Два десятиліття тому на тодішніх паперових сторінках reNews з’явилося інтерв’ю з перекладачем японської літератури Ігорем Дубінським під промовистим заголовком «Переклад з японської — дороге хобі». У той час ситуація з перекладами українською мовою книг з країни, яка за кількістю виданих щорічно книг входить до п’ятірки провідних країн світу та видає 6% світового потоку художньої літератури, була вкрай незадовільною.
Чи відбулися якісь зміни за ці непрості десятиліття?
Про різні аспекти перекладу японських художніх творів ми спілкуємося з паном Дубінським — одним із небагатьох перекладачів літератури, яку він категорично не вважає екзотичною, насамперед через ці 6% внеску у світовий фонд (на сьогодні в Японії щорічно видають близько 75 000 назв книг).
— Пане Ігорю, як ви прийшли до такої складної справи, як художній переклад з японської? Вивчали мову в закладі вищої освіти чи самостійно? Якою була ваша перша перекладена книга, чи важко було її видати?
— Я почав вивчати японську на п’ятому курсі КПІ. Мене залишили працювати на кафедрі інженером-дослідником, і тема була знайома. Виявилося, що приблизно 20–25% публікацій — японською мовою. Я вирішив вивчати «понад план» — це не було вперше, просто перед цим це були позапрограмні розділи математики та фізики.
Японську в Україні в закладах вищої освіти не викладали, був гурток при бібліотеці, а згодом курси. З 1980 року я систематично й активно перекладав з японської, але це був виключно науково-технічний переклад. У 1985 році мені порадили звернутися до журналу «Всесвіт», оскільки перекладачів з японської майже не було. Спочатку я перекладав короткі фантастичні оповідання: редактор виправляв, я вдосконалював і навчався. А в 1988 році я відвідав міжнародну книжкову виставку-ярмарок і домовився про один із найновіших романів Кендзабуро Ое. Я перекладав його майже рік, він вийшов у «Всесвіті», і навіть не в журнальному варіанті, а без скорочень.
Згодом я чесно обійшов усі три видавництва художньої літератури в Києві. У всіх мені сказали, що без японських авторів набагато простіше, а туди, де відмовили, я вдруге не звертався. У 1991 році був Юкіо Місіма — але це вже інша історія.
— Що є у вашому списку завершених перекладів на сьогодні? І головне — що з цього видано?
— У журналі «Всесвіт» були опубліковані оповідання Сіньїті Хосі, роман Кендзабуро Ое «Історія М+Т і лісового дива», повість Юкіо Місіми «Сповідь маски» та його драма «Маркіза де Сад». Окремими виданнями вийшли збірка оповідань Кендзі Міядзави «Ресторан, де виконують побажання» (видавництво «Кальварія») і п’ять книжок в «Астролябії»: романи Дзюньїтіро Танідзакі «Чорне біле», «На любов і смак», «Ламаний хрест» та Ясусі Іноуе «Вітер, ліс, вогонь, гора» й «Діяріуш ченця на прозвання Просвітлення Первобутне». Сподіваюся, що Танідзакі матиме продовження наступного року. Ще один історичний роман іншого японського автора побачить світ у найближчі місяці.
— Зізнаюся, названих вами авторів не можу назвати знайомими. Можу припустити, що й багатьом іншим любителям світової літератури вони небагато скажуть. Напевно, не надто помилюсь, якщо зазначу, що більшість асоціює японську літературу з такими іменами, як Кобо Абе (якого в нас перекладено доволі мало, та це окрема тема), Ясунарі Кавабата, ну й, звісно, куди ж без Харукі Муракамі. А кого б ви порадили читачам, аби розширити уявлення про японську літературу?
— За останні два роки в Україні відбулося неймовірне: поки всюдисущий Харукі Муракамі «поставили на паузу», з’явилося чимало нових перекладів японської модерної класики ХХ століття. Це не поодинокі «курйози», не перевидання радянського спадку (Кавабата, Акутаґава), а Дзюньїтіро Танідзакі, Осаму Дадзай, нові твори Сосекі Нацуме та Юкіо Місіми. Їх би й порадив. Це автори, без яких важко зрозуміти японський модернізм, а також логіку світової літератури минулого століття.
Дивує мовчанка критики й літературних оглядачів, які в інших випадках уважно відстежують дрібніші події. Чи дійсно без японських авторів і досі простіше? На мою думку, це культурна короткозорість. Адже японська проза ХХ століття — не екзотика, а повноцінна частина світового модерністського досвіду. Нацуме осмислює кризу суб’єкта не менш радикально, ніж Джойс чи Музіль; Танідзакі веде складний діалог із традицією, тілесністю й модерністю, який прекрасно читається поруч із Прустом чи Манном; Дадзай формулює екзистенційну безвихідь повоєнної людини так само гостро, як Камю.
