Про те, як фонд Revived Soldiers Ukraine і центр Next Step допомагають пораненим військовим повертатися до життя через реабілітацію та турботу, – розповіла РБК-Україна керівниця центру Next Step Ukraine Тетяна Грубенюк.
Допомагати військовим у 2022 році почала фактично вся країна. Але для Тетяни Грубенюк та Ірини Ващук це не стало новим викликом: команда фонду Revived Soldiers Ukraine робить це ще з 2014 року. Вони не просто підтримують захисників, а допомагають їм повернутися до життя після поранень.
За кожною історією одужання тут стоїть не лише медицина, а й людяність, витримка й мотивація. Як працює фонд та центр реабілітації – в інтерв’ю Тетяни для РБК-Україна нижче.
– Тетяно, як давно діє фонд Revived Soldiers Ukraine, центр Next Step Ukraine та на якій допомозі військовим ви спеціалізуєтесь?
– Наш фонд діє вже десять років. Президентка фонду Ірина Ващук – родом з Ірпеня. Ще задовго до початку війни на Донбасі вона переїхала у США. Будучи професійною спортсменкою, і її запросили виступати за один з Університетів Америки.
Коли почалася війна у 2014 році, до Ірини почали звертатися багато людей – здебільшого через важкі поранення хлопців, особливо тих, хто мав ураження центральної нервової системи, спинного чи головного мозку. Ірина почала вивозити таких військових до Америки на лікування. У 2015 році вона офіційно зареєструвала там фонд Revived Soldiers Ukraine.
Спершу Ірина займалася тим, щоб організовувати лікування та реабілітацію хлопців у США. Але, звісно, це дуже дорого. Тоді виникла ідея відкрити центр реабілітації в Україні. Порадившись з американськими партнерами – зокрема з реабілітаційним центром Next Step Los Angeles – рішення було прийняте. Так у 2018 році ми відкрили перший центр Next Step Ukraine в Ірпені.
Спочатку він розташовувався біля військового госпіталю. Але з часом стало зрозуміло, що нам потрібно більше приміщення – Ірина постійно стежить за новими технологіями в реабілітації, з’являється багато сучасного обладнання, і хотілося все це мати для наших хлопців. Тож ми знайшли нове місце, зробили там ремонт і переїхали. Це буквально врятувало центр бо коли почалася повномасштабне вторгнення – старе приміщення було зруйновано вщент.
Ми працюємо тільки з військовими та ветеранами, для них усе абсолютно безкоштовно. У 2023 році відкрили другий центр – у Львові, адже запитів на реабілітацію дуже багато. Зараз маємо два діючі центри в Україні.
Водночас фонд у США розширив свою діяльність. Ми й далі відправляємо туди військових – тих, хто має складні ампутації, тяжкі абдомінальні поранення або серйозні інфекції, коли буквально треба рятувати життя. Протезування відбувається в Орландо, штат Флорида. Лікування інфекцій – у Філадельфії або Чикаго. До Чикаго ми зазвичай відправляємо найскладніших хлопців із абдомінальними травмами, яким потрібна реконструкція кишківника.
Зазвичай із проханням про допомогу звертаються самі лікарі, які супроводжують поранених військових. За ці одинадцять років нас добре знає Командування медичних сил, Міністерство охорони здоров’я. Ми постійно контактуємо, адже ще у 2014 році ми починали допомагати саме у військовому госпіталі. Ірина часто приїжджає в Україну, відвідує шпиталі, спілкується з лікарями.
Зараз поранених приймають і цивільні лікарні, і ті медики, які знають нас і нашу роботу, часто самі звертаються до нас із найважчими випадками.
У США клініки, з якими ми співпрацюємо, теж знають нас уже багато років. Там працюють як американські, так і українські лікарі. Ірина зустрічається з керівництвом госпіталів, сенаторами, домовляється про підтримку. Навіть якщо страховка не покриває всі витрати, клініки часто йдуть нам назустріч, бо знають, для кого ми працюємо і що робимо.
Щодо фінансування – Ірина в США проводить багато благодійних заходів: ярмарки, концерти, зустрічі, щоб зібрати кошти. Наш фонд оплачує лікування, протезування, перельоти, харчування, перебування військових в штатах.
