Їй одинадцять. Другий поверх фамілока — типової робітничої кам’яниці з червоної цегли в катовицькому районі Шопеніце. Дівчинка стоїть біля вікна й дивиться на комінгути (грудки агломерату) великого металургійного заводу. Дим осідає важким свинцевим пилом на підвіконня, випрану білизну у дворі й пісок, у якому граються діти.
Чорна облямівка на яснах — так звана лінія Бертона — це «автограф» свинцю. Метал уже накопичився в її кістках і крові, організм не зможе вивести його десятиліттями. Її вага та зріст відстають від вікової норми. Дівчинці часто болить живіт, а ноги рухаються неслухняно (згодом лікарі назвуть це «ходою бузька» — класичний симптомом отруєння). Хворобливу блідість і хронічну втому (у дівчинки — анемія) батьки списують на шкільні навантаження.
Це реконструкція повсякденності тисяч юних поляків, чиї долі стали основою «Свинцевих дітей» — нового шестисерійного хіта від Netflix. За перший тиждень польська драма увірвалася до п’ятірки глобальних лідерів платформи та підкорила глядачів у 57 країнах, включно з Україною.
reNews розповідає історію Йоланти Вадовської-Круль — лікарки, яка кинула виклик тоталітарній системі.
Її дисертацію знищили спецслужби
Історія почалася з обходу дім за домом районів Шопеніце, Буровець та Домбрувка Мала. Йоланта Вадовська-Круль підіймається крутими сходами фамілока. Вона заходить до квартири тієї самої дівчинки, яка щойно дивилась у вікно на комінгути. Тут, у тісній кімнаті робітничого будинку, педіатриня просить дитину пройтися. Лікарка помічає ту саму «ходу бузька», ознаку м’язової слабкості, заглядає дівчинці до рота й бачить на яснах лінію Бертона.
1973 року Вадовська-Круль направила дитину до клініки педіатрії в Забже. Професорка Божена Гаґер-Малецька (Кристина Берґер у серіалі) підтвердила діагноз і підтримала ідею масштабного епідеміологічного обстеження, що не мало аналогів у тодішній соціалістичній Європі.
Із понад 4500 оглянутих дітей абсолютна більшість мала рівень свинцю в крові, що значно перевищував допустимі норми. Гута «Шопеніце», яка працювала ще з XIX століття (коли ці землі належали Прусії), десятиліттями безконтрольно викидала в атмосферу тонни свинцевого, кадмієвого, цинкового й талієвого пилу. Міхал Єндрика, автор книги-першоджерела, свідчить про те, що з печей знімали навіть мінімальні фільтри, аби підвищити показники виробництва.
Вадовська-Круль спробувала захистити докторську дисертацію за результатами своїх досліджень. Партійна верхівка Верхньої Сілезії вирішила, що скандал із масовим отруєнням дітей у промисловому серці Польщі неприпустимий. Комісія, яку очолив перший секретар воєводства Здзіслав Ґрудзень (людина, для якої гута була джерелом влади, грошей і номенклатурних звітів до Варшави) визнала матеріали дисертації державною таємницею. Усі примірники зникли — їх вилучили й знищили. Рецензії були анонімними, з грифом «конфіденційно». Сусідам і матерям дітей Вадовську-Круль представляли як «докторку-вар’ятку» (божевільну), яка хоче «закрити гуту» й залишити Шопеніце без роботи.
Режисер серіалу Мацей Пепшиця зізнався, що саме цей вимір для нього був ключовим: «Те, що Вадовська-Круль бореться з гутою і з системою, щоб урятувати дітей, зрозуміло. Але вона мусила витримати ще важчу битву — за довіру матерів родин і дітей».
І все ж Вадовська-Круль не зупинилася. Тисячі дітей пройшли реабілітацію в санаторіях Істебної та Рабки. 1975 року міська рада ухвалила знести будинки поблизу гути — у засекреченому обґрунтуванні зазначивши, що «будівлі перебувають у зоні безпосередньої загрози здоров’ю», але не згадавши про свинець. Із території навколо заводу вивезли 200 тисяч тонн забрудненого ґрунту. Для дітей запровадили безкоштовну роздачу молока та Вітаралу — «культового» мультивітамінного препарату часів Польської народної республіки. Проте гута працювала ще десятиліттями, а її демонтаж завершився лише після 2008 року.
Жителі згодом називали Вадовську-Круль «Маткою Боскою Шопеницькою». 47 років по тому Сілезький університет присудив їй почесний ступінь докторки з формулюванням: «Сплата боргу за те, що наукова праця не змогла побачити світ через політичні причини».
