У сучасну епоху популярності штучного інтелекту суспільство не лише іноді уникає бажання думати, а й посилено імітує успішність фальшиво-досконалого віртуального простору. Оскільки ідеальна картинка у 99,9% випадків не збігається з реальністю, багатьом іноді доводиться «лікуватися» від «інтернет-травм» колективними трендами.
Наприкінці 2025 року шаленої популярності у різних соцмережах набув тренд «Мені не вдалося…». Після цих трьох слів усі наввипередки заходилися підбивати підсумки року й розповідати, що саме не вдалося (доробити ремонт, купити генератор чи видалити TikTok — варіантів мільйони). У цьому вирі «невдач» є що розповісти й про театральне життя-2025. Спробую і я у популярному форматі зафіксувати те, що не вдалося цього року українським театрам.
Українським театрам не вдалося уникнути втрат
АНДРІЙ СИНИШИН — у різні роки актор Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» та Львівського академічного театру імені Леся Курбаса; доброволець, позивний «Стус», загинув 16 квітня 2025 року у віці 26 років під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Юнаківка Сумського району Сумської області.
Нагороджений відзнаками Міністерства оборони України «Золотий хрест» і «Разом до перемоги», медаллю «Ветеран війни» й нагрудним знаком «Учасник бойових дій».
Нині на сайті президента України побратим Андрія — також відомий львівський актор Олексій Кравчук опублікував петицію з проханням присвоїти Андрію Синишину найвище державне звання — Герой України (посмертно). Зараз для подання петиції на розгляд бракує менш як чотирьох тисяч голосів. Тож дуже прошу: приділіть хвилинку та висловіть подяку за захист, підписавши петицію.
МАКСИМ КОВТУН — актор Дніпровського академічного обласного українського молодіжного театру, доброволець, служив у штурмовій бригаді, згодом став оператором БпЛА. Загинув 2 травня 2025 року у віці 36 років також під час виконання бойового завдання на Сумському напрямку.
Грав у «Гравцях» за Гоголем, виконав головну роль Езопа в однойменній виставі, був залучений у постановках як для дітей, так і для дорослих.
ЮРІЙ ФЕЛІПЕНКО — актор Київського академічного драматичного театру на Подолі, багато знімався в кіно; доброволець, позивний «Травень», служив у складі БпАК «Ахіллес» 92-ї ОШБр, загинув 14 червня 2025 року у віці 32 років. Посмертно нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Юрій зіграв багато ролей у театрі на Подолі. Останні роботи: Креонт / Хор у виставі «Цар Едіп» (режисер Давид Петросян); Громадянин Австрії / Степан Мудрик / Ганс у виставі «Зелені коридори» (режисер Максим Голенко), Вартовий у виставі «Процес» (режисер Давид Петросян).
Список кіноролей Юрія теж солідний. Останні роботи: Роман (головна роль) у серіалі «Окуповані» (режисер Павло Тупік), Марко Войтенко у серіалі «Обіцянка Богу» (режисер Анатолій Григор’єв).
Маю честь знати Юру особисто. Після його загибелі спіймала себе на жорстокій думці про те, що він був занадто ідеальним для цього світу — розумним, порядним, талановитим, красивим, харизматичним, добрим і щирим. «Молоді хоронять молодих. За що нам це?!» — промовила до мене невідома юна пані під час прощання з Юрою. А й справді… За що?!
«Я не виню нікого в цій смерті, окрім Росії. Я хочу попросити кожного, хто тут є, вбити в собі все російське. Забути мову ворога, забути про те, що вони існують, і мститися», — з таким проханням до присутніх на прощанні в театрі на Подолі звернулася вдова Юрія Катерина Мотрич.
ІВАН КОНОНЕНКО — доброволець, професійно займався спортом, був призером і переможцем десятків змагань. Після важкого поранення 2022 року лікарі попереджали, що повне відновлення неможливе, як і повернення на фронт. Натомість Іван розробив власну програму реабілітації, ділився досвідом, записуючи відеоінструкції, та згодом повернувся в стрій.
Був командиром стрілецького взводу військової частини А1815. З 25 лютого 2025 року Іван вважався зниклим безвісти. У грудні цього року стало відомо про його загибель. Йому був 41 рік.
