Навряд чи в новітній історії України вибори в іншій державі спричиняли такий ажіотаж, як останні парламентські в сусідній Угорщині. У міру наближення дати 12 квітня, виборчої неділі, пристрасті у вітчизняній інфосфері розпалилися аж до відчуття, що там вирішується безпосередньо наша доля. Після поразки керівної партії Віктора Орбана інтерес до сусідів дещо згас, хоча логіка з інтуїцією підказують: нові переможці не залишать професійних «телеголів» без ефірного хліба.
На тлі сплеску інтересу до Угорщини не гріх звернутися й до книжкової теми, але цього разу не до власне угорської літератури — сильної, різноманітної й, на жаль, у нас маловідомої. А як щодо книжок про Угорщину? Таких, звісно, ще менше, якщо не брати до уваги стандартних туристичних путівників. А от путівник нестандартний, з екскурсами в історію цієї країни, у її славетну кухню, а також — і доволі широко — в кухню політичну, на нашому книжковому ринку з’являвся, щоправда, досить давно. Можна сказати, минулої епохи, далекого 2010 року. Тоді у видавництві «Темпора» вийшла друком невеличка книжка польського публіциста Кшиштофа Варґи «Гуляш із турула».
Книжку в перекладі Олега Белея було видано на диво оперативно, адже за рік до того ця збірка есеїв здобула приз читацьких симпатій на найпрестижнішому польському літературному конкурсі «Ніке». Лише за два роки після виходу на книжковий ринок Польщі й за рік після дебюту в Угорщині, якій вона й була присвячена. Це був дебют Варґи на україномовному ринку, хоча ще 2004-го харківське видавництво «Фоліо» вже знайомило читачів із російським перекладом його мініроману «Текіла», присвяченого життю сучасних рок-музикантів.
Книга польського письменника та журналіста з угорським корінням (батько Кшиштофа Варґи був угорцем, звідси й відповідне мадярське прізвище, й знання мови, й добре знайомство з Угорщиною), вочевидь, була запрограмована на провокаційний успіх. Утім, якогось помітного хайпу вона не спричинила навіть в Угорщині. Попри назву (турул — міфічний птах, один із символів угорської нації) та відповідні заголовки восьми есеїв, що до неї увійшли, як-от «Печеня з Горті», «Смалець із Кошута», «Котлета з Арпада» чи «Салямі зі святого Штефана»… (Уявімо собі книжку поляка з розділами на кшталт «Ковбаса зі святого Володимира», ну й відповідно борщ, вареники чи галушки з представниками українського національного пантеону, і суспільну реакцію на таке видання. Та й реакція поляків, якби таку книжку з їхніми героями видав угорець, теж була б передбачуваною. Тим часом автор без жодних ексцесів, попри власні побоювання, провів промотур свого твору в Угорщині).
З «Гуляша…» випливає образ країни, геть протилежний старому стереотипу про найвеселіший барак соціалістичного табору. В розвідці Варґи це — край суцільного розпачу, песимізму та ностальгії за минулим, що переходить у тугу з бентегою. «У Будапешті кожна третя чайна носить назву «Ностальгія», до чаю можна замовити ностальгійні цукерки. Ностальгія проростає лишаєм у стіни будинків і вуличну бруківку, вона лунає в сумних зітханнях за давньою величчю, хоча справжня велич була п’ятсот років тому, за короля Матвея Корвіна…» — десь у такому ключі описано Угорщину першої декади ХХІ століття, від Будапешта до деіндустріалізованого Озда, від Балатону до туристичного степового Гортобадя.