Між Чорнобилем і Ерін Брокович
Міжнародні оглядачі порівнюють «Свинцевих дітей» із «Чорнобилем» Крейга Мейзіна (HBO) та голлівудським «Ерін Брокович» Стівена Содерберга. Як і «Чорнобиль», це історія системного замовчування, де тоталітарна держава свідомо жертвує здоров’ям громадян заради індустріальних показників і політичного іміджу. Понура, вкрита вугільним пилом і промисловим брудом кінематографія Верхньої Сілезії 1970-х — із фамілоками, коминами, робітничими дворами, де сохне білизна, що ніколи не буває по-справжньому білою, візуально й тонально римується з Прип’яттю. Але є принципова відмінність: у «Чорнобилі» катастрофа — раптова, вибухова, очевидна навіть для тих, хто її заперечує; у «Свинцевих дітях» вона — повільна, невидима, буденна, вбудована в тканину щоденного життя.
Порівняння з голлівудською «Ерін Брокович» неминуче, але Мацей Пепшиця в інтерв’ю проводить між фільмами чіткий кордон: «Легше боротися з несправедливістю в демократії, ніж у тоталітарній системі». Ерін Брокович — американська активістка, яка 1993 року, не маючи юридичної освіти, змогла довести провину енергетичного гіганта PG&E в масовому отруєнні жителів містечка Гінклі (Каліфорнія). Проте історія Вадовської-Круль — це боротьба в умовах інформаційного вакууму та державного терору. Польська педіатриня діяла в системі, де закон був інструментом приховування злочину. Вона не мала нічого, крім фонендоскопа, блокнота й тієї самої «сілезької впертості», що межувала із самопожертвою.
Йоанна Куліґ утілює Вадовську-Круль. Її героїня — це «ураган», затиснутий у лещата професійної етики. Куліґ грає на межі фізичної напруги — стиснуті зуби, важкий погляд і пальці, що до білоти стискають чергову дитячу картку. Поруч із Куліґ — Аґата Кулеша (зірка оскароносної «Іди» та «Холодної війни»), яка філігранно веде партію професорки Берґер — персонажа, що болісно балансує між лікарським обов’язком і лояльністю до режиму.
Окремим, майже фізично відчутним героєм серіалу стає сама Верхня Сілезія (промисловий регіон). Мацей Пепшиця свідомо відмовився від стерильності павільйонів на користь «живої» натури: Катовиць, Руди-Шльонської, Свентохловиць, Забже, Ґлівіц та Битома. Режисер наполіг, щоб ролі мешканців Шопеніце виконували актори-носії сілезької ґвари (етнолект, яким щодня послуговуються, за переписом 2021 року, 467 тисяч поляків). Жодної штучної стилізації чи академічного дубляжу. За словами Пепшиці, місцеві глядачі миттєво зчитують фальш вивченого тексту. Символічний збіг: наступного дня після прем’єри серіалу, 12 лютого, президент Кароль Навроцький заветував — удев’яте в історії польського парламентаризму — закон про визнання сілезької мови регіональною. Це відбувається попри рекомендації Ради Європи та зареєстровані в Європарламенті резолюції щодо захисту мовного розмаїття регіону.
Попри емоційну потужність, «Свинцеві діти» не позбавлені певних драматургічних прорахунків — шестисерійний формат подекуди видається занадто розтягнутим для історії. У середині сезону інтрига ніби застигає в летаргічному сні, змушуючи глядача спостерігати схожі сцени в коридорах поліклініки чи кабінетах спецслужб. Певні питання викликає й трактування антагоністів. Якщо Йоланта у виконанні Куліґ — це об’ємна постать, то представники партійної номенклатури іноді балансують на межі з плакатними карикатурами. Зокрема образ Здзіслава Ґрудзеня у виконанні Збіґнєва Замаховського, попри якісну гру актора, виглядає дещо лінійно. Спрощення конфлікту до схеми «свята лікарка проти цинічних функціонерів» трохи знецінює реальність, що була значно більш багатошаровою.
Польська трилогія замовчаного
«Свинцеві діти» — не ізольований випадок, а ланка в тому, що вже можна називати новою польською хвилею. Netflix у цій конструкції — не просто платформа-дистриб’ютор, а по суті інкубатор національної рефлексії, яку традиційні польські мовники або не могли, або не хотіли ініціювати.
