Після повернення з війни багато ветеранів стикаються з вже іншими викликами: живучи в контрасті між війною і цивільним тилом, чуючи діагнози "розлад адаптації" та "ПТСР". І не розуміють, що далі з цим робити. Про реальні кроки для адаптації захисників вдома і чим важливі реабілітаційні центри – у матеріалі РБК-Україна.
– Вони вчора вийшли. Три місяці були на позиціях, – говорить побратим піхотинців, які стримували штурми противника на Покровському напряму, – очі перелякані, борода до колін, форма – чорна, як чорнозем. Дивляться на нас, наче вперше бачать людину.
Життя на лінії бойових дій – це виживання в хаосі, де зі стабільності – лише порції адреналіну, які згодом хлопці будуть шукати в цивільному житті через ризиковані вчинки, алкоголь та азартні ігри.
Сьогодні вони тільки вийшли з позицій, після яких ще тиждень будуть вживати маленькими дозами воду та їжу, щоб організм зміг їх приймати після зневоднення та голоду. І ще більший термін – звикатимуть до життя в ліжку, а не в землі між мишами, перемішаними вибухами та щоденними штурмами противника.
Вони будуть голосно говорити через низку контузій і емоційно реагувати навіть на незначну несправедливість. Реакція на звуки буде миттєва і навіть агресивна, а розмови з близькими – короткими та виснажливими.
Частина героів, які стримують наступи росіян на війні, стануть “голосними” та незручними сусідами в тилу. І це та проблема, яку потрібно вирішувати через психологічну реабілітацію та діалог між суспільством та бійцями, яким так мало відомо про термін “розлад адаптації” чи посттравматичний синдром.
Симптоми, які дозволили вижити на війні, допомагали сканувати небезпеку. Під час бойових дій ні емоції, ні спокій не дадуть людині можливості вижити. А, власне, постійний адреналін, відчуття гніву, можливість діяти, контроль ситуації – це те, що і дозволило людині вижити, але не дозволяє жити і адаптуватися до цивільного, мирного життя.
Що таке розлад адаптації у військових
Розлад адаптації – це психоемоційний стан, який виникає після сильних стресових подій або змін в житті людини і перевищує адаптаційні механізми людини впоратися з цими змінами чи стресовими подіями. У цивільному житті це може бути розлучення, або звільнення з роботи. Однак для військових цей розлад має інші контрасти.
Звичайний розлад адаптації відрізняється від того, який трапляється з бійцем на фронті, бо він йде разом з травматичним досвідом, що ускладнює усю картину цього розладу, пояснює в коментарі РБК-Україна керівник напрямку ментального здоров’я центру Unbroken Олег Березюк.
“Мабуть, кожен другий запит від військових, який звертається по психологічну допомогу, стосується розладів адаптації, повернення до цивільного життя, до родини, до роботи, і близько 20% наших звернень – це військові з посттравматичним стресовим розладом. Інші – це є такі гострі стресові розлади після бойових дій, які можуть перерости в посттравматичний стресовий, якщо ми не будемо зразу з цим працювати”, – каже Березюк.
У військових цей стан часто супроводжується гіперпильністю, проблемами зі сном, спалахами гніву та емоційною відстороненістю. Вони можуть мати відчуття провини через те, що повернулися до своїх родин, вижили, а їхні побратими – ні. Вони не можуть знайти сенс у звичайному житті і не відчувають себе на своєму місці.
Уряд започаткував безоплатну психологічну допомогу для ветеранів та членів їхніх сімей. За офіційними даними, у 2025 році понад 3 тисячі осіб отримали 14 052 години психологічної підтримки. Що менше 1% від загальної кількості військових, які були в зоні бойових дій, і продовжують там бути.
В Міністерствы у справах ветеранів України підкреслюють, що держава створює основу для довгострокових програм адаптації. Водночас, як зауважує керівник ментального здоров’я центру Unbroken, “на нижчих рівнях, на рівні кожного дому, кожної спільноти, кожного села, все ж таки людина залишається сам на сам зі своїм майбутнім”.
Після поранень на війні військові можуть залишатися сам на сам зі своїми проблемами (фото: Getty Images)
Що потрібно військовим після повернення додому
Обов’язкового психологічного обстеження після бойових немає. Хлопці повертаються з ротації і одразу їдуть на вихідні, а потім – назад на службу. Практика психологічної перевірки працює лише після того, як військовий отримує поранення. Вони проходять тест і по ньому відзначають моральний стан бійця.
У випадку, коли боєць цілеспрямовано повідомляє про психологічну втому, він проходить декілька тижнів лікування, отримує реабілітаційну відпустку на місяць та проходить ВЛК, яка фіксує придатний він чи ні.
Серед військових рідко коли почуєш про бажання списатись і повернутись в цивільне життя – забагато викликів, а тіло і мозок вже звикли до життя в бойових реаліях. Втім, коли він знову ступає у в зону бойових дій, його накриває бажання повернутись до спокою. Так, в цій невизначеності військовий і існує, додаючи відчуття провини “недостатньо зробив”, оцінюючи відсутність людей, які можуть виконувати його роботу та розуміючи, як складно буде спілкуватись з цивільним.
