В Україні тисячі дружин, матерів, доньок і сестер чекають на повернення додому захисників, яких захопила в полон Росія. Як жінки по крихтах збирають інформацію про полонених, відстоюють їхні права і самі стикаються з життєвими викликами, але не здаються – в матеріалі РБК-Україна.
8 березня увійшло в історію як день боротьби жінок за свої права. Сьогодні, під час війни, багато українок захищають права своїх близьких та їхніх побратимів.
Співрозмовниці РБК-Україна – жінки, які вражають силою духу. На їх долю випало немало складнощів. Хтось з них на власному досвіді знає, що таке життя в окупації, інша бореться з важкою хворобою і одночасно намагається втримати на плаву власний невеликий бізнес.
Попри всі труднощі, вони разом працюють над однією ціллю – поверненням додому їх рідних – полонених морпіхів, які у 2022 році стали на захист Маріуполя. Всі дівчата – співзасновниці асоціації “Сила морської піхоти”, і кожна з них також веде громадську діяльність в інших організаціях. Їх приклад доводить: як би не було складно, не можна здаватися.
В день 8 березня дівчата кажуть: “ми мріємо не про квіти, а про те, щоб почути від свого рідного два слова “я вдома”.
Альона Скуйбіда. Волонтер сказав: “Не знаю, як це правильно пояснити, але в Маріуполі зараз просто жах”
Альона та Андрій – родом з Бердянська. Чоловік – військовий 501 окремого батальйону морської піхоти, 36 бригади. На передовій він був вже за кілька місяців до початку великої війни: морпіхи зустріли ворога одними з перших. Його та побратимів захопили в полон вже майже три роки тому.
“Завжди кажу, що в полоні перебуває не тільки він. В полоні – хлопці, всі вони наші. Вони були пліч-о-пліч один з одним. Загалом з 36 бригади в полоні зараз перебуває 1271 морпіх. Наші захисники творили в Маріуполі просто нереальні речі. Морпіхи – це ті, хто часто приймає перші бої на всіх ділянках фронту”, – розповідає Альона РБК-Україна.
На початку великої війни чоловік сказав їй: “Сонечко, збирай речі потрошку і будь на чемоданах”. Далі почав виходити на зв’язок все рідше: росіяни далі вели наступальні дії, інтенсивність боїв наростала.
Наприкінці лютого Андрій написав: “Кохана, я не знаю, де я. Точно сказати не можу, але, здається, десь під Маріуполем”. Сказав, що вони відійшли, взявши із собою лише зброю, без особистих речей чи запасів їжі – на збори просто не було часу. Вона взялася шукати волонтерів, які могли б передати щось Андрію та іншим хлопцям.
Зідзвонилася з одним волонтером, але той сказав: “Ситуація така, що гроші зараз не мають значення. Я не знаю, як це сказати і як правильно пояснити, але в Маріуполі зараз просто жах. Вижити – це скоріше шанс.” Але пообіцяв, що передасть щось, якщо зможе.
Саме тоді Альона почала розуміти, що відбувається щось страшне. Повна картина подій стала зрозумілою лише згодом – коли з Маріуполя почали виходити люди, які пережили облогу.
Військові, які вибралися з Маріуполя, розповідали, що їхній батальйон спочатку знаходився на околицях міста, а потім поступово відходив до стратегічних точок – заводів. На Азовсталі був справжній бункер – дев’ять поверхів углиб, з певними умовами для укриття. На заводі Ілліча таких захисних споруд не було – лише підвал на півтора поверхи вниз, куди звозили всіх поранених. Там дислокувалися бійці, намагалися відновитися та отримати хоча б мінімальне лікування.
Альона пам’ятає, як вперше за довгий час отримала дзвінок від чоловіка. Це сталося приблизно 15 березня. Він не виходив на зв’язок вже тиждень, і вона відчувала, що щось не так.
Телефон задзвонив о третій ночі. Номер був невідомий. Від хвилювання вона не одразу впізнала його. Спершу подумала, що їй просто примарилося. Але це був він. Сказав, що поранений, але є хлопці в набагато гіршому стані. І медикам просто не було чим лікувати.
“Після розмови, коли він поклав слухавку, я тоді просто лежала, просто обійняла подушку і думала: “головне хоч що ти живий”, – згадує спірозмовниця.
На початку квітня з’явилася інформація, що Андрій потрапив у полон. Альона ще не встигла повністю усвідомити ситуацію, як побачила в телеграм-каналі відео, а на ньому – і Андрія та інших полонених бійців. Вона розридалася. Від безсилля, розгубленості, страху.
Зараз, через три роки, до неї звертаються родичі полонених, які опинилися в такій самій ситуації. Тепер вона вже може говорити з холодним розумом, чітко пояснювати алгоритм дій. Але тоді просто не знала, що робити.