Іван брав участь у театральних проєктах, проте більше був відомий за ролями в кіно («Слуга народу», «Пекельна Хоругва, або Козацьке Різдво», «Скажене весілля», «Перші ластівки», «Кріпосна», «Слідчі», «Реальна містика»).
ВАЛЕРІЙ ЛИТВИН — доброволець, із 2023 року обіймав посаду головного інженера в підрозділі FPV-дронів.
У цивільному житті — скрипаль, син першої скрипки Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки Володимира Литвина.
Валерій працював звукорежисером у Київському академічному театрі українського фольклору «Берегиня».
Про загибель митця стало відомо на початку грудня 2025 року.
У цивільному житті мистецька спільнота також зазнала втрат.
На 91-му році життя у квітні цього року померла народна артистка України Таїсія Литвиненко, легендарна постать в історії театрального та кіномистецтва, прима Львівського національного драматичного театру імені Марії Заньковецької. Улюблена народна Химка у відомому фільмі «За двома зайцями» та чарівна Галя в «Назарі Стодолі». Загалом близько сотні ролей у театрі, 20 кіноробіт і багато талановитих учнів — таким є мистецький спадок пані Таїсії.
У віці 42 років померла акторка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Анастасія Добриніна, яка походила з творчої династії. В актуальному репертуарі грала у виставах «Житейське море», «Комедія на руїнах», «Незрівнянна», «Весілля Фігаро» та «Кайдашева сім’я».
У липні цього року у віці 76 років після тривалої боротьби з важкою хворобою померла заслужена артистка України Тетяна Шеліга. Майже 15 років свого творчого життя пані Тетяна присвятила Національному академічному театру російської драми імені Лесі Українки, де зіграла пів сотні ролей, пізніше брала участь в антрепризних проєктах і багато знімалась у кіно (зокрема телесеріалах «Коли ми вдома», «Центральна лікарня», мюзиклі «За двома зайцями» та ін.). Справжня народна любов прийшла до пані Тетяни після виходу на екрани серіалів «Коли ми вдома» та «П’ять хвилин до метро».
Українським театрам не вдалось уникнути скандалів
Майбутнім митцям у навчальних закладах часто цитують тезу: конфлікт — це рушійна сила драми. І, вочевидь, настільки часто цитують, що ця теза стає аксіомою, обов’язковою для застосування в усіх сферах життя, а не лише під час репетицій чи на сцені.
2025 року конфлікти стали частішими явищами, ніж яскраві театральні прем’єри. А деякі наслідки конфліктів — скандали з великою кількістю жахливих епізодів — уже точно будуть і 2026-го.
Першою 2025 року нищівної критики з боку публіки зазнала народна артистка України Лариса Кадочникова, вона ж легендарна Марічка у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Під час церемонії вручення премії імені Параджанова пані Лариса відмовилася говорити українською мовою перед публікою й попросила поважати її право, тому що вона багато зробила для України, ну й українською послуговується лише в театрі, а говорити має право хоч англійською. Пізніше улюблениця Параджанова вибачилася, пояснила, що розгубилась, але було пізно, бо культура скасування неслася ЗМІ та соцмережами зі швидкістю світла. Лунали пропозиції бойкотувати вистави (аж дві на той час. — Ю.С.) за участю народної артистки в столичному театрі імені Лесі Українки. Врятував Кадочникову інший відомий режисер — Девід Лінч. Помер. Соцмережі та ЗМІ заполонили спогади про Лінча, розповіді про любов до серіалу «Твін Пікс» та особисті страждання від втрати знаменитого режисера. Про Кадочникову забули.
Далі відзначився столичний Молодий театр, де анонсували прем’єру пластично-драматичного епосу «Косачки». Театр звинуватили в плагіаті назви та ідей, але ситуацію швидко виправили, змінивши назву на «Праматері степів». Косачки — войовнича громада давньоукраїнського жіноцтва, яка нібито існувала протягом III–І тисячоліть до н. е. Це хоробрі, витривалі, войовничі жінки, які добре володіли тогочасною зброєю (меч, лук, бойова сокира тощо). Цей образ став пророчим для наступного скандалу в Молодому театрі з єдиним уточненням — зброя тепер інша (слова, спогади, образи, мітинги, протести тощо).