Першою ланкою стала Wielka woda («Висока вода», 2022) — шість серій про «повінь тисячоліття» 1997 року, коли Одра вийшла з берегів і затопила близько 40% Вроцлава та значну частину Нижньої Сілезії. Повінь забрала 56 життів (у Польщі) і завдала збитків на 12 мільярдів злотих. Режисер Ян Голоубек і сценарист Каспер Байон створили системну драму, де стихія лише проявляє те, що давно було приховане, — некомпетентність чиновників, моральний конфлікт між містом і селом (хто має бути затоплений, щоб урятувати іншого?), нездатність бюрократичної машини ухвалювати рішення, за які доведеться відповідати.
У прем’єрний тиждень серіал увійшов до десятки найпопулярніших неангломовних проєктів Netflix більш як у 60 країнах. Коли у вересні 2024-го Нижню Сілезію знову затопило, «Висока вода» піднялася в рейтингах, бо виявилося, що за чверть століття мало що змінилося: ті самі дамби й рішення, той самий розгублений чиновник із мокрою текою.
Другою ланкою став Heweliusz («Гевелій», 2025) — п’ять серій про найсмертоноснішу морську катастрофу повоєнної Польщі. Ніч із 13 на 14 січня 1993 року, пором «Ян Гевелій» тоне у Балтійському морі. З 65 осіб на борту вижили лише дев’ятеро — всі члени екіпажу. За серіал теж узялися Голоубек і Байон, але масштаб виробництва інший: 105 днів зйомок, 70 локацій, 120 акторів, 3000 статистів. Деякі сцени знімали в найбільшій підводній кіностудії Європи у Брюсселі. Друга половина серіалу стає судовою драмою, де родини загиблих борються за правду та гідність в умовах, коли держава вже демократична, але справедливість усе ще ховається за кабінетними дверима.
Три серіали. Три трагедії. Три десятиліття. І один наскрізний наратив, що об’єднує їх міцніше за будь-який продюсерський пітч — людина проти системи, яка їй бреше. Лікарка проти партійної номенклатури, яка приховує масове отруєння дітей. Гідрологиня проти мера, який відмовляється евакуювати місто. Родини загиблих проти судової машини.
Антропологія зрілості: чому Польща це робить
Із боку Netflix це — бізнес-стратегія, яка давно вийшла за межі американоцентризму: «локальне — це нове глобальне». Історія отруєних свинцем дітей у промисловому районі Катовіц виявляється такою ж універсально зрозумілою, як Чорнобиль, Фукусіма чи Мінамата. Хоч де ви живете, держава, що замовчує екологічну катастрофу, є знайомою та близькою.
Але з боку Польщі відбувається щось значно глибше за медіастратегію. Це нація, яка ухвалила для себе рішення: наші рани — це наш наратив, і ми розповімо його самі, зі своїми акторами й режисерами, на своїх локаціях, своєю мовою (навіть ґварою), і зробимо це добре. Сприяє цьому не лише індустріальна зрілість кіновиробництва (Польща має потужну школу з часів Вайди, Кесльовського, Поланського), а й антропологічна зрілість суспільства. Здатність нації дивитися на власні трагедії не як на ганьбу, яку треба приховати, чи відкриту рану, а як на матеріал для рефлексії, а зрештою й терапії.
В українського глядача, який бачить польський серіал у топі Netflix, неминуче постає питання: де наші історії такого рівня? «Чернівецька хімічна хвороба» 1988 року — масове облисіння та отруєння офіційно понад 150 дітей (неофіційно — значно більше): дитяча смертність серед дошкільнят порівняно з минулим роком збільшилася в чотири рази. КДБ і радянська влада свідомо приховували справжню причину — отруєння компонентами ракетного палива під час аварійного перевезення військових цистерн вулицями міста, а офіційна відповідь не дана й досі, через 37 років. Саме це і є мірою антропологічної незрілості.
Не менш гострою є рана Скнилова 2002 року — найбільшої катастрофи на авіашоу у світі, де загинули, зокрема, 28 дітей. Або ж Куренівська трагедія 1961 року в Києві — хвиля пульпи початковою висотою 14 метрів, що за лічені хвилини поховала сотні людей і десятиліттями залишалася під грифом секретності КДБ. Ці сюжети містять техногенний жах, системну брехню та високу людську драму, але вони досі чекають на своїх режисерів, залишаючись фрагментами документальних розслідувань.
Ця «серіальна тиша» охоплює й інші глобальні катастрофи. Найбільшу техногенну аварію людства — Чорнобиль — для світу зняв HBO англійською мовою. До цього переліку можна додати екоцид Каховської дамби, промислові катастрофи Донбасу й тисячі сюжетів повномасштабної війни. Ми маємо надлишок травматичного матеріалу, але відчуваємо гострий дефіцит його професійної рефлексії. Досвід «Свинцевих дітей» доводить, що річ не лише в грошах чи платформах, а й в антропологічній зрілості нації.