Волинська трагедія – що кажуть у Польщі та Україні про ексгумацію в Пужниках
Історики Маріуш Зайончковський та Роман Кабачій (фото: Колаж РБК-Україна)
Про те, як Волинська трагедія і досі розділяє поляків та українців, що насправді сталося між двома народами 80 років тому і чи можна знайти спільну мову – в інтерв'ю РБК-Україна розповіли український історик Роман Кабачій та польський історик Маріуш Зайончковський.
Головне:
- Чи стане початок ексгумацій в Пужниках проривом в україно-польських відносинах?
- Чому поляки приділяють значно більше уваги подіям на Волині, ніж українці?
- Як тему польсько-українського конфлікту експлуатують політики?
- Чи можлива спільна історична правда поляків та українців щодо Волинської трагедії?
Цього тижня на півдні Тернопільської області розпочали ексгумацію поляків – жертв Волинської трагедії. Місцем робіт є вже неіснуюче село Пужники, один із центрів активності польського підпілля, де в лютому 1945 року від рук бійців УПА загинули понад 80 поляків різного віку і статі.
Не має дивувати той факт, що трагедія (або, в польській версії “різанина”) сталася на Волині, а розкопки ведуть на Галичині – тривалий польсько-український етнічний конфлікт поширився фактично на всі території, де поруч жили представники обох народів.
І ті події й досі продовжують бути на порядку денному польсько-українських відносин, навіть попри наявність, здавалося би, більш актуальних (принаймні, з українського погляду точно) питань, на кшталт протидії російській агресії.
В Польщі, на відміну від України, тема Волинської трагедії і супутніх подій користується значно вищою суспільною увагою, аніж в Україні. І, звісно, на ній регулярно спекулюють різні ультраправі польські політики, особливо у період виборчих кампаній.
Навіть з початком ексгумаційних робіт у Пужниках збігся черговий інцидент – на братській могилі воїнів УПА на польській горі Монастир невідомі люди встановили табличку з провокаційним написом. “Видно, якимось людям не потрібен конструктив. Вони хочуть, щоб була сварка між Україною та Польщею”, – відреагував на провокацію речник українського МЗС Георгій Тихий.
Однак і більш мейнстрімні політики, на кшталт міністра оборони Польщі Владислава Косіняка-Камиша, публічно пов’язують, приміром, подальшу європейську інтеграцію України із “вирішенням питання Волині”.
Тож не варто розраховувати, що по завершенню поточної президентської гонки в сусідній країні тема тих подій зійде на маргінес суспільної уваги – навпаки, вона лишатиметься на порядку денному ще довго. Але в будь-якому разі, зайві емоції та чорно-біле сприйняття світу, яке нерідко проявляється як з боку Києва, та і Варшави, точно шкодить і встановленню історичної правди, і – головне – сучасності та майбутньому польсько-українських відносин.
Детальніше про все це – у розмові зі старшим науковим співробітником Національного музею історії України у Другій світовій війні, кандидатом історичних наук Романом Кабачієм та польським істориком, політологом, доцентом Інституту політичних досліджень Польської академії наук, доктором Маріушем Зайончковським.
Роман Кабачій: “Для поляків чомусь думається, що червоно-чорний прапор – це лише антипольський прапор”
– Початок розкопок в Пужниках можна назвати “проривом” в усій багаторічній історії суперечок між українцями та поляками щодо подій 80-річної давнини? І чи перша це така ексгумація поляків в Україні?
– Ні, це не перша ексгумація. Найбільші ексгумації проводилися в Любомльському районі на місці сіл Воля Островецька та Острівки в 2011 році, перед спільним “Євро-2012”.
– А потім настала велика перерва в цих роботах?
– Перерва настала, бо скоріше за все, українська влада хотіла обмежитися символічними жестами. Як, наприклад, відкриття пам’ятника в Павлівці, колишньому Порицьку, екс-президентами Кучмою та Кваснєвським, потім колишній президент Порошенко ставав на коліна перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії у Варшаві, була спільна молитва президентів Дуди і Зеленського в Луцьку.
І вочевидь українській стороні хотілося вважати, що таких символічних жестів примирення вистачить. Натомість польська сторона вимагала якщо не вибачень від Верховної Ради за дії окремої партії, Організації українських націоналістів, та її військової формації, Української повстанської армії, – то почала використовувати це з політичним підтекстом. І казати, що не може бути жодна могила без хреста, без свічки і так далі, що рештки тисяч поляків лежать порозкидані тощо.
