20 листопада Україна вперше відзначає Всесвітній день дитини разом із міжнародною спільнотою, проте в умовах повномасштабної війни це свято набуває трагічного сенсу. Права українських дітей щодня порушуються на кількох рівнях: від прямих воєнних злочинів Росії до руйнування базових прав на освіту та психологічну безпеку у стані хронічного стресу.
– Коли сьогодні говоримо “20 листопада – День захисту дітей”, про що, на вашу думку, варто згадати в першу чергу?
– Насамперед про те, що права дітей порушуються не тільки там, де безпосередньо йдуть бойові дії. Війна створює дуже широке поле вразливості: прифронтові громади, тимчасово окуповані території, сім’ї внутрішньо переміщених осіб, родини, які втратили житло чи дохід, дітей, чиї батьки воюють або загинули.
Якщо дивитися на це системно, то ми бачимо три великі блоки.
Перш за все, це прямі воєнні злочини проти дітей: вбивства, поранення, депортації, насильство на окупованих територіях.
Також порушення базових прав у повсякденному житті: освіта, здоров’я, психологічна безпека, стабільне середовище.
А ще – невидимі, але дуже болючі речі. Наприклад, коли дитину не чують, не питають її думки, не пояснюють, що відбувається, і вона лишається сам-на-сам із тривогою.
– Торкнемося найболючішого: що кажуть міжнародні дані про прямі злочини проти дітей?
– Дані, які ми маємо сьогодні, насправді фіксують лише частину реальності, але навіть вони виглядають шокуюче. За офіційною інформацією Генерального прокурора Руслана Кравченка та правозахисних організацій, Росія внаслідок повномасштабної агресії вбила сотні українських дітей і поранила більш ніж дві тисячі.
Окремий, надзвичайно серйозний блок – незаконна депортація та примусове переміщення дітей до РФ та на тимчасово окуповані території. Українська держава й міжнародні структури говорять про понад 19 тисяч ідентифікованих дітей, вивезених із території України; російська сторона сама визнавала цифри в сотні тисяч “вивезених” або “евакуйованих” дітей.
Ці дії вже стали предметом розслідування Міжнародного кримінального суду: у 2023 році були видані ордери на арешт Путіна та його уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової саме за незаконне вивезення й депортацію українських дітей.
Війна впливає на психічний стан дітей в Україні (фото: Getty Images)
– Що відбувається з цими дітьми після депортації?
– Зараз ми маємо вже достатньо звітів і розслідувань про те, що це не хаотичні випадки, а системна політика русифікації та мілітаризації.
Міжнародні правозахисні організації фіксують: дітей переводять на російську навчальну програму, змінюють їм громадянство, іноді – ім’я, обмежують контакти з родиною в Україні. В окремих регіонах вони потрапляють у мережу так званих “патріотичних” або “військово-спортивних” таборів, де їх навчають за російськими наративами, включно з військовою підготовкою.
Для психіки дитини це подвійна травма: спочатку – розлука з родиною та втрата дому, потім – насильницька зміна ідентичності. Правозахисники справедливо називають це спробою “переписати дитинство” і відірвати ціле покоління дітей від їхнього коріння та країни.
Такі практики заборонені міжнародним гуманітарним правом і розглядаються як воєнні злочини, а в окремих випадках можуть кваліфікуватися як елемент геноциду – коли йдеться про системну спробу знищити національну ідентичність через дітей.
– Якщо говорити про дітей, які лишаються в Україні: яке право порушується найчастіше?
– Одне з ключових – це право на освіту. За даними ЮНІСЕФ та Міністерства освіти, з початку повномасштабної війни були пошкоджені або зруйновані тисячі шкіл, значна частина закладів працює онлайн або в змішаному форматі, а безпечні укриття є далеко не всюди.
Це означає, що мільйони дітей змушені навчатися в умовах постійного зриву уроків через тривоги, відключення світла, проблем із доступом до інтернету. Частина родин просто не має достатніх ресурсів для якісного дистанційного навчання.
