Якщо спитати людину, не обтяжену кіноманією, які австралійські фільми вона знає, більшість насамперед гарантовано назве «Пікнік біля Навислої скелі». І матиме на це всі підстави. Фільм, прем’єра якого відбулася в серпні 1975 року, недарма одразу ж був визнаний шедевром — як австралійською публікою, так і європейською, а трохи згодом і американською (і, власне, першим в Австралії мав світовий успіх). А якщо спитати людину, не обтяжену книгоманією, які провідні твори австралійської літератури вона знає, то вельми ймовірно, що це знов-таки буде «Пікнік біля Навислої скелі». І знов-таки цілком обґрунтовано. Бо літературне першоджерело, хоч і поступається відомістю фільму, заслуговує на прочитання. Особливо якщо після фільму ти вже опинився у багатотисячному фан-клубі, який 50 років шукає відповіді на запитання: що ж сталося з дівчатами на тій славетній скелі?
Знайомство з подвійним хітом австралійської культури варто починати в такому порядку: спочатку подивитися фільм режисера Пітера Віра — монументальне полотно, де історія закритого дівочого коледжу з його майже карикатурною вікторіанською манірністю та регламентованою нудьгою розгортається на тлі буйної австралійської природи. Повільно, під чудово підібраний музичний ряд — Бах, Моцарт, Бетховен, а також «флейта Пана» румунського музиканта Георге Замфіра. Юні вихованки приватного закладу, позбавлені стосунків із хлопцями, виплескують свої почуття одна на одну, даруючи своїм улюбленицям «валентинки». На День святого Валентина ученицям коледжу (за винятком одної дівчинки, покараної за нестаранність) під пильним доглядом жіночого персоналу організовують пікнік на Навислу скелю. Однойменна скеля цілком реальна — це гора в стейті Вікторія, відносно недалеко від Мельбурна. Пікнік із солодощами та чаєм, з обов’язковим домашнім завданням «написати природознавчий звіт про побачене» не обіцяє нічого надзвичайного, але воно стається. Четверо дівчат із дозволу вчительки вирушають у близьку від розташування дівочого табору подорож і безслідно зникають. Точніше, зникають троє з них, одна ж невдовзі повертається в стані повного шоку, і її подальші розповіді не проливають ані краплі світла на жахливу загадку. Слідом за дівчатами відправляється одна з учительок і також зникає…
Переповідати подальший сюжет тому, хто не бачив фільму, сенсу нема. Зате можна гарантувати — якщо він зачепив, то Інтернет подарує безліч джерел для різноманітних версій зі спробами розгадати причини трагедії, від кримінальних до геологічних (отруйні галюциногенні гази, зсув скель під час малопотужного землетрусу) і, само собою, містичних, уфологічних та інших. Любителі кіношних «пасхалок» та алюзій можуть препарувати фільм кадр за кадром — там є за що зачепитися й оку, й думці. Наприклад, рік, у який відбуваються події роману, — 1900-й — обрано явно невипадково з огляду на те, що до гіпотетичного реального часу нещасного випадку, який нібито стався на Скелі, він не має жодного стосунку. Його символічність кількавимірна. Насамперед це останній рік ХІХ століття, «старого доброго» — порівняно з гучним, сповненим трагедій, потрясінь, тектонічних зламів ХХ століттям. Це також кінець славетної «Вікторіанської епохи» — історичного періоду в історії Великої Британії, який хронологічно пов’язують із правлінням королеви Вікторії (1837–1901). Зрештою, це останній рік перед початком здобуття Австралією незалежності. Незабаром після трагічних подій у доволі посередньому, попри вдавану респектабельність, закритому коледжі, а саме 1 січня 1901 року, австралійські колонії об’єднаються в Австралійську Співдружність, після чого розпочнеться тривалий процес їх перетворення на самостійну державу. «Добра стара Британія» з офіцерами в червоних мундирах і жінками в тугих корсетах (корсет — це також одна з провідних символічних принад у фільмі) скоро зникне, та наразі вона наче застигла в часі. Як годинники, що дивовижним чином зупинилися одночасно на початку пікніка під Навислою скелею — і з цього почалася лавина трагічних подій…
Зацікавлений фільмом глядач, вочевидь, захоче ознайомитись і з першоджерелом. Це можна зробити й українською, адже 2021 року однойменний роман Джоан Ліндсі був уперше опублікований у перекладі (видавництво Bookraine Publishing House). І навіть перевиданий 2023-го, що для ринку вітчизняної перекладної літератури — явище нечасте. Книжку можна придбати й зараз як у паперовій, так і в електронній версії.
Щодо авторки, то її біографію викладено в багатьох джерелах, включно з передмовою у книзі. Джоан Ліндсі (1896–1984) походить із заможної родини, в якій дід був губернатором Тасманії. Жінка досягла непоганих успіхів як художниця, а згодом і мистецтвознавиця. З 1920-х пробувала себе як журналістка та письменниця, але справжній успіх здобула завдяки роману «Пікнік біля Навислої скелі», написаному в солідному вже віці — 1967 року. Книга була написана за кілька тижнів, але попервах успіху не мала. Справжня слава прийшла вже після напрочуд вдалої екранізації. (Варто зазначити, що формально це була навіть не перша спроба перенести твір у кінематограф. 1969 року його намагався адаптувати для екрана інший режисер — зовсім юний Тоні Інгрем. Утім, його фінансових та інших можливостей вистачило тільки на 10-хвилинний уривок для майбутнього фільму «День святого Валентина»).
Загадкова історія вийшла з останнім, 18-м розділом книги, в якому розкривається авторська версія того, що ж сталося зі зниклими дівчатами на Навислій скелі. За поширеною версією, розділ вилучили під час видання твору й опублікували тільки після смерті авторки, 1987 року. Хоча скептики вважають, що цей розділ перу Ліндсі не належить — його написали літературні агенти в комерційних цілях. У класичних виданнях роману, зокрема й українському, 18-го розділу нема, та його без проблем можна знайти в російськомовному сегменті Інтернету. Втім, прочитання його, найімовірніше, не задовольнить заінтригованого читача.
Перегорнувши останню сторінку книги, можна наважитись і на перегляд повторної екранізації «Скелі» — шестисерійного австралійського міні-серіалу, що побачив світ 2018 року.
До рівня шедевра Пітера Віра він, звісно, не дотягує — та, певно, й не претендує. Це самодостатній кінопродукт, який фан-клубу Загадки Скелі, мабуть, сподобається, хоч і знятий він доволі-таки «за мотивами».
Канадійська режисерка українського походження Лариса Кондрацкі (1976 р.н.) відійшла від містичної сторони історії (про яку, до речі, й сама Джоан Ліндсі ніколи чітко не казала, чи брала вона за основу щось реальне, чи вигадала геть усе) на користь драми з кримінальною основою. Із самими лише натяками та без розгадки більш як 50-річної таємничої історії з австралійського життя останнього року ХІХ століття.