Хоча масово зробити ексгумаційні роботи навряд чи вдасться з багатьох причин, але я вважаю, що символічні кроки мають робитися. Пужники тут випливли, тому що у 2023 році там велися вже пошукові роботи, тобто все літо українські і польські археологи шукали власне братську могилу в цьому селі, якого вже не існує і яке поросло лісом. Під кінець літа, навіть вже восени вони її знайшли і, відповідно, законсервували до надання наступних дозволів.
У нас держава дуже бюрократична, і ці всі дозволи кожного року треба заново подавати. І таке враження, що минулого року це коло дозволів не пройшли, натомість вирішили, що можна вже копати цього року. І скоріш за все, після зміни нашого міністра культури з’явився поступ на те, щоб урегулювати це питання. У нас створена комісія з двох представників від нашого Міністерства культури та Інституту нацпам’яті та двох польських. І вона погоджує списки того, що саме буде купатися.
Тут ще питання в тому, що український Інститут нацпам’яті ще при Дробовичу і навіть ще про В’ятровичу ставив умову: відновлення пам’ятника на горі Монастир в Польщі, де загинули бійці УПА в бою з енкаведистами 3 березня 1945 року. Польською владою була поставлена надгробна плита, на якій були прізвища загиблих упівців і було написано, що “вони загинули за волю України”. Натомість коли вандали розбили цю плиту, то уже за Дуди відновили запис відновили – але без прізвищ.
Я так розумію, що наше міністерство та Інститут нацпам’яті сподіваються на шляхетну поведінку поляків і що таки це буде зроблено, але ми вже дали дозвіл на продовження ексгумаційних – а не пошукових – робіт.
– Чому починають копати на півдні Тернопільщини, якщо завжди говориться про Волинську трагедію?
– На загал у польській свідомості найбільше поляків від польсько-українського етнічного конфлікту було вбито на території колишнього Волинського воєводства, яке охоплювало теперішню Волинську область, Рівненську область і північ Тернопільської. Натомість після 1943-го року конфлікт перекинувся на східну Галичину, а також на Закерзоння.
І, власне, вбивство в Пужниках – це лютий 1945-го року. Тоді ж, на початку весни 1945-го року відбуваються найбільше вбивство українців з другої сторони кордону, на Надсянні – Павлокома, Новий і Старий Люблінці, Пискоровичі, Гораєць. З одного боку, де поляків менше, вже наші нападають, і робиться це там з певних причин.
Вважається, що Пужники – це польське село, де діяла Армія Крайова, поки не прийшли совєти. Потім ці хлопці перейшли фактично в “істрєбітєльниє батальйони”. Армія Крайова була офіційно розпущена на початку 1945-го року, їм треба було щось робити і вони таким чином намагалися захистити свої села.
– Я правильно розумію, що на той момент ці колишні бійці польської Армії Крайової перебували в підпорядкуванні енкаведистів?
– Так, це такий вид самооборони, який використовувався совєтами.
Звісно дивно звучить, що ніби як волинські ексгумації проводяться на півдні Тернопільської області – але це все один великий етнічний конфлікт. На Волині він почався і потім поширився на цю величезну територію.
– Чому польське суспільство і медіа приділяють неспівставно більшу увагу тим подіям, аніж українські, хоча це було протистояння цих двох народів. Чому настільки виразний дисбаланс?
– Дисбаланс є тому, що ті хто вижили тоді, виїхали до Польщі. А це поляки, які проживали на території нинішніх п’яти українських областей: Волинської, Рівненської, Тернопільської, Франківської, Львівської. Колишні польські громадяни в рамках обміну населенням, який відбувався власне тоді, коли сталося вбивство в Пужниках (а це якраз був спосіб залякування), виїхали до Польщі. І так само українців польське підпілля підштовхувало вбивствами, нападами до виїзду до Української РСР.
Тож тепер існує лоббі з нащадків тих людей, які виїхали. Вони намагаються тиснути на державу, чимало з них є в польському Сеймі, вони фактично педалюють це питання.
