміту Трамп—Сі, здійснить успішний бліцкриг, однак потужну проєкцію загрози для Тайваню, а також для Японії Пекін уже створює. І це не тільки мультики в путінському стилі, де китайські ракети вражають цілі на Тайвані та Японських островах, у тому числі в префектурі Окінава, де розташовуються бази США. Це агресивна пропагандистська атака на прем’єрку Японії Санае Такаїчі, звинувачення Токіо у «підриві післявоєнного міжнародного порядку» з погрозою застосувати силу проти Японії, дипломатичний демарш в ООН. Тут Сі діє, як і Путін, — мовляв, «повертаємо своє», незаконно відібране Заходом під орудою США за часів слабкості Китаю. Одночасно звучать улесливі слова на адресу Америки в контексті Другої світової війни — «Китай і США пліч-о-пліч боролися проти фашизму і мілітаризму». Стає зрозумілим натяк Сі Трампу: якщо ти продаєш Росії Україну, то ти не маєш заперечувати проти возз’єднання острова з материковим Китаєм. І ми бачимо, що напрочуд говіркий «бігдилер з Манхеттена» і за сумісництвом президент США не тільки обходить мовчанкою становище в Східній Азії, а й повідомляє у соцмережі, що відносини США з Китаєм є «надзвичайно міцними».

Українська цитадель Європи

Якщо скласти усі пазли докупи, то проглядається гра в чотири руки — Пекіна і Москви. Ця гра спрямована на те, як тримати Трампа в пастці його ж забаганок та ілюзій — лаврів глобального миротворця, нобелівського лауреата, отримувача «багатьох трильйонів доларів» для Америки, «відривача» Росії від Китаю. Путін хоче відновити status quo ante відносин зі США, щоб зменшити ним же спричинений дисбаланс у бік Китаю, але при цьому й зберегти підтримку Пекіна на подальше. Сі має намір «возз’єднати Тайвань» при неспротиві з боку США і збереженні статус-кво торговельно-економічних відносин із позитивним сальдо для Піднебесної. Слід відзначити, що такій грі Пекіна та Москви підігрують і в Європі, і йдеться не стільки про троянських коней Кремля Орбана чи Фіцо, скільки про тих, хто в стилі генсека НАТО Марка Рютте улещує Трампа.

У Пекіні та Москві, очевидно, вважають, що згода на стирання з політичної карти світу України та Тайваню має бути платою Заходу за «мир у всьому світі» і подальше комфортне безтурботне життя із запашною кавою та круасанами вранці, теплом від безлімітного російського газу в домівках і китайськими смартфонами в кишенях. З Вашингтону це виглядає по-іншому, але в моделі світопорядку Трампа, як у девелоперському бізнесі, — якісь будівлі можна знести, щоб побудувати черговий Трамп-тауер й отримати Нобелівку.

Усі троє гравців так чи інакше з недовірою ставляться один до одного. По-іншому й бути не може, це хижаки. Але двоє з них націлені на те, щоб прибрати третього з глобальної арени та зробити Європу легкою здобиччю. Згадайте фразу Сі, кинуту на прощання Путіну після відвідин Москви у березні 2023 року: «Наразі йдуть зміни, яких не було протягом ста років. Коли ми разом, то рухаємо ці зміни». Однак поки що не вдається подолати європейську цитадель під назвою «Україна». Це не вдалося 2014-го, не вийшло 2022-го, тому зараз намагаються це зробити в інший спосіб, діючи із заокеанського, західного, тилу Європи. Замість примусу агресора до миру, до капітуляції під назвою «мирна угода» схиляють українське керівництво, хибно приймаючи його за всю Україну.

Проте Україна тримає удар. Фактично капітулювали Сполучені Штати під орудою Трампа. Чи витримає удар Європа без України? Це викликає сумніви, якщо спостерігати за поведінкою брюссельських «євронерішучих». Попри шпагат між Пекіном і Вашингтоном, на якому зараз перебуває Путін, повідець на його шиї тримає Сі, а не Трамп. Тому Сєчіна й направили засвідчити у Пекіні незмінність васального статусу Кремля перед Піднебесною.

Керівництву України не слід мати ілюзій не тільки щодо Трампа, але й щодо «миротворчості» Китаю, який добре заробляє на війні в Європі, водночас допомагаючи Росії в «досягненні цілей СВО», а сам готується «возз’єднувати» Тайвань і допомагати у повоєнному відновленні України, незалежно від статусу її існування.