“Доки ти військовий і можеш виконувати обов’язки, ти потрібний. А коли ти повернувся, ти ніхто і звати тебе ніяк. Ти потребуєш особливої уваги. Більше статусів, пільг – лише на папері, а по факту – не працює, або дуже важко добитись. Тому хлопці і стикаються з емоційною втомою та вигоранням, і летять назад на бойові”, – розповідає фахівець з супроводу ветеранів Сергій Іванченко, який сам зіткнувся з таким самим після списання.
Він наголошує, що саме суспільство має підлаштовуватись під ветерана, який змінений війною та втратами. І тут мова йде не про постійне “дякую” на вулицях, коли бачать людину у формі, а про гідні реабілітаційні центри, можливості працевлаштування, і усвідомлення, що бійцю треба більше часу, щоб повернутись в цивілізацію.
Що реально допомагає захисникам
У військових більше виникають питання, як саме їм поводитись в оточенні, бо на війні тільки два кольори – чорний та білий, не треба ні перед ким плазувати, фальшиво посміхатись, ділиться з виданням Сергій Іванченко, фахівець з супроводу ветеранів центру допомоги ім. Баранова при КОДА.
“Там є побратим, який прикриє твою спину. Ворог, якого треба бити. А в цивільному – “заглядати в рота” керівництву не виходить. Тому і питають, що робити. І тут справа не в тому, “я служив, а ти ні”. Справа в тому, що саме цивільні дивляться двобоко, з острахом. Типу “всі ви атошники, всі ви трошки з прибабахом”, – розповідає він.
Він і сам знає, що це, бо застав початок повномасштабної війни у військовій формі. Сьогодні чоловік працює з бійцями у ветеранському хабі, надаючи їм психологічну допомогу. За його словами, важливо, щоб людина розслабилась і просто виговорилась. А це вони зможуть зробити тільки в діалозі з собі подібним.
Крім фахової психологічної допомоги, важливу роль грає оточення військового: від рівня родини – до рівня суспільства. Березюк підкреслює, що “на рівні суспільства необхідна довгострокова культура підтримки ветеранів. Коли вони нам служили, тепер ми маємо їм служити”.
Процес адаптації – це не повернення до “нормального” життя, а інтеграція нового досвіду. Людина з бойовим досвідом може жити далі, враховуючи цей досвід, не відкидаючи його, не застрягаючи в ньому. Важливо, що зміни стаються у безпечному середовищі, де є підтримка сім’ї та громади. Тільки так психологічна робота стає ефективною, а ветеран повертається до цілісності та здатний лікувати як фізичні, так і ментальні рани.
“Потрібно, щоб ми створювали це відчуття терпіння, готовності слухати, повагу, щоб людина була готовою стати такою, якою їй комфортно зараз. Бо війна змінює і ці зміни потребують прийняття, пояснює керівник ментального здоров’я центру Unbroken.
Має бути і психологічне навчання на рівні родини, яка очікує, що “ось зараз військовий наш батько, син чи чоловік повернеться і буде таким, яким був до того”. І саме на тому рівні очікувань трапляються проблеми. І тут необхідна теж підтримка родини і роз’яснення, що по-старому уже не буде, але може бути краще”, – каже він.
З іншого боку, завдання суспільства – створити простір, де військовий ветеран буде відчувати повагу і прийняття, відчуття, що його чекали, що його служіння є визнаним. Бути уважним, не питати зайвого, не героїзувати і не знецінювати одночасно, не давати порад, а поважати людину з тим досвідом, з яким вона є.
Не все так погано
Українське суспільство поступово, але прагне навчитись чути солдата. Крім публічних дискусій та громадських ініціатив на тему адаптації військових, створюються також відповідні центри реабілітації.
У Мінветеранів розповіли, що Бородянський центр соціально-психологічної реабілітації населення відтепер працює під назвою Науково-навчальний експертний центр “Бородянка” (ННЕЦБ). Саме він має стати ключовим елементом у забезпеченні доступу ветеранів до професійної допомоги та створенні безпечного середовища для їхньої соціальної адаптації.
Також існує ряд санаторій відповідного спрямування, які допомагають військовим випасти з виснажливої петлі боїв. Питання тільки у фінансовій складовій, адже й саме міністерство відзначає проблеми з недостатньою інфраструктурою, браком фінансування та кваліфікованих спеціалістів.
Відчуття напруги в суспільстві через це питання тільки зростає. Багато сімей відчувають на собі наслідки чотирирічних бойових дій, в яких беруть участь їхні близькі. Хтось з військових дозволяє собі приймати психологічну допомогу і відчуває полегшення, хтось – залишається в броні “можу сам”. Цьому процесу потрібні час, реальний приклад та інформація на кожному кроці, куди можна звернутись за допомогою, крім пивних барів та казино.
Попри важкі реалії, керівник ментального здоров’я центру Unbroken Олег Березюк все ж таки бачить позитивну динаміку серед військових, які проходять лікування.
“Це вселяє надію, що після глибоких травм зміни все ж таки можливі. Люди, які ще недавно жили в режимі виживання, поступово починають жити, відчувати розслаблення, сміятися, знаходять нові сенси, планують власну справу, обіймають дітей. І ці зміни насправді приходять тоді, коли є безпечне і підтримуюче середовище довкола. Коли є сім’я, яка підтримує, коли є спільнота, яка підтримує”, – зазначає він.