На фоні наростаючого негативного ставлення до українців-біженців і до українців, які “дозволяють” собі сидіти в ресторанах, їздити на дорогих машинах, це все підкручується тим що от, мовляв, вони сюди приїхали, а там їхня держава не визнає цього злочину, не дає нам ексгумувати тощо.
До речі, як було у випадку з Пужниками. Колишній віце-міністр Міхал Дворчик був пов’язаний із фондом “Свобода і демократія”, віце-президентом якого був Мацей Данцевич – і, власне, його родина якраз була вбита в Пужниках.
Тобто тут йдеться про конкретне село, яке цікавило конкретну людину з відповідними можливостями і статусом, яка мала можливість повпливати на якісь процеси. Якесь таке одне місце вибрали для того, щоб воно потім стало показовим.
До того ж в списку, що подають як загиблих, нащадки жителів Пужників – 88 людей, і серед тих, кого вони зараховують до цих жертв, багато жінок і дітей. Тобто це було досить так невипадково вибрано.
Мешканці села Пужники (фото: puzniki.pl)
– В якій мірі ця тема піднімається природним чином, через бажання поляків з’ясувати, що сталося з їхніми предками, а в який мірі вона штучно ескалюється політиками з їхніми власними цілями?
– Навіть історики польські визнають, що інструменталізація цього питання існує. На нещодавній конференції в Києві польський професор Ґжеґож Мотика сказав: українці мають розуміти, що культ мертвих у Польщі дуже великий. Що не тільки на день всіх святих 1-2 листопада ставляться свічки, але ви можете піти на Різдво, на Великдень і подивитися, що ці свічки стоять, що є цвинтарна культура в Польщі. А тут нібито ці люди, родини уявляють собі, що там десь на тих “кресах” далеко лежать 80 років неповажно поховані останки їхньої родини, і з цим треба щось зробити.
Інше питання, що є частина людей, нащадків цих родин, які говорять, що вони не хочуть, щоб ворушили останки їхніх родин.
Кароліна Романовська, яка створила товариство українсько-польського поєднання, за її словами, має 18 загиблих членів її родини в селі Угли на Рівненщині. Вона виступає за їхню ексгумацію, але каже: я розумію, що є сучасність, і що ми маємо проти Росії, проти Путіна протиставитися разом, але треба, щоб була добра воля теж і до інших речей.
– Наскільки голосно тема Волині звучить під час поточної виборчої кампанії в Польщі?
– В останні тижні якось вони менше про це говорять. Але Кароль Навроцький, наприклад, як діючий голова Інституту національної пам’яті, в грудні, коли лише його висунули кандидатом, говорив: хай Україна дасть дозвіл, я хоч завтра поїду копати. Це такий популістичний підхід, він реально інструменталізує це питання.
– Чи можливо в принципі досягнути українсько-польського порозуміння щодо тих подій, так званої “спільної історичної правди”, чи кожен залишиться при своєму?
– Навряд чи можна звести до спільного знаменника. Інше питання, що треба говорити і публікувати. Я особисто переклав на замовлення нашого Інституту національної пам’яті з десять рефератів польських істориків, які були виголошені на закритих засіданнях обох інститутів, але з вибухом війни ця справа була покладена під сукно. А мало би вийти обома мовами, і українці могли б прочитати доводи і аргументи польської сторони, а поляки могли б прочитати аргументи і докази української сторони.
Але я думаю, що кожен залишиться зі своїм баченням, тому що польська сторона вважає, що це була антипольська етнічна чистка за наказами Дмитра Ключківського, якому у нас стоять пам’ятники, та інших людей. Натомість поляки не хочуть бачити того, що призвело до таких підходів.
В Польщі обурюються тим, що, мовляв, за заперечення ролі і внеску ОУН та УПА в боротьбу за незалежність за одним із наших декомунізаційних законів передбачена кримінальна відповідальність (яка ніде не прописана, бо це, здається, не перенесено в жоден кодекс). Але оцим от жупалом махають і кричать: я боюся до вас приїхати, бо коли я скажу що УПА – злочинці, то мене посадять в тюрму.
Натомість ми зі свого боку не можемо звинуватити всю Українську повстанську армію в тому, що вона займалась лише польськими чистками. Вона займалася передовсім боротьбою з НКВД і боротьбою з нацистами.