Те, що трапилося далі, на початку 2025 року, мало ефект театрального ядерного вибуху всеукраїнського масштабу. І це саме той скандал із великою кількістю жахливих епізодів, який уже точно триватиме й 2026 року, — сумнозвісна справа Андрія Білоуса. Керівника Молодого театру, викладача університету Карпенка-Карого випускниці, студентки й акторки масово звинуватили в сексуальних домаганнях. Поліція порушила кримінальну справу. Білоуса спочатку відсторонили від посад, а після наполегливих мітингів під театром і КМДА режисер звільнився нібито за власним бажанням. Незабаром митець оголосив, що створить власний театр.
Проте замість перерізання червоної стрічки й відкриття для глядачів нового мистецького простору перед Білоусом відчинилися двері Печерського районного суду міста Києва, а згодом і київського СІЗО. Двері слідчого ізолятора будуть зачинені для режисера до 26 січня 2026 року (діятиме запобіжний захід у вигляді тримання під вартою), а можливо, й значно довше. Час покаже. І дуже хочеться вірити, що за кожним із учасників цієї історії прийде не особисто генпрокурор, а просто справедливість у формі об’єктивної дії законодавства.
Це ж «хочеться» має бути і в іншій історії відомого актора театру та кіно, нині військовослужбовця та побратима й найкращого друга Юрія Феліпенка — Костянтина Темляка. Його звинуватила в домашньому насильстві колишня дівчина саме тоді, коли мав вийти кліп на популярну пісню, в якому знялися Костянтин і на той час його дружина. Костянтин вибачився за епізоди абʼюзу, визнав свою тогочасну поведінку неприпустимою, згодом відмовився від престижної кінонагороди «Золота дзиґа» за найкращу чоловічу роль у «БожеВільних», аби знизити градус напруги в суспільстві. Проте на культуру скасування це не вплинуло.
Наче секунди на годиннику, один скандал театрального життя 2025 року змінював інший.
Так, бажаючи заробити на мегапопулярності столичного театру Франка, невідомі намагалися створити фейкові сторінки Telegram-каналів, де б мали змогу продавати фальшиві квитки. До столичного театру імені Лесі Українки завітав молодий польський режисер Радек Стемпінь, щоправда, зі своїм художнім (очевидці стверджують, що спотвореним і провокативним. — Ю.С.) баченням нашої історії. Виставу скасували перед прем’єрою, ображений Радек періодично скандалить через пости в соцмережах і особливо пожвавлюється, коли в цьому ж театрі працює над майбутньою постановкою його значно іменитіший земляк — Гжегож Яжина.
Не поляками єдиними, бо є у нас свій «символ скандалу» — Андрій Жолдак. Його повернення після 15-річного забуття про Батьківщину з виставою «ДІМ» збурило гнівом театральну спільноту. Головна причина всіх «проти» проста й зрозуміла — робота режисера в Росії протягом 2013–2022 років. Другорядні причини — тривалість вистави 4,5 години і досить високі ціни на квитки.
Фінанси стали головною причиною скандалу в Житомирському академічному українському музично-драматичному театрі імені Івана Кочерги. Внаслідок аудиту там було виявлено необґрунтовані, нібито мільйонні, виплати премій керівницям театру та головній бухгалтерці в той час, коли частина працівників перебувала у простої.
Найабсурднішим скандалом 2025 року стали наслідки участі київського Театру Ветеранів у фестивалі української драматургії «ДНІПРО.ТЕАТР.UA» (у Дніпровському національному академічному українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. — Ю.С.) з виставою «Баланс» (розповідь про досвід війни від імені бойової медикині. — Ю.С.) за однойменною п’єсою сучасної драматургині Аліни Сарнацької. Після показу в одній із соцмереж з’явився «Відкритий лист до театральної громадськості України», де засуджувалася «практика відтворення сценічної правди людського буття засобами пейоративної лексики», простими словами — ненормативні вислови сценічної бойової медикині. Така лексика, на думку театралів Дніпра, «має відверто російське походження», і якщо вже вживати нецензурщину, то лише свою рідну, українську. І от не знаю, який шляк трафив графоманів, що писали відкритого листа, чи яка качка копнула представниць Дніпровського театру, які покинули фестивальний показ, чи, може, не подіяла «свята вода», якою священнослужитель перед цим кропив сцену, але такий лист-реакція свідчить про абсолютне нерозуміння контексту твору (вистави, п’єси, особи авторки тощо) і яскраво-пейоративне мислення.
