Петро Катеринич
Норвезький будинок у стилі «драґестіль» — дерев’яний, казково вигнутий, зі шпилями та різьбою — стоїть на пагорбі в Осло вже понад століття. Його стіни пам’ятають Різдво 1918-го, коли родина святкувала кінець Великої війни; нацистів, які катували бабусю — учасницю Руху опору; маму, що мовчки гладила волосся донькам, поки батько збирав валізи й назавжди виходив за двері. Тепер, по смерті матері, дві дорослі доньки дізнаються: цей будинок досі юридично належить батькові. І він повертається — з камерою, сценарієм і наміром зняти кіно про все, що тут сталося.
По інший бік Атлантики, в лісистій глушині Нью-Джерсі, двоє дорослих дітей їдуть засніженою дорогою до батька-відлюдника.
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»
Вони не бачилися роками. Ніхто не знає, з чого почати розмову. Том Вейтс, який грає батька, підносить чашку й каже: «Пропоную тост за сімейні стосунки». Його дорослий син відповідає: «За родину тоді». Пауза. Ніхто не п’є.
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»
Дві стрічки. Два континенти. reNews шукає відповідь на болюче питання: що робити з батьками, які колись пішли, і з дітьми, які їм досі не пробачили?
Кожен четвертий дорослий не розмовляє з кимось із рідних
У травні Каннський кінофестиваль присудив Гран-прі — другу за значущістю нагороду — норвезькій драмі Йоакіма Трієра «Сентиментальна цінність» (Sentimental Value). Аудиторія аплодувала стоячи 19 хвилин — одна з найтриваліших овацій в історії заходу.
За три місяці Венеційський кінофестиваль вручив «Золотого лева» — найвищу нагороду — американцю Джиму Джармушу за камерний триптих «Батько, мати, сестра, брат» (Father Mother Sister Brother).
Ще до того, як журі Канн і Венеції — незалежно одне від одного — обрали фільми про дисфункційні родини, соціологи вже знали: ми переживаємо кризу близькості.
За даними YouGov (2025), 38% дорослих американців наразі перебувають у стані відчуження від когось із родичів: 24% — від брата чи сестри, 16% — від одного з батьків, 10% — від власної дитини. Дослідження Корнелльського університету, опубліковане в книзі соціолога Карла Піллемера «Руйнування сім’ї. Як зцілити стосунки з близькими», показало: 27% дорослих американців — тобто приблизно 67 мільйонів людей — емоційно й фізично відчужені від когось у родині.
Інше дослідження Університету штату Огайо встановило: 26% дорослих дітей повідомили про розрив із батьком переважно у віці близько 23 років, коли людина здатна відрефлексувати своє дитинство. Психолог Вітні Ґудман опитала понад 2000 дорослих — 98% назвали причиною емоційну незрілість батьків. Водночас самі батьки вважали відхід дітей несподіванкою.
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
В Україні цифри мають й іншу природу — війна перетворила відчуження з вибору на примус. За даними Євростату, станом на листопад 2025 року лише в країнах ЄС перебувають під тимчасовим захистом 4,33 мільйона українців — переважно жінки з дітьми. Це сотні тисяч розділених сімей. І відстань робить свою справу: за даними Міністерства юстиції, 2024 рік став справжнім випробуванням із майже дзеркальною статистикою шлюбів та розлучень (150,2 тисячі проти 141,8 тисячі — зростання на 42,2%). Натомість 2025 рік приніс хитку надію на стабілізацію. Кількість нових союзів зросла на 10,2% (до 165,6 тисячі), а кількість розлучень через РАЦС уперше за час повномасштабної війни істотно знизилася — на 23,4%.
За цією динамікою ховається й інша реальність: мільйони українських осель зараз стоять порожні або заповнені тишею тих, хто не повернувся. Коли фізичний простір сім’ї руйнується, речі, що залишилися в ньому, перестають бути просто предметами побуту — вони стають носіями невисловленого болю. У пошуках відповіді на питання, чому матеріальний спадок так часто стає тригером для розриву, reNews звернулося до психоаналітикині Нью-Йоркського університету Ґаліт Атлас. У своїй практиці вона досліджує «привидів», які живуть у наших родинах.