Тобто для поляків чомусь думається, що червоно-чорний прапор – це лише антипольський прапор, що от дивіться: президент Зеленський не гребує фотографуватися на тлі червоно-чорного прапора, а це ж “прапор злочинців”. Вони не усвідомлюють того, що це зараз прапор України, яка бореться, який уособлює кров і землю.
– А на території нинішньої Польщі є ж поховання українців, яких свого часу було теж вбито в аналогічний спосіб під час польсько-українського конфлікту, такі самі братські могили?
– Так, є, наприклад, Грубешівський повіт, Томашівський повіт, там було спалено біля 50 сіл. Польська історіографія говорить про “акції-відповіді”, коли вбивалися цілі села.
Найбільш відоме на Холмщині – це Сагринь, і там є пам’ятник на кладовищі, але жодних ексгумацій не було. При тому що йдеться про кількість жертв лише в Сагрині – десь біля 600-800 людей.
– А чому тоді Україна дзеркально не піднімала це питання?
– Тут питання в тому, що гроші на ексгумації поляків дає польська держава. Чи українська держава намагалась давати гроші?
Інше питання, що 17 пам’ятників в різних місцях Польщі були розбиті. В Грушовичах на цвинтарі, де був пам’ятник з тризубом, поляки сказали: там немає жодних українців, жодних упівців, жодного тризуба тут не буде, і фактично не дали ексгумувати по-людськи, зрівняли з землею і все. Але масових могил дуже багато.
– Чи варто очікувати, що після Пужників почнуться масштабні ексгумації і в інших місцях? Але враховуючи території, сотні колишніх польських сіл, повністю завершити цю історію неможливо, напевно, навіть теоретично?
– Питання в тому, що під час війни це логістично теж важко для української держави це контролювати. А після війни – якщо цей процес буде упорядкованим, спокійним, то чому ні? Але в те, що розкопають п’ять областей, я не вірю.
Маріуш Зайончковський: “Політики, які наживаються на травмі та кістках померлих, лише зневажають пам’ять жертв конфлікту”
– Наскільки важливим є початок ексгумації останків жертв антипольської акції у Пужниках? Чи можна назвати цей крок переломним?
– Можна так сказати про те, що відбулося, починаючи з листопада 2024 року: від декларації міністрів закордонних справ Польщі та України, створення польсько-української Робочої групи з історичного діалогу при міністерствах культури обох країн і до початку ексгумаційних робіт у Пужниках. У недалекій перспективі, як я припускаю, такі роботи також розпочнуться в інших місцях на Волині та в Східній Галичині, які зазнали антипольської акції ОУН-Б і УПА в 1943–1945 роках.
Пужники — це важлива змінна, переломний момент, оскільки після довгої перерви нарешті було отримано дозвіл на ексгумацію. Варто наголосити, що ще у 2023 році Фонд “Свобода і Демократія” отримав окремий дозвіл на пошук у Пужниках місця безіменного масового поховання приблизно сотні поляків, убитих там УПА в лютому 1945 року.
З весни 2017 до осені 2024 року бракувало з обох сторін — польської та української — бажання порозуміння, доброї волі, а також компетентності й рішучості, передусім серед чиновників Інституту національної пам’яті у Варшаві та Українського інституту національної пам’яті в Києві, щоб розв’язати проблему, що загострювалась роками через український мораторій на пошук, ексгумацію і гідне вшанування жертв на Волині та в Східній Галичині, зокрема жертв польсько-українського конфлікту 1940-х років.
Обидві державні інституції замість вирішення проблеми втягнулися у суперечку про інтерпретацію історії. Вони також піддалися маніпуляціям середовищ, що не приховували своєї симпатії до Росії, середовищ, які не зацікавлені у конструктивному польсько-українському діалозі чи закритті рахунків взаємних кривд і гідному вшануванні всіх жертв конфлікту, а лише у подальшому розпалюванні ворожнечі й поширенні дезінформації щодо історичних фактів.
Правду кажучи, польська та українська сторони дозволили себе втягнути у російські провокації, починаючи з середини 2015 року, з особливим загостренням у 2017-му. Я маю на увазі процес знищення та осквернення українських пам’ятників — могил вояків УПА та символічних пам’ятників у Польщі, як легальних (наприклад, у Монастирі чи Пікулицях), так і встановлених самовільно (наприклад, у Грушовичах), а також польських пам’ятників на території України, пов’язаних як з жертвами польсько-українського конфлікту (Підкамінь, Гута Пеняцька), так і з жертвами сталінських репресій (Биківня).