Депресивність мадярів автор розкриває також на прикладі найвідомішої, на його погляд, пісні угорського походження «Сумна неділя», написаної 1933 року й у першій версії названої «Кінець світу». Цю композицію, перекладену англійською під назвою Gloomy Sunday, переспівав довжелезний список знаменитостей — від Пола Робсона та Біллі Голідей до Шінейд О’Коннор та Бйорк. Французькою її співав Серж Генсбур, а російською — український співак-емігрант Петро Лещенко. Через велику кількість суїцидів, прямо чи не дуже пов’язаних із «Сумною неділею», вона набула слави «Гімну самогубців» і неодноразово потрапляла під заборону. Зокрема й на батьківщині, в соціалістичній Угорщині, з кінця Другої світової й аж на чверть століття, до кадарівської лібералізації.
У своїх есеях Кшиштоф Варґа багато апелює до угорського кіно. Детально зупиняється на сцені поїдання бульйону у фільмі Золтана Гусаріка «Синдбад», екранізації «головного сибарита угорської літератури» Дьюли Круді: «Без сумніву — це одна із найзнаменитіших сцен споживання бульйону в світовому кінематографі». І знов-таки повертається до теми суму, згадуючи екранізації майбутнього нобелівського лауреата Ласло Краснагоркаї «Сатанинське танго» та «Гармонії Веркмейстера», зняті нещодавно померлим Бейлою Тарром: «…це наче клізма з концентрованого вивару Угорщини, тої Угорщини, що існує далеко від будапештських мод, гуляшевого супу в чарді для туристів та гучних святкувань національних свят». Тривалість «Сатанинського танго», до речі, — понад сім годин. (Окремо хочеться зазначити той утішний факт, що в «Гуляші…» Тарра, мабуть, уперше не названо Белою, натомість наділено ім’ям, наближеним до справжнього оригіналу. Втім, цього не скажеш про інші власні імена та назви локацій у книзі, деякі з котрих і справді важко точно передати).
Тему угорської політики добре розкрито в розділах «Смалець із Кошута» та «Лечо з Дюрчані та Орбана». Останнього українському читачеві представляти не треба, а от Дюрчані, в назві розділів двічі помилково названий «Ґурчані», вже призабувся. Книжку ж було написано по гарячих слідах масових антиурядових виступів осені 2006 року.
Тодішній соціалістичний прем’єр Ференц Дюрчані, виходець із комсомолу, що став, за відомою нам традицією, однією з найбагатших персон у країні, своїми злитими із закритої партійної наради зізнаннями, що стали угорськими мемами, спричинив хвилю обурення, яке своєю чергою вилилось у низку велелюдних протестних мітингів та заворушень. Утім, на момент написання есею Дюрчані залишився при владі — він програв партії Орбана на виборах 2009 року. Скептично налаштований Варґа з іронією описав частину тих подій. Вже тоді він помітив забронзовілість лідера опозиції: «…Віктор Орбан, …будучи шефом правого Фідесу, не хоче йти на площу Кошута. Він воліє виступати на телебаченні і триматися подалі від того Гайд-парку. Він навіть не хоче нових виборів, яких так домагаються на сцені. Отже, він не хоче зміни системи, до якої так пристрасно закликають оратори».
Як досвідчений дослідник автор не оминає й такої теми, як мадярські матюки, що органічно лягли на антиурядові плакати та вигуки. Цитувати їх тут недоцільно.
Після «Гуляша із турула» Кшиштоф Варґа написав іще дві книжки, які угорські вікіпедисти об’єднали в «Турулівську трилогію». Назви в них не такі контроверсійні. Це «Чардаш з мангалицею» (2014, мангалиця — унікальний місцевий вид свині, вкритої густим хутром, ледь не втрачений за комуністів, — опису її знайшлося місце в першій частині трилогії) та «Лангош в юрті» (2016, лангош, цей дешевий і смачний наїдок із дріжджового тіста, зазвичай посипаний твердим тертим сиром, також не раз фігурує на сторінках «Гуляша»).
Можливо, є сенс перекласти й видати і ці книжки, але для початку було б незайвим перевидати першу частину, яку тепер практично не знайти в продажу і яка поки ще є в одній із незакритих наразі безкоштовних онлайн-бібліотек.