«Ми часто вважаємо, що успадковуємо лише колір очей чи нерухомість, але насправді ми отримуємо у спадок емоційні борги нашої родини, — коментує докторка Атлас. — Травма, яку не було опрацьовано у першому поколінні (як-от досвід бабусі в Русі опору у фільмі Трієра. — П.К.), перетворюється на симптоми у другому й стає характером у третьому. Будинок у цьому контексті — не просто стіни. Це фізичний контейнер для таємниць. Коли батько у Трієра повертається з камерою, він фактично намагається «зламати» цей контейнер, не питаючи дозволу в тих, хто в ньому залишився.
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність» .jpg "Сентиментальна цінність та Батько, мати, сестра, брат - Чому сім'ї обирають дистанцію, а не примирення 6")
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Це акт емоційного мародерства, який діти сприймають як напад на їхню ідентичність». За словами Атлас, сучасне відчуження — це часто спроба «розірвати договір оренди» з минулим, яке занадто дорого нам коштує.
Контракт замість батьківства
Йоакім Трієр має кінематографічну ДНК. Його дідусь, Ерік Льохен, був відомим норвезьким режисером-експериментатором, під час Другої світової воював у Русі опору й був ув’язнений. Трієр знав його дитиною — дідусь помер, коли майбутньому режисерові було лише вісім. «Я вірю, що мистецтво має рятівну силу. Це не те, що робиться з якоюсь прагматичною метою», — каже Трієр.
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Ідея «Сентиментальної цінності» з’явилася, коли мати Трієра виставила на продаж родинний будинок кінця XIX століття. «Мене зачепила тема успадкованого горя, родинної травми та пам’яті про Другу світову, — каже Трієр — А згодом ми вплели ідею, що дім бачив речі, про які самі люди могли не здогадуватися. Простір замовчуваного в сім’ї дуже схожий на простір у мистецтві, де народжується піднесене».
Стеллан Скашгорд грає Ґустава Борґа — колись успішного, а нині напівзабутого режисера, який повертається до доньок із єдиним інструментом зближення, що в нього залишився, — сценарієм. Він задумує автобіографічний фільм про свою матір, яка вчинила самогубство через воєнні травми, й прагне, аби старша донька Нора (Ренате Рейнсве) зіграла цю роль. «Їй це видається жорстоким — вона потребує батька, а він пропонує їй контракт, — зазначає режисер. — Але придивіться: це незграбна людина, яка не володіє мовою емоцій і відчайдушно намагається зблизитися з донькою через професію».
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність» 
Кадр з фільму «Сентиментальна цінність»
Коли Нора відмовляється, Ґустав затверджує на роль голлівудську зірку (Ель Фаннінг). Водночас молодша донька Агнес (Інга Ібсдоттер-Ліллеаас) заглиблюється в архіви й знаходить докази тортур, які пережила бабуся. Тут Трієр робить щось надзвичайно тонке: художня вигадка Ґустава та сухі факти Агнес виявляються різними шляхами до одного болю — невимовленого, переданого крізь покоління, вбитого в стіни будинку, наче іржаві цвяхи.
Достукатись до людства. Чому «Ти космос» — це найпотрібніший фільм про зв’язок у добу самотності
Це і є трансгенераційна травма — концепція, яку сформулювали у 1960-х під час вивчення дітей тих, хто пережив Голокост. «Кажуть, що воєнна травма потребує трьох поколінь, аби нарешті відпустити родину», — зауважує Трієр у інтерв’ю. Його фільм — бездоганна ілюстрація цієї тези: бабуся — жертва історії; її син Ґустав — митець, що зламався під вагою мовчання; його донька Нора — акторка, яка вміє імітувати будь-які почуття, крім власних. Три покоління. Один будинок. Одне мовчання.
«Сентиментальна цінність» отримала дев’ять номінацій на «Оскар», зокрема за найкращий фільм, режисуру та сценарій. Стеллан Скашгорд наразі є фаворитом у категорії «найкраща чоловіча роль другого плану». Церемонія відбудеться 15 березня.
Цвях як частина інтер’єру
Джим Джармуш ніколи не знімав кіно про родину. Протягом сорока років творчості — від «Дивніше, ніж у раю» до «Мерця» та «Патерсона» — досліджував світ самотніх диваків, таксистів, ковбоїв та вампірів. Тому «Батько, мати, сестра, брат» став несподіванкою навіть для найвідданіших шанувальників.