Найбільш екстремальним інцидентом був обстріл з гранатомета будівлі Генконсульства Польщі у Луцьку навесні 2017 року. Це були не випадкові дії, а спровоковані, можливо, і профінансовані російськими спецслужбами. У цих акціях брали участь проросійські екстремісти з націоналістичних і націонал-більшовицьких середовищ.
Невдовзі було ухвалено рішення про український мораторій, а восени 2017 року заморожено історичний діалог, що вівся з другої половини 2015 року у рамках Польсько-українського форуму істориків. У наступні роки сторони не проявляли бажання до взаєморозуміння й відповідної волі для вирішення проблеми, звинувачуючи одна одну у створенні ситуації та ескалації у двосторонніх відносинах.
Як я вже згадував, Пужники не будуть єдиним місцем роботи польсько-українських команд археологів, антропологів і спостерігачів від державних установ обох країн, адже завданням Робочої групи є спрощення процедур і початок пошукових та дослідницьких робіт у місцях, зазначених у всіх заявах, поданих до кінця 2024 року, як з польського, так і з українського боку. Останні стосуються пошуку українських жертв конфлікту на польській території.
Спалене село Пужники (фото: puzniki.pl)
– У Польщі надається значно більше значення історії загалом, і зокрема історії ХХ століття, і зокрема подіям на Волині та у Східній Галичині під час Другої світової війни, ніж в Україні. З чим це пов’язано?
– Так, це вірно. Те, що сталося на Волині та у Східній Галичині у 1943–1945 роках із польським населенням у результаті антипольської акції ОУН-Б і УПА, до сьогодні є невідпрацьованою травмою для багатьох поколінь, для великої частини польського суспільства, особливо для нащадків жертв, похованих тоді у безіменних масових могилах.
Це один із найбільших злочинів Другої світової війни проти польського народу, порівнюваний з німецькими масовими вбивствами мешканців варшавської Волі під час повстання 1944 року, чи злочинами, вчиненими німцями й радянською владою у 1940 році над польською елітою (Пальміри, Катинь).
Пам’ять про волинсько-галицьку різанину особливо болюча для поляків, оскільки вона стала кульмінацією внутрішнього конфлікту між громадянами однієї держави (Другої Речі Посполитої), що розгорнувся на її південно-східних землях, окупованих німцями. На Волині і в Східній Галичині у 1943–1945 роках не було жодної партизанської війни між Армією Крайовою і УПА, як це інколи намагаються подати.
Різними були масштаби злочинів і наміри їхніх виконавців. Не було симетричних злочинів цивільного населення з обох сторін. За оцінками, від українських рук загинуло близько 80–100 тисяч поляків, тоді як від польських — близько 15–20 тисяч українців.
Важко назвати війною масові вбивства беззбройного польського населення Волині, включно зі старцями, жінками і дітьми, пограбування майна, спалення цілих сіл та хуторів, змушення тих, хто вижив, до втечі — все це вчиняли підрозділи УПА за участі частини місцевого українського селянства. Навіть якщо у відповідь на ці загрози виникали осередки самооборони і нечисленні підрозділи АК, їхньою практично нездійсненною місією була оборона польського населення.
Українці, які складали більшість на тих територіях, постраждали від польської реакції, що полягала у точкових ударах і злочинах проти цивільних за принципом колективної відповідальності. Найболючіше це проявилося не на Волині чи у Галичині, а на південно-східній Люблінщині навесні 1944 року. Під удар в більшості випадків потрапляли не безпосередні винуватці польських страждань, а невинні українські цивільні, серед яких були також старі, жінки та діти.
Неправдивою є гіпотеза, згідно з якою масові злочини на Волині у 1943 році були інспіровані радянською владою, ініційовані так званою першою УПА — петлюрівською партизанкою Тараса Боровця-Бульби, або ж здійснені анархізованим, незалежним від ОУН(б) і УПА, вразливим до радянського впливу українським селянством, яке нібито у вигляді народного повстання в першій половині 1943 року мало чинити “справедливість” щодо польських селян, а не “панів” чи військових поселенців, оскільки останніх було ліквідовано радянською владою під час першої окупації цих земель із осені 1939 до весни 1941 року.