Ми дуже вдячні всім за підтримку – українській діаспорі, парафіям, дружнім фондам, компаніям і звичайним громадянам США. Саме завдяки цій співпраці ми можемо допомагати дедалі більшій кількості наших хлопців.
– Як у США шукали тих, хто допоможе?
– Ірина Миколаївна об’їздила чимало клінік у США, вона особисто спілкується з лікарями, узгоджує медичну документацію та всі необхідні деталі лікування. Не виключаю, що трапляються поранення, які навіть для американських медиків є професійно цікавими – їм хочеться попрацювати з такими випадками, тож вони охоче йдуть нам назустріч.
Є також дружні фонди, які долучаються, якщо суми лікування надто великі. Наприклад, коли нещодавно ми транспортували шістьох поранених хлопців, двоє з них були у критичному стані.
Раніше, до 2022 року, було значно простіше. Ірина мала постійний контакт із авіакомпанією, яка без проблем встановлювала медичні ліжка у літаках. Ми також мали лікарів, які супроводжували тяжкопоранених під час перельоту, і тоді це все відбувалося значно легше.
Зараз, коли українські аеропорти закриті, доводиться шукати інші шляхи. Востаннє Ірина понад місяць вела перемовини з кількома авіалініями – але ті в останній момент відмовили.
Тоді, завдяки друзям, партнерським фондам, спонсорам і донорам, вдалося знайти приватний медичний літак, обладнаний так, щоб можна було транспортувати важкопоранених.
Ірина також домовилася з Командуванням медичних сил, щоб офіційно відрядили лікаря-анестезіолога для супроводу. Так, це величезні кошти, але кожне життя – безцінне, і його не можна виміряти грошима.
Вартість того рейсу ми не приховуємо – є публікація де ми все детально розписали. Переліт із Варшави до Чикаго, під час якого ми забрали шістьох хлопців, коштував 151 тисячу доларів. Це була спільна допомога кількох дружніх фондів, приватних донорів і нашого американського відділення фонду, які разом оплатили вартість цього літака.
– Як вирішується питання щодо того, кого із захисників перевозити на лікування саме в Штати? Це вирішується складністю травми?
– Так, усе вирішується саме складністю травми. Якщо українські лікарі можуть вилікувати бійця тут, немає сенсу транспортувати його до Сполучених Штатів. Дуже часто самі лікарі звертаються до нашого фонду по допомогу.
Наприклад, у нашому останньому випадку саме лікарі з реанімації військового госпіталю зателефонували Ірині стосовно тяжкопоранених хлопців із абдомінальними травмами – їх буквально треба було рятувати. Вони відверто казали: якщо протягом найближчого місяця-двох їх не забрати, шансів вижити майже немає. Варто зазначити, що роботу наших лікарів високо оцінюють в США.
Дуже багато дзвінків ми отримуємо постійно. Люди телефонують або пишуть Ірині в Америку, або звертаються безпосередньо до мене чи до нашого центру. Наприклад, хтось каже: “Я прочитав, що ви відправляєте в Штати, у мене ампутація”.
Починаємо з’ясовувати деталі, і часто виявляється, що ампутація нижче коліна, тобто колінний суглоб збережено. Це не складний випадок, функціональність зберігається. Для таких випадків ми радимо скористатися державною програмою з протезування, яка може забезпечити людину всім необхідним тут, в Україні. Тоді я пояснюю, куди саме звернутися. На розбір кейсів і консультації йде дуже багато часу та ми розуміємо важливість цього всього.
Інша річ – бувають виняткові ситуації. Ми іноді беремо до США хлопців навіть із відносно легкими ампутаціями, але лише тоді, коли до нас звертаються командири – наприклад, із Головного управління розвідки або Сил спеціальних операцій. Це воїни, які мають високу мотивацію і планують після протезування повернутися до виконання бойових завдань.
Тому ми беремо цих хлопців і виготовляємо для них посилені, спеціалізовані протези, які витримують значні навантаження – кросфіт, тренування, бойову підготовку, усе те, що дозволяє їм повернутися до служби. І підсилені протези дозволяють їм нести амуніцію, боєкомплект, виконувати бойові розпорядження. Ось зараз кілька наших підопічних в зоні бойових дій.