Саме скандал із Театром Ветеранів наштовхнув мене на думку проаналізувати наступного року результати діяльності керівних кадрів українських театрів у форматі «10+» (строк перебування на посаді. — Ю.С.). Ну, а наразі — й далі про цьогорічні кадрові ротації.
Українським театрам не вдалося пояснити принцип підбору кадрів
Ростислав Карандєєв у квітні цього року очолив (посада — директор-художній керівник. — Ю.С.) Дніпровський академічний театр опери та балету. Це ім’я в культурній сфері відоме, бо пан Ростислав має солідний досвід управлінської роботи, зокрема протягом певного часу тимчасово виконував обов’язки міністра культури. З біографічних відомостей на сайті оперного театру відомо, що новий очільник у різні часи здобув освіту за спеціальностями «фізика твердого тіла», «правознавство», а перебуваючи на посаді заступника міністра культури України — керівника апарату, опанував спеціальність «менеджмент соціокультурної діяльності». Перші серйозні виклики на новій посаді постали перед паном Карандєєвим буквально за кілька тижнів після призначення — внаслідок атаки дронів зазнали пошкоджень фасадні конструкції, вікна фоє й адміністративно-господарської частини будівлі театру. Логічно, що і ремонтом, і постановкою опери повинні займатися професіонали, інакше не буде ні ремонту, ні опери. Тому як досвідчений управлінець пан Карандєєв упорався з двома проблемами — пошкодження усунули, а до команди оперного театру згодом долучився (на посаді головного балетмейстера) Максим Булгаков — актор театру та кіно, артист балету, режисер, балетмейстер Національної оперети України у 2005–2021 роках і просто талановита людина. У випадку з призначенням Максима жодних пояснень не потрібно, можна лише тихо порадіти за оперний театр.
Станіслав Мойсеєв у травні 2025 року, після звільнення Андрія Білоуса, погодився знову керувати Молодим театром. Це, ймовірно, був компромісний вибір керівника, вже добре відомого значній частині колективу, а також досвідченого й свого часу успішного режисера.
«Насправді, з огляду на сьогоднішню ситуацію, у мене немає жодного бажання керувати будь-яким державним театром. Якщо мені дають якісь певні повноваження і права на те, щоб проводити театральну реформу і змінювати досить радикально обличчя театру, тоді мені це цікаво. В іншому варіанті — нецікаво», — так стверджував 2018 року Мойсеєв, залишивши іншу посаду — художнього керівника столичного театру Франка. Після Білоуса в Молодому театрі залишилася репертуарна пустка — мінус 23 вистави, які екскерівник заборонив грати. За пів року ця «репертуарна чорна діра» так і залишилася незаповненою, й це дуже сумно. Що зараз перешкоджає реформам і змінам — невідомо. Нещодавно театр поділився новиною — особливою подією: українські скаути урочисто передали Станіславу Мойсеєву Вифлеємський вогонь миру. Ну, може, хоч це допоможе театру наступного року «запалити» на сцені нові імена та яскраві прем’єри.
Дмитро Некрасов — актор, режисер, згодом головний режисер і з серпня 2025 року — виконувач обов’язків генерального директора—художнього керівника Сумського національного академічного театру драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна. Кандидатура Дмитра — це той випадок, де принцип підбору кадрів пояснити можна — шалена відданість своїй справі, професіоналізм, креативність, відповідальність та бажання допомогти театру вижити в прифронтових Сумах. Дмитро постійно наголошує, що театр — це не лише актори, а всі, включно з цехами й адміністративним персоналом. У 93-му сезоні, який сумчани символічно називають «Сезоном стійкості», театру вдалося створити п’ять прем’єрних вистав, чотири нові концертні програми, легендарну виставу «Украдене щастя» й «Тіні забутих предків» (остання — майже без чоловічого складу балету). В планах очільника — позбутися кліше «провінційної ідентичності», розвивати театр і мати змогу запрошувати більше топових українських режисерів. І ще б у цих планах дуже хотілося побачити пункт — залишити в спокої ім’я Щепкіна.