Така версія є нічим іншим, як спробою розмити відповідальність і виправдати, всупереч фактам, реальних винуватців масових злочинів, а також спробою їх релятивізувати. За ці злочини, вчинені від лютого 1943 до травня 1945 року на Волині, а згодом у Східній Галичині та на південному сході Люблінщини, відповідальність несе виключно бандерівське крило українського націоналістичного підпілля.
Варто також пам’ятати про ще один важливий фактор: у Польщі тема злочинів на Волині та у Східній Галичині за часів німецької окупації, а згодом на радянізованих землях, була табуйованою в часи Польської Народної Республіки. Так само, як табу стосувалося акції “Вісла” 1947 року щодо української і лемківської меншин у повоєнній Польщі. Лише після 1989 року нащадки жертв змогли поступово відкрито говорити про пережите, зняти табу і вилити накопичений десятиліттями біль і гіркоту.
– Чи тема Волині 1943 року використовується у нинішній президентській кампанії в Польщі і взагалі в польській політиці, і якщо так, то наскільки сильно?
– Питання польсько-українських відносин у ХХ столітті досі викликає численні емоції, суперечки та контроверсії. На жаль, його вже багато років використовують інструментально для побудови політичного капіталу особи зі світу політики, переважно з табору крайньої правиці, включно з фашиствуючими та націонал-більшовицькими середовищами, які відкрито демонструють українофобію і проросійські симпатії, а також середовища з комуністичним, ПЗПРівським корінням (ПЗПР – Польська об’єднана робітнича партія, правляча в Польщі з 1948 по 1989 роки, – ред.).
Я вірю, що під час президентської кампанії тема Волині 1943 року, зокрема питання пошуків і ексгумацій, які після багатьох років застою нарешті вдалося зрушити з місця — завдяки відходу від безплідної суперечки щодо тлумачення спільної історії та переходу до християнського підходу з належною повагою до всіх без винятку жертв національного конфлікту — не буде цинічно експлуатуватися.
Політики, які наживаються на непережитій міжпоколінній травмі та кістках померлих, лише зневажають пам’ять жертв конфлікту. Потомки жертв Волині насправді чекають лише на те, щоб нарешті мати змогу поїхати до знайдених могил своїх близьких, встановити на них хрест, запалити свічку, помолитися за них. А політики не повинні їм у цьому заважати, а навпаки — зробити все, аби ці прагнення стали реальністю.
Меморіал в Пужниках (фото: puzniki.pl)
– Чи зможуть Україна і Польща колись виробити спільний підхід до складного минулого та до розповіді про нього? Тобто до подій понад вісімдесятирічної давнини, які так сильно розділили поляків і українців? Чи кожен народ залишиться при своїй інтерпретації й оцінці тих подій?
– Прагнення до зближення версій історії двох народів, які в недалекому минулому були ворогами й вели кривавий конфлікт, є дуже складним завданням. Не знаю, чи взагалі здійсненним.
Однак одне є безсумнівним і не підлягає обговоренню — це історичні факти, які неможливо змінити, так само як неможливо змінити саму історію. Звісно, факти можна по-різному інтерпретувати, кожен зі своєї перспективи. Але якщо безспірним фактом є вчинення злочину, не можна казати, що його не було. А якщо відомо, що конкретний злочин скоїв певний винуватець, то не можна прикидатися, що це була інша особа.
Щодо цього національного конфлікту існують переважно дві перспективи — польська і українська. Часто робляться далекосяжні висновки, що базуються виключно або майже виключно на односторонньому національному наративі.
Обов’язком історика, який займається польсько-українським конфліктом часів Другої світової війни, є зіставлення якомога більшої кількості джерел різного походження (не лише польських і українських, але також німецьких, радянських, словацьких, угорських), їхня співставлення і критичний аналіз.
Тільки на такій основі можливе відтворення і наближення, наскільки це можливо, до найбільш об’єктивного образу минулого. Інакше висновки будуть значною мірою хибними, оскільки не враховуватимуть усю складність і багатовимірність того, що відбувалося між поляками і українцями у 1940-х роках. А сталося тоді багато лихого.
Тому настав час позбутися демонів минулого і з належною гідністю та спокоєм вшанувати всіх жертв конфлікту, незалежно від їхньої національності, віри чи світогляду. Вони цього просто заслуговують, тим більше, що переважна більшість із них були невинними жертвами.