На той момент ще не було налагодженої системи обліку полонених. Все, що вона могла – збирати інформацію від тих, хто виходив із полону. Довгий час у неї була лише одна зачіпка: десь хтось когось бачив.
Півтора роки “Червоний Хрест” не підтверджував полон Андрія. Вона показувала їм відео, де Андрій у неволі, навіть фото з Оленівки. Але у відповідь чула: “Нам потрібно, щоб та сторона сама офіційно передала нам список.” Лише через півтора року їй зателефонували і сказали, що Росія передала список полонених військовослужбовців.
Вона запитала про стан здоров’я, про умови утримання, намагалася дізнатися хоча б якісь подробиці. Але там могли тільки підтвердити, що він у полоні, “тому що нам так сказали”. Виявилося, сторона ворога передала не офіційний документ, а просто папірець з прізвищами. Достовірність списку підтвердити було неможливо.
Інформацію про полонених збирають по крихтах
Одного разу на початку 2024-го в мережі з’явилося нове відео з полоненими. На ньому стояло близько 20 чоловіків. Кожному дали слово і сказали назвати своє ім’я. Вона відшукала одного зі звільнених, запитала, чи впізнає когось із відео.
Потім відкрила Google Maps, знайшла будівлю колонії, порівняла з побаченими кадрами. На одному з них було видно ґрати на останньому поверсі. З Google Maps було видно це ж місце згори. Звільнений з полону підтвердив, що це та сама колонія. Так, крок за кроком, вона з дівчатами збирали інформацію.
“Дякуючи Координаційному штабу, який багато разів нас чув, вдалося через омбудсмена домогтися, щоб до колонії хоча б кілька разів допустили людей з перевіркою. І хоча б на тиждень умови для хлопців трохи покращилися. Але потім все знову поверталося до звичного стану”, – каже Альона.
Андрій в колонії вже 35 місяців. Дівчина пише йому листи раз на два тижні. З усіх листів, які вона йому відправляла, він отримав всього три. Сама вона за майже три роки отримала від Андрія один лист, написаний 8 місяців тому.
“Півтора роки він не отримував взагалі нічого. Це я дізналася з листа іншого полоненого, який писав дружині та попросив мене знайти та передати інформацію”, – каже дівчина.
Україна намагається витягти всіх полонених, запевняє Альона. У родин, які чекають чоловіків, є особисті кабінети на онлайн-платформі, де оновлюється інформація.
Наприклад, вже звільнений з полону надає свідчення в Координаційний штаб і каже: “Я бачив трьох людей, з якими сидів у такий-то період”. Ця інформація фіксується.
За бажанням самого звільненого йому можуть надати контакти рідних інших полонених, щоб він зміг з ними зв’язатися. Проте, каже Альона, не всі наважуються на це: деякі хлопці через пережиті події не хочуть одразу спілкуватися. Але навіть коротка звістка від таких людей може стати надважливою.
За словами Альони, дуже важливо, щоб громадяни пам’ятали про полонених, виходили на акції, підтримували їхніх рідних. Коли хлопці повертаються, то бачать, що за них боролися не лише рідні й друзі, а й звичайні люди.
“Кожна така історія цінна, її потрібно розповідати. Це допомагає і самим полоненим, і тим, хто ще чекає на їхнє повернення. Часто полонені кажуть, що, перебуваючи на території Росії, вони наче в інформаційній бульбашці. Росіяни часом намагаються дезорієнтувати їх, переконати, що “ніхто їх не хоче обмінювати”, що про них забули. Але насправді це не так. Тому важливо, щоб розголос не припинявся, щоб світ продовжував тиснути на Росію задля їхнього звільнення”, – підкреслює вона.
Тетяна Савенецька-Фурс. “Європейці попросили зробити перерву, щоб оговтатися від побаченого”
Брат Тетяни Ростислав Богуцький служив у військовому оркестрі 36-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського: був творчою людиною, грав на саксофоні. Потрапив у полон, коли військові виходили з заводу Ілліча в Маріуполі.
“Ще до початку повномасштабного вторгнення, у грудні 2021 року, весь склад оркестру, а це 19 людей, відправили у місто Маріуполь для підняття бойового духу побратимів. І для допомоги в організації постачання продовольства. Вони всі разом потім і потрапили в полон”, – згадує жінка.
Про те, що відбувалося в той час в Маріуполі, військовий розповідав близьким без подробиць: намагався берегти родину сім’ю від жахливих новин.
“Але по голосу було чути його тривожність. Під час розмов у слухавці ми чули вибухи, розриви снарядів. Брат особисто надавав допомогу у так званому військовому госпіталі, який швидко створили прямо там, де це було можливо. Хлопці допомагали, як могли. Але більш детально він нічого нам не розповідав, тому що намагався нас уберегти від зайвих переживань”, – каже Тетяна.
