Капітан поліції Олена Ставицька – єдина жінка у спецпідрозділі "Білий янгол" на Сумщині, який щодня рятує людей із прифронтових громад під обстрілами й атаками дронів. РБК-Україна поговорило з Оленою про ризики щоденної служби, складні евакуації та незламну мотивацію.
Головне:
- Як Олена оцінює ризики і мотивує себе на продовження евакуацій після отриманих поранень?
- Які складнощі виникають під час евакуацій, особливо серед людей похилого віку?
- Як війна змінила погляд Олени на життя і на людей, яких вона рятує?
- Чому так важко переконати людей виїхати з прифронтових територій?
Олена Ставицька працює в поліції дев’ятий рік і з початку створення екіпажу на Сумщині у вересні 2024 року бере участь в евакуаційних місіях, жінка вже здійснила понад 1000 виїздів. На її рахунку – 1615 вивезених у безпечні місця цивільних, серед них 423 дитини, 167 осіб з обмеженими можливостями, а також 8 евакуйованих тіл загиблих.
За мужність, професіоналізм і відданість службі Олена отримала низку відзнак – стала “Офіцером року” за версією Міжнародної асоціації жінок-поліцейських у Глазго та була нагороджена президентом України орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Попри отримане під час обстрілу поранення, вона повернулася до роботи й продовжує рятувати людей на прикордонні.
РБК-Україна поговорило з Оленою Ставицькою про ризики щоденної служби, складні евакуації та силу українських громад у прифронтових районах.
– Як ви потрапили до “Білих янголів” і що вас мотивувало працювати в такій непростій сфері?
– Працюю в поліції понад 8 років. Спочатку була інспектором, потім старшим інспектором, а з 2023 року стала начальником штабу. До екіпажу “Білого янгола” долучилася з моменту його створення на Сумщині у вересні 2024 року. Коли запропонували приєднатися до евакуацій, погодилася без вагань – хотілося допомагати людям, які опинилися у небезпеці. За час роботи ми вивезли з небезпечних територій понад тисячу цивільних.
– Як змінилася ваша робота після повномасштабного вторгнення Росії?
– Це цілодобова готовність: виїзди під час обстрілів, швидке планування маршрутів, взаємодія з громадами та службами. Евакуації відбуваються під звуки вибухів, тому головне – швидкість і безпека людей.
– Чи пам’ятаєте вашу першу евакуацію людей з-під обстрілів? Які емоції ви відчували тоді?
– У перші місяці запам’яталися поранені та шоковані люди – наприклад, чоловік, який тиждень жив із переламаною рукою під обстрілами, або порятунок контузійного пацієнта з прифронтового села. Такі історії показують ціну кожної поїздки.
Взагалі, коли почалася війна, я була в Сумах у лікарні. 23 лютого 2022 року мене госпіталізували та зробили термінову операцію. Наступного ранку, 24 лютого, лікарі повідомили, що потрібно залишити лікарню. Я запитала, що мені робити, адже операцію щойно зробили, а з живота стирчали трубки. Попросила не виганяти мене.
Зранку 24 лютого я все ж сіла за кермо, поїхала на заправку, відстояла півтори години черги, заправила автомобіль і повернулася до лікарні. Там переночувала, а вранці лікарі зняли трубки, дали скальпель і сказали, щоб шви я знімала самостійно. Я сама з Охтирського району, а моя родина залишалася там, у той час як я – у Сумах. Вони дуже переживали за мене.
Поки була в Сумах у перші дні війни, подруга попросила вивезти її матір і забрати кішку. Я змогла це зробити – відправила її матір до Чехії першим гуманітарним коридором із Сум 8 березня 2022 року. Кішку забрала із собою та теж виїхала того ж дня.
Дорогою додому на блокпосту тероборона попросила забрати трьох людей, яким потрібно було дістатися до вокзалу в Полтаві. Я відвезла їх туди, кілька годин відпочила в готелі та лише потім поїхала додому.
Отже, можна сказати, що евакуацією я займаюся з перших днів повномасштабної війни в Україні.
– Які найскладніші ситуації траплялися під час евакуацій?
– Переконати літніх людей виїхати, коли вони “тримаються за дім”. Часто доводиться пояснювати ризики, допомагати зібрати документи, ліки, свійських тварин. Був випадок, коли разом із господарем евакуювали 11 кіз.
– Як ви підтримуєте людей, які перебувають у шоковому стані після обстрілів?