Минулого року, підбиваючи підсумки театральних подій, не жартома я зазначила, що «Кіровоградська облрада спробує вчергове змінити тимчасового керівника «Театру корифеїв». Звісно, змінили. Нині тимчасовим очільником Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького є відомий український режисер (у минулому головний режисер у Сумському та Дніпровському театрах. — Ю.С.), театральний менеджер і педагог Антон Меженін. На конкурсі пан Антон був єдиним кандидатом, ну, а про поновленого судом на посаді одного з попередніх керівників облрада згадувати не стала. Загалом складається враження, що в «Театрі корифеїв» перестановкою кадрів займаються явно більше, ніж творчістю.
Анастасію Кузьменко наприкінці жовтня 2025 року призначили виконувачкою обов’язків директора — художнього керівника Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги. Цьому призначенню передувало «гучне» звільнення багаторічних (понад 20 років на посаді. — Ю.С.) директорки театру Наталії Ростової та головної режисерки Наталії Тімошкіної, які написали заяви про звільнення після з’ясування ситуації з виплатами великих премій собі та іншим «обраним» у той час, коли частина колективу не отримувала нічого.
Головні претензії до Анастасії, які відразу були озвучені у ЗМІ: молода (31 рік на дату призначення. — Ю.С.), не має досвіду управлінської роботи в театрі (театральний гурток у Коростишівському будинку дитячої творчості — цього замало для керівництва театром обласного рівня), і головне — має тісні зв’язки з відомою експредставницею ОПЗЖ та головою фракції політичної партії «За майбутнє» Раїсою Гулою. Чи приступила Анастасія Кузьменко до тимчасового керівництва Житомирським театром і які зміни сталися протягом двох місяців під її орудою, невідомо, бо жодної згадки про неї на офіційному сайті театру немає. Відомо лише, що з 1 грудня режисер і актор цього театру Петро Авраменко був призначений за конкурсом на посаду головного режисера.
На початку листопада виконувачкою обов’язків директора — художнього керівника Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка призначили Оксану Тунік-Фриз. Офіційно вакантною посада стала після закінчення строку дії контракту попереднього керівника Сергія Мойсієнка, який очолював театр із червня 2015 року. На початку цього року частина колективу звинуватила і його у виплаті собі великої премії.
Із Оксаною Тунік-Фриз обласна рада уклала в грудні контракт без кінцевої дати — до закінчення воєнного стану. У біографії пані Фриз є досвід роботи в банку, на пивкомбінаті, активна участь у політичній, громадській та благодійній діяльності й навіть створення в Чернігові центру для безпритульних.
Своє призначення до театру пані Оксана називає цікавим викликом і каже, що «театр повинен тримати серйозну планку стосовно класичного репертуару — він базовий». І ще нова керівниця хоче довести: помилково думати, що регіональні театри живуть провінційним баченням. Інсайдери з театру стверджують, що відчули перші зміни — стало тепліше й нарешті премію отримали не лише обрані.
Українським театрам не вдалося створити «виставу-феномен»
Лодзь, Варшава, Мюнхен, Цюрих, Відень, Лондон, Дублін, Мадрид, Барселона, Лісабон — це частина європейських маршрутів 2026 року вистави Івана Уривського «Конотопська відьма» (столичний театр Франка), яка понад три роки йде з абсолютними аншлагами. Наступного року нічого не зміниться. Чи могли б інші театри створити подібний феномен? Однозначно так. Чому цього не сталося 2025 року? Отут мають відповісти режисери. Шановні, слово за вами…
Ну, а поки режисери роздумують, я зафіксую найяскравіші прем’єри 2025 року: «Робота з Тінню» (режисерка Тамара Трунова, театр на Лівому березі Дніпра, Київ), «Геда Габлер» (режисер Давид Петросян, театр на Подолі, Київ), «Я бачу, вас цікавить пітьма» (режисер Максим Голенко, Львівський театр імені Марії Заньковецької), «Кавказьке крейдяне коло» (режисер Дата Тавадзе, театр на Лівому березі Дніпра, Київ), «ДІМ» (режисер Андрій Жолдак, театр імені Лесі Українки, Київ), «МАМИ» (режисерка Анжеліка Чорнойван, Рівненський драмтеатр), «Макбет» (режисер Іван Уривський, театр Франка, Київ), «Король Лір» (режисер Дмитро Захоженко, театр на Лівому березі Дніпра, Київ), «Сойка» (режисер Слава Жила, театр «Актор», Київ), «Брати» (режисерський дебют відомого актора Олександра Кобзаря, театр імені Лесі Українки, Київ), «Баланс» (режисер Микита Поляков, Театр Ветеранів, Київ), «Поліандрія» (режисер Давид Петросян, театр Франка, Київ).