– З чого тут, в Ірпені, починається робота з ветераном або з діючим військовим, коли йому потрібна саме реабілітація?
– Хочу також зауважити, що ми приймаємо захисників з усієї України, у нас було також багато легіонерів-іноземців. В основному про нас дізнаються через “сарафанне радіо”. Хлопці один одному передають, де вони, що вони, як це все відбувається. Дуже багато ми співпрацюємо з бригадами, з їхніми патронатними службами, де знають, що можуть звертатись до нас.
Буквально вчора до мене звернулися з патронатної служби “Азову”. У них є боєць, якого випишуть десь за 2-3 тижні. Ми просимо документацію, яка приходить або мені, або нашим співробітникам у Львові та в Ірпені.
Ці документи вивчають наші невролог та реабілітолог. Тоді зв’язуються з військовим чи ветераном або з тим, хто його веде. Ми розуміємо, коли цього хлопця виписують, і ставимо його в чергу та розуміємо, що він прийде до нас на реабілітацію приблизно на місяць. Ближче до дати адміністратори з ними зв’язуються і запитують, чи нічого в планах не змінилося.
Давайте говорити відверто: на жаль, у нас в країні не розвинена культура реабілітації – ні психологічної, ні фізичної. І виходить, що дуже часто після лікування велика пауза, коли не було реабілітації, і дорогоцінний час втрачається. Є ті, хто отримав поранення ще у 2022 році, і нікуди далі на реабілітацію не йшов. І що тоді спеціалісти зможуть зробити у 2025 році? На жаль, мало що можуть зробити, і в таких випадках не треба давати марної надії.
Документацію перевіряти важливо, бо комусь не рекомендовано ніякої фізичної активності, оскільки, наприклад, недавно замінили кульшовий суглоб, а він вже рветься на реабілітацію. А буває й навпаки. Військовий отримує виписку з лікарні, і нехтує рекомендацією реабілітуватися.
Частині хлопців потрібна пожиттєва підтримка. В основному це ветерани, яких вже списали, особливо, якщо це хлопці на кріслах колісних.
– Які паралельні проблеми можуть виникнути у хлопців після повернення з фронту і чи допомагаєте, якщо треба, наприклад, юридична підтримка?
– Часто буває, що вони поринають в різного роду паперові проблеми, бюрократичні, сімейні. Після повернення з війни треба налаштовувати побут та вирішувати інші питання. Якщо у нього зараз стоїть юридичне питання, чи питання по МСЕК, ми йому даємо контакти тих, до кого можна звернутися за юридичною та іншою підтримкою.
– За ці 11 років, що ви допомагаєте військовим – які історії захисників вам запам’яталися найбільше?
– Ви знаєте, історій таких настільки багато, що не вистачить ніяких публікацій чи ефірів. Вони всі унікальні. Буває, приходять хлопці й кажуть: “О, тут реально треба працювати! Ми думали, що буде щось типу грязьових ванн і мінеральної води”, – а за якийсь час відчувають покращення свого стану і не хочуть звідси їхати. Так у нас почалася співпраця, зокрема, з бригадою тактичної авіації.
Є хлопці з спецпідрозділів, які після реабілітації повертаються на службу, виконують завдання, а через кілька місяців знову приїжджають до нас – знають свою програму, займаються, реабілітолог лише коригує. Вдома вони точно не сидять.
А є й інші – приходять, бо дружина сказала, що треба. Займаються ніби й регулярно, але без ентузіазму і мотивації. Тут дуже багато залежить від настрою самої людини, від підтримки родини, близьких, побратимів.
Ми нікого не змушуємо. Якщо бачимо, що хтось зовсім не хоче займатися, сідаємо й говоримо: “Ми хочемо допомогти і можемо допомогти. Але ми самі, без вашої участі, не в силі цього зробити. Ми можемо вас виписати, не треба це робити через силу – ні тому, що дружина сказала, ні тому, що мама”.
Ми знайомимо з тими, хто може мотивувати і це дуже гарно працює. Ми намагаємось створити атмосферу спільноти, де хлопці відчувають себе своїми. Часто приїжджають навіть ті, хто проходив реабілітацію задовго до 2022 року.
Ми постійно організовуємо різні активності – гольф, скеледром, каяки, кіно, спортивні клуби, риболовлю, гори, футбол, іппотерапію, покази мод.