І тут ми бачимо не лише освітню, а й психологічний компонент. Школа – це не тільки про знання. Це про соціалізацію, про відчуття нормального життя. Коли дитина роками навчається онлайн, втрачає контакт з однолітками й живе в режимі “укриття-екран-укриття”, її право на повноцінний розвиток теж порушується.
– Часто кажуть, що головне – це безпека вдома. Але що робити, якщо сам дім стає джерелом напруги?
– Це дуже типова історія сьогодні. Ми маємо тисячі сімей, де батьки живуть у постійному стресі: хтось втратив роботу, хтось очікує новин з фронту, хтось не може повернутися додому через окупацію. На цьому фоні зростає ризик домашнього насильства, жорсткого поводження, емоційного нехтування.
Дорослі часто не ідентифікують свою поведінку як насильство. Фрази “не вигадуй”, “замовкни”, “я сказав – значить так буде” сприймаються як норма виховання. Але для дитини це пряме порушення права на повагу до гідності та права бути почутою.
Під час війни ми дуже багато говоримо про великі злочини – і це правильно. Але не можна забувати про тихі, непомітні порушення, які відбуваються на кухні, у спальні, у чаті з однокласниками. Дитина може жити далеко від лінії фронту, але щодня відчувати небезпеку – емоційну, психологічну, соціальну.
– Якою сьогодні є ситуація з булінгом? Чи відсунула війна цю тему на другий план?
– На жаль, війна її не скасувала, а радше ускладнила. Булінг нікуди не зник. Навпаки, на фоні загального стресу та агресії він може ставати ще жорсткішим. Це і класичні приниження у школі, і кібербулінг у чатах та соцмережах, де діти проводять дедалі більше часу.
Дослідження останніх років показують, що значна частина українських школярів стикалася з булінгом у тій чи іншій формі, при цьому далеко не всі готові про це говорити.
До цього додається ще одна важлива тема – мовна й регіональна чутливість. Діти з різних регіонів, з різним досвідом війни, по-різному реагують на ті самі події. І якщо дорослі не допомагають їм домовлятися, конфлікти легко переходять у приниження або насильство.
– Окреме питання – психічне здоров’я дітей. Які тут ключові ризики?
– Війна створює довготривалий, хронічний стрес, до якого дитина не має інструментів адаптації. Для неї світ мав бути передбачуваним, а він перетворився на простір постійної небезпеки.
У міжнародних звітах про Україну прямо говориться, що права дітей порушуються практично в усіх вимірах – від фізичної безпеки до психосоціального благополуччя.
Ми бачимо ці наслідки щодня:
- порушення сну, нічні жахи
- надмірна тривога, страх розлуки з батьками
- агресія або, навпаки, “емоційне вимкнення”
- проблеми з концентрацією, навчанням
- почуття провини – особливо в дітей, які пережили втрату.
Часто дорослі радіють, коли дитина “трималася” під час евакуації чи обстрілу. Але це не означає, що вона не травмована. Дуже часто реакція приходить пізніше – через місяці, а іноді й роки.
– Якщо підсумувати: де сьогодні найчастіше порушуються права дітей?
– Я б виділила кілька рівнів.
Російська агресія й окупація: убиті, поранені, депортовані діти, насильство на окупованих територіях, русифікація й мілітаризація – це найбільш очевидний, документований рівень.
Освітнє середовище: зруйновані або небезпечні школи, перерване навчання, булінг, кібербулінг, відсутність достатньої кількості психологів.
Сім’я: домашнє насильство, емоційне нехтування, жорстке виховання, відсутність чесної, але безпечної розмови про війну.
Цифровий простір: доступ до травматичного контенту, пропаганди, шахрайства, онлайн-насильства.
–І що з цим робити? Звучить як завдання, яке неможливо вирішити однією програмою.