Розумію видавців: вони орієнтуються на знайоме чи популярне в англомовному світі. Але ж критика охоче говорить про деколонізацію, вихід з імперських ієрархій, перегляд канонів, а відтворює ту саму модель: Європа та її американські похідні як центр, решта світу — як вторинна периферія. Японська класика — лакмусовий папірець: її можна не помічати роками й залишатися впевненим, що ти «в курсі світової літератури». Ніхто не зобов’язаний хвалити кожен переклад (особливо враховуючи, що вони помітно різняться якістю) або радіти кожній книжці, але зміни кута зору хотілося б.
Почати мислити літературу як справді світову — означає визнати, що модерн, криза, експеримент і канон притаманні не лише англійській, французькій чи німецькій. Якщо українська культура прагне бути відкритою й несателітною, то, можливо, не варто дозволяти собі вибіркову сліпоту. Навіть — а може, насамперед — тоді, коли йдеться про Японію.
До речі, про начебто екзотичність. Це вже проходили американці 70 років тому. Переклади 1950-х років сприяли формуванню в США образу повоєнної Японії як екзотизованої, естетизованої й до найглибшої суті чужинської країни. Це була протилежність довоєнному образу войовничої та небезпечної потуги. «Екзотичність», за словами певного дослідника, визначали як «миттєво впізнаваний шарм незнаного… за умови, що екзотичне десь якнайдалі».
Досвід видавців у США та їхніх наслідувачів у Європі показав, що прихильників екзотики небагато: японська література стала нішевою й залишалася такою десятиліттями. Замкнулося хибне коло — малі наклади не дають грошей на рекламу, без реклами книжки не продаються. Припускаю, що те саме й у нас. Єдине, чим можна зарадити, — обирати книжки настільки якісні, щоб японське прізвище автора чи антураж були другорядними. Так я обрав Танідзакі — за універсальну цінність, а не за «японськість». Його «Ламаний хрест» і «Ключ» екранізували «близько до тексту», й не заважало, що дію перенесли до Європи. Ймовірно, так Мирон Федоришин, один із небагатьох українських перекладачів з японської (поряд з Іваном Дзюбом) обрав для перекладу Ясунарі Кавабату — не «сповненого японської краси», а гротескного («Сплячі красуні»).
— А які автори були цікаві для перекладу особисто вам?
— Мені було і залишається цікаво відкривати нове. Юкіо Місіми не було — я його «протягнув» ще за радянської влади. Японських п’єс у театрі не було — Місіму в моєму перекладі ставили в Києві, Харкові, Львові. Кендзабуро Ое до мене було лише одне оповідання — я переклав роман, що його п’ять років по тому згадав у прес-релізі Нобелівський комітет. Дзюньїтіро Танідзакі (а це один із трьох стовпів канону японської літератури середини ХХ століття в уявленні Заходу; два інших — Кавабата й Місіма) мав лише одне оповідання в університетській хрестоматії — нині ж три книжки вийшли, будуть іще. Історичної белетристики не було — вже два короткі романи вийшли, а третій, на 650 сторінок, готується. Літературної казки до мене не було — я переклав Кендзі Міядзаву.
— Як щодо вже згаданого Кобо Абе, зважаючи на те, що він представлений у нас лише кількома творами, які, певно, не становлять і чверті його творчого доробку?
— Абе належить до канону японської літератури кінця ХХ століття (в західному розумінні; ще два «стовпи» — Кендзабуро Ое (два його ранні романи видані в Україні окремою книжкою) та Сюсаку Ендо, якого українською не перекладали). Дуже шкода, що переклади Абе українською нині мало кому доступні, адже останній масовий тираж був 1988 року. Ще більше шкода, що його твори 1980-х — початку 1990-х так і не видали українською. Як на мене, чимало з того, про що він тоді писав, ми несподівано пізнали на власному досвіді протягом останніх десяти років. Це не Кафка з метафізичними чи містичними й принципово незрозумілими причинами абсурду — Абе наочно показує, як абсурд влаштований і задокументований, і це моторошно. Це не Орвелл із лиходійською вертикаллю влади — у Абе гніт горизонтальний, кожен грає за правилами й тим самим чинить лиходійства. Він учить, що робити, коли тебе вже затягнуло в «систему»: розберешся, де в неї який гвинтик, — дивись, і залишишся при здоровому глузді, замість адаптуватися до божевілля. Може, хтось ризикне видати; щоправда, не знаю, хто спромігся б перекласти.
— Яким ви бачите український переклад японської літератури в найближчій перспективі?
— Хотів би закінчити на оптимістичній ноті. 20 років тому я був практично впевнений, що на мені художній переклад з японської в Україні закінчиться. Але ось за останні кілька років по одній-дві книжки видали кілька молодих перекладачів художньої прози. Декілька, на мою думку, мають добрі перспективи — за умови, що з ними, як багато років тому зі мною, працюватимуть мудрі редактори. Мені близько те, що вони почали з легких романів і невибагливих детективів: я сам «набивав руку» на відносно нескладному, перш ніж братися до серйозного. Навряд чи я побачу справжній «корпус японської літератури» українською мовою, але тепер хоч сподіваюся, що колись він таки з’явиться.