Вже три роки поспіль із Run Ukraine ми відкриваємо марафони, де є спеціальна дистанція для поранених, військових і ветеранів. Наш Міша проїхав 21 кілометр на хендбайку – хоча через поранення він пересувається на кріслі колісному. Це неймовірно. Ми намагаємось показати їм нові можливості, дати спробувати те, чого, можливо, вони б ніколи не спробували.
Ось, наприклад, участь Fashion Week. Коли дизайнери звернулися до нас, я не очікувала, що хлопці так швидко погодяться. Спочатку було п’ятеро, потім – десятеро.
Їм сподобалось: жартували, ділилися враженнями, підколювали одне одного. Для них це було щось нове – вони побачили себе інакше. Вони виходили на подіум як справжні зірки. Коли вони чують про такі ініціативи й розуміють, що можуть бути їх частиною, – завжди погоджуються.
– Зараз часто кажуть, що не ветерани мають пристосовуватись до суспільства, а суспільство – до них. Ви згодні?
– Я це чую вже 11 років. Звісно, підтримувати ветеранів треба, але чому ніхто не говорить, що й суспільство має вчитись співіснувати з ними? Навіть у родинах військових не всі готові це прийняти. Багато хто вірить, що син, чоловік чи брат повернеться “таким, як був”. Але це не так, і це треба розуміти.
– Як, на вашу думку, правильно поводитися в сім’ї чи в суспільстві?
– Тут немає універсальної відповіді. Я вже 11 років працюю з пораненими, була в госпіталях, бачила різне. І з часом просто починаєш розуміти, що можна, а що ні. От, наприклад, на одному з заходів ми з хлопцями жартували ну дуже чорним гумором – і нам це норм.
До мене підійшли і кажуть: “Боже, ви так з ним говорите, це ж жорстко!”. А я відповідаю: “Це наші особливі жарти. Бо ми свої”. Але тут треба розуміти, що я знайома з цими хлопцями багато років і вони “записали” мене в коло своїх, а від сторонньої людини такі жарти сприйматимуться інакше.
Є безліч нюансів, про які цивільні не замислюються. Наприклад, не можна давати людині з протезами нове взуття за пів години до виходу на подіум – треба кілька днів, щоб підлаштувати протез під це взуття. Або в примірочній мають бути розетки для зарядки біонічних протезів. Це дрібниці, але вони вкрай важливі. І якщо цивільна людина не знає таких речей, то як вона зрозуміє ветерана?
Багато хто й досі дивується: “Чому ти ходиш у шортах, показуєш протез?” – замість того, щоб дізнатись, що просто треба мати до нього швидкий доступ. Коліно може “заглючити” посеред міста, і ветеран змушений перезавантажити його. І якщо він в штанах то як це зробити?
Я взагалі не розумію людей, які обурюються стосовно того, що видно протез. Особисто для мене це ок. Це про те, що людина прийняла себе, живе далі. Якщо комусь це муляє – це їх проблеми. У нас війна і таких хлопців та дівчат вже дуже багато. Це наша реальність і нам з нею жити, відгородитися не вийде. От і все.
Такі речі можна зрозуміти лише тоді, коли хоч трохи поцікавишся. Тому мене дуже тішить, що у багатьох містах садочки і школи запрошують ветеранів із протезами – діти бачать, що це не страшно. Для них це навіть цікаво, особливо коли хлопці прикрашають свої протези наліпками, патчами, іграшками. І коли батьки пояснюють дітям спокійно, що це наша нова реальність, – це найкраща освіта для суспільства.
Ми ж не Радянський Союз, який вивозив подалі і ховав своїх поранених після війни, бо вони виглядали якось “не так”. Ми – цивілізована країна. Якщо тобі неприємно – не дивись. Але це не означає, що людина з інвалідністю має сидіти вдома.
Тому коли чую: “Потрібно допомогти ветеранам повернутися в суспільство”, я питаю: а вони взагалі хочуть повертатися в таке суспільство, яке не цікавиться їхнім життям і потребами, викликами і перепонами? Або кидається допомагати без запиту? Не треба крайнощів. Просто запитай: “Чи потрібна допомога?”, і це вже буде крок назустріч.