– Це справді комплексне завдання, і його неможливо перекласти на одну інституцію. Потрібна взаємодія держави, громадських організацій, міжнародних партнерів і самих громад.
З боку системи важливі кілька кроків:
розширення мережі фахівців – психологів, соціальних працівників, педагогів, які вміють працювати з травмою
стабільне фінансування програм психосоціальної підтримки
розвиток безпечних просторів для дітей у громадах
навчання вчителів і батьків розпізнавати насильство й реагувати на нього.
З боку родини – простіші, але не менш важливі речі: слухати дитину, не знецінювати її почуття, говорити про війну чесно, але з урахуванням віку, створювати хоча б мінімальні ритуали стабільності – спільні вечері, розмови перед сном, маленькі традиції, які дають відчуття “я не сам”.
Війна відібрала у дітей дитинство і можливість розвиватися (фото: Getty Images)
Окрему роль у підтримці дітей під час війни відіграють громадські ініціативи, які працюють безпосередньо в громадах – особливо там, де державні служби перевантажені або фізично не можуть покрити всі потреби.
Серед таких – ініціатива “СпівДія Діти”, яка працює у прифронтових та постраждалих регіонах і створює для дітей безпечні простори, де вони можуть отримати увагу психолога, емоційну підтримку та можливість повернутися до нормальних ритуалів дитинства.
Ми працюємо в тих регіонах, де дітям особливо складно: у громадах, які пережили окупацію, постійні обстріли чи масову міграцію. Наша базова задача – створити безпечний простір, у який дитина може прийти, поспілкуватися, пограти, отримати психологічну підтримку й просто відчути: “я в безпеці, тут мене почують”.
Ми забезпечуємо індивідуальні та групові заняття з психологами, заняття зі стабілізації та емоційної регуляції, підтримку батьків, які не завжди розуміють, як допомогти дитині пережити стрес, розвивальні та соціальні активності, що повертають дітям відчуття нормальності, присутність у прифронтових громадах, де доступ до фахівців мінімальний.
У багатьох місцях “СпівДія Діти” – це фактично єдиний доступний формат психологічної підтримки, особливо для дітей, які пережили втрати, переїзди чи тривалий стрес.
– Чому важливо говорити не тільки про проблему, а й про те, де можна отримати допомогу?
– Тому що батьки часто лишаються самі зі своїми переживаннями, і їм може здаватися, що “соромно” звертатися по допомогу або що дитина “переросте”. Але підтримка – необхідна. Дитина не може сама впоратися з тим, що відбувається навколо.
Саме тому ми завжди наголошуємо: якщо вам потрібна допомога – вона є, і її можна отримати безкоштовно.
У кожній громаді, де працює “СпівДія Діти”, батьки можуть звернутися до команди, записатися на консультацію, попросити про підтримку для дитини або родини. Ми працюємо для того, щоб діти мали шанс вирости здоровими, сильними й емоційно стійкими – навіть у час війни.
Насьогодні ініціатива охоплює 24 команди Харківської області, 15 команд на Сумщині, а також має діючі простори в Києві, Кривому Розі та Запоріжжі.
– Якщо спробувати дуже просто пояснити, чому нам важливо говорити про це саме сьогодні?
– Бо діти – це не статистика. За кожною цифрою – конкретні історії: дитина, яка боїться засинати без укриття; підліток, який знайомиться зі світом через війну; хлопчик чи дівчинка, яких вивезли та намагаються переконати, що вони ніколи не були українцями.
День захисту дітей – це не тільки про “свято”. Це про політичний і моральний обов’язок: повернути незаконно вивезених дітей, захистити тих, хто живе поруч із фронтом, дати опору тим, хто втратив дім або близьких, і звернути увагу на тих, хто формально в безпеці, але щодня живе в тіні дорослого стресу.
Якщо ми говоримо, що боремося за майбутнє, то маємо чесно визнати: майбутнє – це діти. І те, як вони проживають війну сьогодні, визначить, якою буде Україна через 10-20 років.