Також 2025 року не вдалося зробити театр доступним для всіх. Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша цього року оголосив про своєрідну акцію «Квиток херсонцю» — універсальний квиток, дійсний на всі заходи театру в Херсоні до кінця 2025 року. Придбати можна з будь-якого куточка України, перейшовши за посиланням на сайті. Це своєрідна підтримка театру, який не може повноцінно функціонувати в неспокійному регіоні. Київ і Львів теж періодично потерпали 2025 року від обстрілів, але популярність театрів у цих містах надала «сміливості» останнім значно підвищити ціни на квитки. Логіка, ймовірно, така: і так є попит, тому пенсіонери нехай потерплять або збирають із пенсії; студентів пустимо, якщо є вільні місця; для військових є квота, не скрізь і не завжди.
Цього року, як і у всі попередні, не вдалося «виховати» у глядачів культуру перегляду вистав — відучити від розмов по телефону, шастання по залу, поїдання цукерок, створення контенту для TikTok тощо. Якщо інший тригерний чинник — повітряні тривоги, через які вимушено зупиняють вистави, — рано чи пізно таки піде в історичне забуття, то я особисто не знаю, ЩО має трапитись, аби ганебні явища театральної «антикультури» зникли 2026 року чи коли це буде можливо.
Цього року в Національному оперному театрі відбулася премʼєра опери французького композитора Жака Оффенбаха «Казки Гофмана» в постановці режисера Івана Уривського. Цей твір топрежисер разом із художником Петром Богомазовим вирішили закінчити символічним «протестом», коли на білому паперовому полотні хтось із героїв пише, ймовірно, французькою слово Merde. Мої знання цієї мови не дозволяють мені точно перекласти меседж молодих митців, але на допомогу прийшли дипломати, яких на премʼєрному показі було ледь не чверть зали. За одностайним тлумаченням іноземців, зокрема франкомовних, це слово має пейоративне (вітання Дніпровському театру) значення, але як воно поєднується з видатною оперою світового масштабу — загадка.
Ну й насамкінець складна головоломка: чому 2025 року не вдалося позбавити колишнього очільника столичного театру імені Лесі Українки Михайла Резніковича звання Героя України? Цього року 87-річний режисер, який після повномасштабного вторгнення перебуває на своїй ментальній батьківщині — в Росії і нібито щось там іще викладає, раптом вибухнув прокльонами на адресу одного з колишніх міністрів культури та нинішнього керівника театру. Причина — нагадати про себе й висловити образу за «всіх» послідовників, які не мали змоги відзначити / вшанувати «ювілейну» дату — 99-річчя театру. І нам би мало бути байдуже, що там каже представник історичного забуття, але є одне але — це досі Герой України.
І наостанок: мінорний тренд «не вдалося» все-таки хочеться завершити нейтральними роздумами про наступний рік, бо позитив від час війни — відчуття дуже умовне. Театральне життя 2026 року, як і року попереднього, буде наповнене премʼєрами (чого варта лише заявка на постановку «Амадоки» режисера Жюля Одрі (Франція) за романом Софії Андрухович у театрі Франка). Звісно, не обійдеться без щорічних супутників — чвар та скандалів (два з яких будуть повʼязані з ремонтами в національних театрах, один — із кадровим призначенням і ще один — із визначенням переможця Шевченківської премії в категорії «Театральне мистецтво»). Стабільно визначать переможців інших премій — CRA й «Театральний інфобум-2026». Найсміливіші театри відзначатимуть пам’ятні дати (2026 року анонсовано 115-річчя українського професійного театру в Івано-Франківську). Сучасні драматурги переважно писатимуть на воєнну тематику, прифронтові театри радітимуть кожній можливості грати на великих сценах, а всі театри мріятимуть нарешті грати з перервами лише на антракти, без жодних тривог.