У Ростислава день народження припадає 29 березня. Останній на той момент дзвінок від нього був 3 квітня – виходив на зв’язок рідко, лише тільки коли дозволяла ситуація. А 12-го він разом з хлопцями потрапили в полон.
За деякий час після того з російських пабліків стало відомо, що в полон потрапили всі музиканти оркестру. Але, на жаль, до них не ставляться як до музикантів. До них ставляться, як до військових, зауважує співрозмовниця.
“Вони навіть придумали ще один окремий вид катувань спеціально для музикантів. Їх змушують годинами щодня співати російські пісні, в тому числі і гімн Російської Федерації”, – каже вона.
За майже три роки в полоні родина Ростислава отримала від захисника два листи. Але, звичайно, це були листи зі стандартними фразами. Про те, що у них все добре, що їх годують. Такі листи ретельно цензуруються, і військові бояться сказати щось зайве.
За словами Тетяни, майже від усіх музикантів, які перебувають у полоні, приходять листи приблизно однакового змісту. Навіть попри те, що всі вони знаходяться у різних колоніях по різних містах РФ.
Разом з тим, звільнені з полону розповідають, що тримали їх в жахливих умовах. Є інформація про критичний стан здоров’я тих, кого там досі утримують.
“Є дані, що у всіх них іде втрата ваги, зламані ребра, у багатьох – вивихнуті плечові суглоби. В мого брата дуже важкий психічний стан, є складне захворювання серця. У нього була вроджена вада, але після тих усіх катувань, які він пережив за три роки перебування в полоні, його стан значно погіршився”, – звертає увагу Тетяна.
Вона разом з іншими родичами полонених об’єднали зусилля і займаються допомогою родинам військовополонених музикантів. Ці родини розкидані по всьому світу. Одні в Україні, інші через війну виїхали за кордон.
“Не в усіх є можливість бути присутніми на зустрічах, їздити за конференції, щоб розповідати про ситуацію своїх рідних, – розповідає Тетяна, – Я координую і представляю всі родини полонених музикантів. Одне з головних завдань – донести світу правду про те, що музиканти – це творчі люди, і їм потрібна допомога, їх потрібно звільняти. У нас вже є один закатований музикант – Святослав. Саксофоніст, якого вбили в полоні у 2022 році, а його тіло повернули лише у 2023-му”.
Недавно представники організації їздили до Європейського парламенту – провели фотовиставку і захід “Обличчя російського полону”. Показали відео та фотографії, розповіли зокрема і про закатованого музиканта Святослава, щоб світ побачив, що насправді відбувається з українськими полоненими в російських колоніях.
Одна з дружин полоненого музиканта написала пісню, присвятивши її своєму чоловіку. Її дитина ще жодного разу не бачила батька: дівчинка з’явилася на світ у грудні, за кілька місяців до вторгнення РФ. Цю проникливу пісню почули і в Європарламенті.
“Європейці були вражені. Коли ми показали перше відео, вони навіть попросили зробити перерву, щоб оговтатися і прийти в себе від побаченого. Вони не могли повірити, що у 21 столітті людей, які взяли в руки музичні інструменти замість зброї, можуть настільки жорстоко катувати. І зараз ми продовжуємо роботу, щоб про наших полонених знали в усьому світі. Ми будемо вести роботу і не здамося, поки не повернемо і не визволимо всіх наших хлопців”, – каже жінка.
Побратими Ростислава – музиканти оркестру
Ольга Куртмаллаєва: “Побратими чоловіка написали, що зник весь батальйон”
Днями виповнилося 35 місяців, як в полоні перебуває Руслан, чоловік Ольги Куртмаллаєвої. Він, як і рідні всіх наших сьогоднішніх співрозмовниць, потрапив в полон при обороні Маріуполя.
Ольга застала повномасштабне вторгнення у рідному Бердянську. Її чоловік – професійний військовий, служить ще з 2014 року. З грудня 2021-го перебував в Широкиному.
На початку березня за наказом вищого керівництва захисники стали на оборону Маріуполя. 4 квітня Руслан потрапив у полон. Звістку про це Ольга отримала від побратимів чоловіка, які на той момент ще залишалися в місті. Вони написали, що зник весь батальйон. І вже наступного дня в російських телеграм-каналах вона побачила новину про це.
“Захопили тоді відразу 287 людей. На даний момент в полоні у ворога перебуває 1281 морський піхотинець, і це тільки з Маріупольського гарнізону. Загалом полонених морських піхотинців більше”, – згадує Ольга.
Родини полонених почали звертатись за інформацією до офіційних органів, і приблизно через два тижні отримали підтвердження.