Структура стрічки — триптих, що нагадує камерну музику в трьох частинах. У першій — «Батько» — дорослі діти Джефф (Адам Драйвер) і Емілі (Маїм Бялік) вирушають до батька-відлюдника (Том Вейтс) у глушину штату Нью-Джерсі. У другій — «Мати» — англійська письменниця (Шарлотта Ремплінґ), яка мешкає в Дубліні, раз на рік приймає своїх доньок (Кейт Бланшетт і Вікі Кріпс) на вишуканий чай.
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат» 
Кадр з фільму «Батько, мати, сестра, брат»
У третій — «Сестра, брат» — молоді Скай (Індіа Мур) і Біллі (Лука Саббат) у Парижі оплакують батьків, які загинули в авіакатастрофі, намагаючись віднайти те, що тримає їх разом. Стрічка вийде в український прокат 26 лютого.
«Я думаю про цей фільм як про музичний твір, — зазначає Джармуш в інтерв’ю NPR. — Він складається з окремих частин, але крізь них проходять спільні теми, які неможливо слухати окремо чи переставляти місцями». Це влучний опис: три історії пов’язані не лінійним сюжетом, а тонкими мотивами — тостами без алкоголю, годинниками Tissot на зап’ястках і архаїчним висловом and Bob’s your uncle (ідіома «і справу зроблено». — П.К.), що звучить із вуст різних персонажів.
Але найміцніший зв’язок між частинами триптиха — це невисловлене. «Батьки приховують речі від дітей із різних причин, — зізнається Джармуш. — Іноді — щоб захистити, іноді — щоб уберегти ті частини власного життя, які вони не хочуть проєктувати». Саме цю зону «непізнаваності» найближчих режисер зробив центром оповіді.
Тут Джармуш фактично ілюструє тезу Ґаліт Атлас, яка зауважила: «Ми часто помилково вважаємо, що знаємо своїх батьків, але насправді ми знаємо лише їхні «фасади». Джармуш майстерно показує цей розрив — коли ми любимо людей, про чиє справжнє життя не маємо жодного уявлення. Це право на таємницю, яка, втім, однаково незримо формує нас».
«Бог, гумор, вітчизна»: як польський серіал «1670» вчить нас сміятися з минулого, щоб говорити про майбутнє
Якщо поставити дві стрічки поруч, вони створюють діалог — не лише між двома режисерами, а й між філософіями примирення. Трієр працює «зсередини». У «Сентиментальній цінності» він використовує весь арсенал постмодернізму: метакіно, флешбеки, що охоплюють ціле століття, й театральні монологи. Трієр не боїться мелодрами, бо вірить: біль треба прожити фізично, аби він перестав бути токсичним. «Примирення має відбутися через дію, — стверджує він. — Мистецтво здатне примирити нас із минулим, не потребуючи тієї самої «великої розмови», після якої нібито все має стати добре. Ніщо ніколи не буде «добре», але ви можете примиритися з тим, чого вам недодали в дитинстві».
Джармуш натомість працює «ззовні». Його камера — спостерігач, що тримає дистанцію та поважає приватність персонажів. Жодних флешбеків, надривних сцен чи сліз катарсису. Тільки розмови про чай, погоду чи механізми годинників, під якими відчувається океан невимовленого. «Коли я пишу діалог, що здається мені вдалим, то потрапляю в зону, де просто слухаю розмову героїв у своїй уяві, — пояснює Джармуш. — Іноді я відчуваю, що це не зовсім моє — персонажі починають жити власним життям, прихованим від мене».
Тут Ґаліт Атлас проводить важливу межу: «Трієр пропонує нам ексгумацію пам’яті, а Джармуш — повагу до її спокою. Обидва методи є валідними, але вони про різне: один — про те, як витягти цвях зі стіни, а інший — про те, як навчитися жити в домі, де цей цвях назавжди залишиться частиною інтер’єру».
Існує спокуса — й вона цілком виправдана — прочитати ці стрічки крізь призму виключно українського досвіду. Роки великої війни розірвали тисячі родинних вузлів: евакуація, еміграція, мобілізація, полон. За даними УВКБ ООН, станом на лютий 2026 року понад 6 мільйонів українців залишаються за кордоном зі статусом біженців або осіб під тимчасовим захистом. Водночас звіти Міжнародної організації з міграції (МОМ) свідчать про те, що ще близько 3,8 мільйона людей мають статус внутрішньо переміщених осіб усередині країни. Тож, можливо, «три покоління», які, за Трієром, необхідні травмі для повного циклу, — це наше майбутнє.