– Чи стало за останній час складніше залучати кошти?
– На жаль стає все важче. Щиро радію, що люди донатять на Сили оборони. Це вкрай важливо купувати дрони, зброю, автівки.
Але дуже багато бізнесів та донорів відмовляють, бо й самі часто перебувають у складному становищі. Як можна щось планувати, коли сьогодні ти працюєш, а завтра твоє підприємство зруйноване?
Попри такі обставини, ти військовий чи ти ветеран – для вас наші послуги всі повністю безкоштовні. Реабілітація, проживання, харчування, транспортування, сплата медикаментів, ортопедичних виробів, обстежень, комунальних тощо.
У нас працює повний штат спеціалістів, всі працюють офіційно, і працюємо 24/7 заради наших хлопців. Бути волонтером цілодобово неможливо. Ви ж не приходите в клініку робити операцію, а тут лікар посеред операції відкладає скальпель в бік і каже “Все, моя волонтерська година закінчилася, Почекай трохи, скоро прийде інший лікар-волонтер”.
У нас дуже багато хлопців після поранень хочуть швидше повернутися назад на фронт. І, звісно, ми робимо все можливе… Навіть якщо це легкий ортопедичний випадок, його все одно треба відновити. Бо цей військовий 100% повернеться.
Такі пацієнти приходять сюди і відразу кажуть: “Дівчата, можна мене тут швиденько поправити, і я вертаюся до своїх”. І це в той час, поки інші ховаються від ТЦК або пливуть через Тису.
У нас немає морального права говорити хлопцям, що вони мають сплатити нам кошти на реабілітацію. Таке рішення було прийнято керівником і засновником нашого фонду Іриною Миколаївною із самого початку роботи нашого фонду.
Для всіх військовослужбовців і ветеранів, незалежно від Сил оборони – якщо ти боронив Україну, отримав своє поранення при захисті Батьківщини – це безкоштовно. Ми вимушені самі шукати фінансування, і ми маємо ряд партнерів і донорів, які з нами вже не перший рік, і ми їм дуже вдячні.
Є українські та зарубіжні компанії, які нас дуже підтримують. Є партнери – ті, які з нами постійно, які допомагають роками, і ми їм дуже вдячні. Moneyveo нас почали підтримувати ще з початку відкриття центру реабілітації. Вони донятять щомісяця, закривають потреби у вітамінах, підтримують різні ініціативи.
Коли ми відновили роботу після деокупації Ірпеня – це був червень 2022 року – вони відразу подзвонили: “Дівчата, чи все у вас добре, чи ніхто не постраждав, в чому потрібна допомога?”. І буквально за тиждень часу відразу приїхали до нас. Це ефективне партнерство триває і зараз.
– Що вас особисто мотивує продовжувати таку потрібну роботу?
– Дуже мотивують хлопці, дівчата, моя робота. Коли бачиш, що робота великої команди, твоя праця приносить реальний результат – це найсильніша мотивація, яку тільки можна отримати.
Я не знаю, чому в нас так, що до 2022 року багатьом було байдуже на цю війну. Але ще більш дивно, коли після 2022-го питають, що мотивує допомагати. А що нам ще треба для мотивації? У нас над головою літають ракети і шахеди, нас щодня хочуть вбити. У більшості хтось воює: сусіди, знайомі, родичі. Хіба це не мотивація?
Наша мотивація – зробити максимум для наших захисників і вижити в цій війні. Колись мама сказала мені: коли мій брат потрапив у полон – а повномасштабна війна застала його в Маріуполі, – вона прийшла і сказала: “Діти мої, пробачте мене і моє покоління, бо ми нічого не зробили, щоб ці дні не настали”.
Він пішов воювати ще у 2021 році. Саме на свій 21-й день народження, 3 грудня, їхав на ротацію на Донбас. Повномасштабна війна застала його там. Він обороняв Маріуполь і потрапив у полон. Нам пощастило – його повернули.
Коли він був у полоні, я шукала хоч якісь фотографії – живий він чи ні. І от мама тоді сказала ці слова. Я не хочу потім приходити до своїх дітей, хрещеників чи дітей друзів і казати: “Пробачте, я нічого не зробила”. Це і є моя мотивація – робити все, що можеш, тут і зараз.