– Спілкуємося спокійно, даємо відчуття контролю: допомагаємо скласти необхідні речі, супроводжуємо до безпечного місця, пояснюємо подальші кроки. Емпатія й чіткі інструкції знімають паніку.
До кожної людини ми знаходимо індивідуальний підхід. Старенькі люди – як діти. Є грязнуваті люди або мають неприємний запах, але я стараюся на це не зважати: обійняти людину, взяти за руку, сказати щось тепле. Це допомагає заспокоїтись.
– Чи є історія або людина, які залишили у вас особливий слід?
– Так, це евакуація 100-річної мешканки прикордонної громади на Сумщині. Після звернення її сина ми прибули, допомогли зібрати найпотрібніші речі, заспокоїли й обережно вивезли жінку в безпечніше місце. Для нашого екіпажу це був особливий виїзд – найстарша людина серед усіх, кого ми рятували.
Для старших людей найважче покидати свій дім. Евакуація бабусі, якій виповнилося 100 років, була однією з найемоційніших. У неї вдома було чисто й затишно. Вона попросила мене зайти в будинок, щоб зав’язати їй хустинку. Коли ми з нею виходили, вона сказала: “Дочечко, підожди…”. Після цього жінка повернулася до будинку, помолилася і сказала: “Боже, прости мене, що покидаю рідну домівку…”
Я лише уявляю, як важко покидати місце, де прожила все життя, пережила Голодомор, Другу світову війну, а тепер – цю війну. Ми часто просимо людей виїхати, але потім повертаюся додому й довго думаю про них. У мене теж є батьки – і я не уявляю, як би вмовляла їх залишити свій дім. Більшість тримається до останнього, поки не “прилетить” поруч.
– Як ви реагуєте на дітей та сім’ї, які опинилися в зоні бойових дій?
– Працюємо максимально делікатно: швидка посадка, мінімум очікування, короткі пояснення для батьків і “якорі безпеки” для дітей. Серед історій – евакуація мами з двома дітьми та немовлям, якому на той момент було лише шість днів.
Була ситуація, коли я вивозила з Білопілля маму з дитиною. Через якийсь час у Сумах вона побачила мене, помахала рукою, дитина підбігла й обійняла мене, хоча я їх уже не пам’ятала – стільки людей було. Але мені стало дуже приємно, що вони впізнали мене. Я теж обійняла їх, знайшла цукерку в кишені й дала дитині.
Коли отримую заявки і знаю, що серед евакуйованих будуть діти, завжди заходжу до магазину й купую хоча б трохи цукерок. Потім пригощаю малечу. Був випадок, коли після евакуації хлопчик не хотів від мене йти додому. Я з ним сфотографувалася й відправила фото доньці. Вона сказала: “Він такий гарненький, забирай його додому” (сміється).
Часто буває, що люди нас пригощають. Днями вивозили чоловіка з села Яструбине – він виніс ящик яблук і сказав, що це для нас. Раніше евакуйовували з цього ж села чоловіка без ніг із дружиною – вона кожному з нас зібрала пакетики з цукерками та печивом. Мені дістався найбільший (посміхається).
– Чи є моменти, які змушують вас сумніватися або відчувати безпорадність?
– Найважче – коли люди відмовляються залишати домівку попри загрозу. Але ми повертаємося знову й знову, тримаємо зв’язок через старост і намагаємося дати людям час “дозріти” до рішення.
Поруч зі мною у гуртожитку живе жінка з Писарівки (село у Хотінській громаді на Сумщині, – ред.). Ми кілька разів просили її виїхати, але вона кричала, обзивала нас. Коли ситуація стала безвихідною, її діти самі зателефонували й попросили допомогти. Ми вивезли жінку, а тепер вона майже щодня зустрічає мене, дякує, розповідає, що молиться за мене у церкві й подає “за здоров’я”.
Дуже важко забирати тіла цивільних людей. Для мене це найболючіше – розуміти, що людину вбили ні за що. Ми їздили у Ворожбу забирати тіло чоловіка, який працював в охороні. Після загибелі ніхто не міг його забрати, і навіть під час нашого виїзду над нами літали дрони.
Ще один випадок був у Білопільській громаді. Ми забирали останки чоловіка. На будинок родини впали три КАБи. Жінка розповідала, що вони з сином щоночі йшли у підвал, а чоловік відмовлявся. КАБи впали близько 4-ї ранку. Військові витягли жінку з сином, але тіло чоловіка залишилось під завалами. Наступного дня вони подзвонили нам і попросили забрати фрагменти тіла. Ми знайшли лише ключицю та частину грудної клітки – все інше згоріло. Родина хотіла поховати хоч якісь останки. Їхній син просив знайти ще собаку, яка залишилась у дворі. Ми голими руками розбирали завали, але так і не знайшли її…
– Як вам вдається зберігати спокій у стресових ситуаціях?