“На жаль, російська сторона через МКЧХ (Міжнародний комітет Червоного Хреста – ред.) досі їх не підтвердила. Інформацію про наших хлопців ми дізнавалися від тих, хто був з ними в одних камерах чи в одних тюрмах. Хлопці, які верталися з полону, давали цю цінну інформацію”, – каже вона.
Родинам полонених, каже Ольга, у МКЧХ переважно відповідають, що Росія не допускає їх, і що вони нічого не можуть з цим зробити, не можуть чогось вимагати. Бо в Росії вони знаходяться в позиції, де можуть тільки про щось попросити.
“Насправді на території РФ дуже мало колоній, які взагалі відвідував Червоний Хрест. А по-друге, часто самі полонені кажуть, що не знають, де саме їх тримали. А ми знаємо і самі їм про це кажемо. Бо доводиться нам самим шукати інформацію з обривків даних – шукаємо, співставляємо по кольорам стола, по формі одягу, по свідченнях хлопців, інших деталях. Шукаємо спільне, що може об’єднувати з іншими, і так розуміємо, хто в якої колонії”, – розповідає жінка.
На самому початку полону чоловіка вона отримала від нього одного листа. На той момент її чоловік перебував у Таганрозі – це вдалося з’ясувати завдяки кольору паперу. Дівчата почали отримувати листи й порівнювали між собою конверти та відтінки листків, на яких було щось написано.
Лист мав незвично білий, із сіруватим відтінком, колір. Дехто з дівчат уже знав, що їхні рідні знаходяться саме там, оскільки цю інформацію підтверджували звільнені полонені. Так поступово вдалося встановити місце перебування їхніх близьких.
Згодом стало відомо, що її чоловіка неодноразово перевозили. Загалом йому змінили щонайменше чотири колонії, і кожне переведення супроводжувалося новими випробуваннями та знущаннями. Досі мотиви переміщення полонених залишаються незрозумілими. Вірогідно, так хочуть “заплутати сліди”, щоб родичі не знали, де ті знаходяться.
“Кожний випадок насправді унікальний. І ти не можеш знати, коли твоїх рідних перевезуть. Хтось на одному місці знаходиться три роки, а хтось перевезуть вже з десять разів. І розуміння, чому так роблять, немає, бо хлопці є там не по посаді, не по прізвищу, не по місці потрапляння в полон”, – зауважує Ольга.
Вона сама пробула перші кілька місяців великої війни в окупації, потім виїхала до Запоріжжя. Там були масовані обстріли, тому жінка переїхала до столиці. За її словами, так легше вести громадську діяльність і брати участь в акціях.
До великої війни вона лікувала онкологію: пройшла два курси хіміотерапії. Приїхавши в Київ, відчула, що дуже погано себе почуває. Пішла на обстеження і дізналася, що в неї четверта стадія раку. Далі рік займалася лікуванням і одночасно відвідувала зустрічі, акції, займалася громадським об’єднанням. Їй довелося пройти більше 20 курсів “хімії”.
“На даний момент у мене ремісія, але доводиться боротися з важкими наслідками хвороби. Не знаю, скільки років мені знадобиться, щоб я просто могла жити життя як звичайна людина”, – розповідає жінка.
Ольга змушена боротися з онкологією і одночасно добиватється повернення чоловіка та його побратимів
Втім, вона не падає духом і зберігає впевненість та стійкість. У неї просто немає часу на те, щоб тримати в голові негативні думки.
“Я є головою громадської організації саме по 31 батальйону. Також у нас асоціація “Сила морської піхоти”. У нас загалом діє 8 громадських організацій, і ми пророблюємо дуже велику роботу по звільненню людей, саме по захисту прав полонених а також тих, хто вже повернувся з полону. І це забирає дуже багато часу. Мушу сказати, іноді не вистачає навіть часу на якісь сумні думки”, – зізнається вона.
Також Ольга веде підприємницьку роботу: має власний магазинчик, який їй вдалося втримати, поки вона хворіла.
“Тому роботи насправді вистачає. Зараз дуже радує, що останнім часом кожен місяць ми бачимо новий обмін, і це надає силу вірити, що всі наші хлопці будуть вдома”, – каже вона.
***
На даний момент з тих полонених, хто на початку весни 2022 року перебував в Маріуполі, повернули додому близько 400 людей. Це приблизно третина з усіх морпіхів, яких ворог захопив у полон в той період. Загалом росіяни утримують набагато більше захисників з морської піхоти, а загальна кількість полонених військових – це тисячі людей. Частину з них повернули закатованими.
Сьогодні дружини, матері, доньки та сестри щодня чекають захисників вдома. Так само, як і на повернення всіх побратимів, які за цей час стали для них теж стали рідними. І вони добиваються повернення кожного з них.