Сьогодні Троєщина й Борщагівка – величезні житлові масиви, де мешкають сотні тисяч киян. Але ще кілька десятиліть тому тут були села, які радянська влада знесла задля міської забудови без парків і зручно громадського простору.
Що було на місці Троєщини і Борщагівки
Троєщину збудували на місці села Вигурівщина. За Київської Русі тут була княжа резиденція, за Литви – княжий замок в Милославичах. Потім селищем володів Михайлівський монастир.
“Наприкінці 1950-х стародавню Вигурівщину поєднали із сусіднім селом Троєщина, яке як село існує дотепер. Створення жилмасиву почалося після відкриття 1974 року Північного (тоді Московського) мосту. Колишню Вигурівщину повністю знесли, а її сусідку Троєщину – через кризу кінця 1980-х, не встигли”, – розповідає дослідник.
Після Чорнобильської катастрофи на Троєщину переселили багатьох постраждалих. Зараз на масиві Вигурівщина-Троєщина мешкає близько трьох сотень тисяч людей.
“Борщагівка – це було селище, що з кінця ХV століття належало монастирям і певний час позначалося на мапах як “Борщівка”. Нинішні масиви Борщагівки постали на місці стародавнього села і сусідніх луків у 1960-80-х роках”, – додає Кравець.
Як забудовувалися ці райони
У 1970-80-ті радянська влада почала потрохи розселяти комуналки. Села, які були на місці Борщагівки, Позняків, Святошина стали перетворюватись на спальні масиви.
“Задля цього старих мешканців відправляли у різні куточки міста. Руйнувалися родинні й сусідські зв’язки. Люди похилого віку, проживши у своєму домі до пенсії, звиклі до садочка і городу, опинялися в чотирьох стінах на високому поверсі. А їхні діти жили на іншій околиці, і дорога в один бік займала 2-3 години. Мобільних телефонів не було, стаціонарних – мало в кого. Люди часто не мали зв’язку”, – каже дослідник.
Борщагівку і Троєщину будували як масові житлові масиви без урахування базової соціальної та культурної інфраструктури: навіть за найпростішими послугами людям доводилося вирушати далеко. На етапі будівництва райони не забезпечували життєвих потреб людей.
“Троєщина, Борщагівка, Оболонь, перші Позняки – райони у рекреаційному раю. Лісові зони поряд, озера, ріка. Але за їх побудови нікому і в голову не приходило облаштовувати тут цивільні зони відпочинку”, – підкреслює Кравець.
Озера на Троєщині вздовж Шухевича були просто ямами з водою, у 80-ті радянська влада тут парків не облаштувала.
“Умовний мешканець початку Бальзака мав два кілометри діставатися до Деснянського парку, хоча в нього через дорогу – Дніпро. Але ця дорога зроблена, наче китайська стіна, що її без штурму не візьмеш. Зараз там вже є гарний парк, і за останні 10 років відбувся колосальний прогрес”, – наголошує експерт.