– Дисципліна екіпажу й чіткі процедури. Кожен знає свою роль, ми тренуємося і діємо за відпрацьованими алгоритмами – це допомагає уникнути хаосу навіть під обстрілами.
– Чи бувають моменти, коли ви відчуваєте втому чи страх, і як з цим справляєтеся?
– Було кілька морально важких для мене ситуацій.
До 20 березня 2025 року ми жили в Краснопіллі, в адмінбудівлі поруч із лікарнею. Коли перший “шахед” впав поряд, у моїй кімнаті посипалися вікна. Я спала біля вікна, і лише випадково напередодні прибрала дзеркало, яке стояло поруч. Якби ні – воно впало б прямо на мене.
Був випадок, коли ми не могли виїхати з евакуації, бо на дорозі “сидів” дрон-камікадзе – чекали, поки він полетить. На щастя, дочекалися.
Минулого листопада ми поїхали на евакуацію до села Кияниця (Юнаківська громада). Після дощів дорога була розмита, і ми не могли під’їхати до двору бабусі, якій було 96 років. Довелося йти пішки півтора кілометра. Бабусю до машини несли на носилках, речі переносили кілька разів. Востаннє я пішла сама – забрати її котів. І коли поверталася, наді мною завис безпілотник. Навколо – поле, грязь, ніде сховатися. Я впала обличчям у мокру землю і подумала: це кінець… Хлопці були далеко, а я – одна. Було дуже страшно, в голові – купа думок. Але тоді вижила.
Після таких моментів стає важче морально, але я стараюся не розповідати рідним, щоб їх не хвилювати.
Страх – це нормально. Але його “перекриває” відповідальність за людей. Підтримка всередині команди й вдячність тих, кого ми вивезли, дуже допомагають триматися.
– Яка підтримка для вас важлива – від колег, родини, суспільства?
– Усе важливо: взаємопідтримка в екіпажі, розуміння з боку сім’ї, а також суспільне визнання – від простого “дякую” у дверях автобуса до державних відзнак. Кожна така дрібниця додає сил і віри в те, що ми робимо важливу справу.
Я проживаю у гуртожитку, де живуть переселенці. Кожного дня, коли повертаюся з роботи, зустрічаю їх – вони мене обіймають, питають, як справи. Буває, хтось пригостить печивом, я йду у гуртожиток і роздаю його дітям. Ми допомагаємо людям не лише на територіях бойових дій, а й тут, підтримуємо їх і словом, і ділом, а вони – нас.
– Що для вас значить бути на “передовій гуманітарної допомоги” під час війни?
– Це про довіру. Ми стаємо для людей містком між небезпекою і безпечним місцем – від першого дзвінка до передачі під опіку служб чи родичів. Кожна евакуація – це врятоване життя або шанс на лікування й спокій.
– Як ця робота змінила ваш погляд на життя, людей та Україну?
– Вона загострила відчуття цінності буденних речей і показала силу взаємної допомоги. Українці неймовірно тримаються – від прикордонних сіл до волонтерів і служб у тилу.
Під час війни все стало дуже цінним. Я тепер дивлюся на життя інакше. Настав новий день – і ти радієш, що він є, що ти живеш, бачиш, можеш діяти. Якщо раніше думала, що “колись щось зроблю або куплю”, то тепер не відкладаю. Бо життя одне. Коли ти працюєш у місцях, де кожна поїздка може бути останньою, починаєш цінувати кожну мить. Якщо хочеться щось купити чи скуштувати – роблю це зараз.
У вільний час я ходжу до тренажерної зали – це додає сил. Іноді настільки виснажуюсь, що просто даю собі час відпочити.
– Що допомагає вам не втратити віру у людей і перемогу?
– Конкретні історії. Наприклад, столітня бабуся, яку ми вмовили виїхати, або поранений чоловік, якого довезли до лікарів. Такі моменти нагадують, що наша робота має сенс щодня.
– Що б ви хотіли, щоб люди знали про роботу “Білих янголів” і про те, що відбувається на прикордонні?
– Ми не “герої в кадрі”, а поліцейські, які рятують людей з-під обстрілів. Якщо у вашому оточенні є люди з прикордонних громад – допоможіть їм прийняти рішення про евакуацію і звернутися до поліції. Це справді рятує життя.