Олена Ставицька із Білого янгола в інтерв’ю РБК-Україна про евакуацію цивільних на Сумщині

Капітан поліції Олена Ставицька – єдина жінка у спецпідрозділі "Білий янгол" на Сумщині, який щодня рятує людей із прифронтових громад під обстрілами й атаками дронів. РБК-Україна поговорило з Оленою про ризики щоденної служби, складні евакуації та незламну мотивацію.

Головне:

• Як Олена оцінює ризики і мотивує себе на продовження евакуацій після отриманих поранень?
• Які складнощі виникають під час евакуацій, особливо серед людей похилого віку?
• Як війна змінила погляд Олени на життя і на людей, яких вона рятує?
• Чому так важко переконати людей виїхати з прифронтових територій?

Олена Ставицька працює в поліції дев’ятий рік і з початку створення екіпажу на Сумщині у вересні 2024 року бере участь в евакуаційних місіях, жінка вже здійснила понад 1000 виїздів. На її рахунку – 1615 вивезених у безпечні місця цивільних, серед них 423 дитини, 167 осіб з обмеженими можливостями, а також 8 евакуйованих тіл загиблих.

За мужність, професіоналізм і відданість службі Олена отримала низку відзнак – стала “Офіцером року” за версією Міжнародної асоціації жінок-поліцейських у Глазго та була нагороджена президентом України орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Попри отримане під час обстрілу поранення, вона повернулася до роботи й продовжує рятувати людей на прикордонні.

РБК-Україна поговорило з Оленою Ставицькою про ризики щоденної служби, складні евакуації та силу українських громад у прифронтових районах.

Олена Ставицька отримала орден “За мужність” ІІІ ступеня від президента України Володимира Зеленського (фото: ГУНП в Сумській області)

– Як ви потрапили до “Білих янголів” і що вас мотивувало працювати в такій непростій сфері?

– Працюю в поліції понад 8 років. Спочатку була інспектором, потім старшим інспектором, а з 2023 року стала начальником штабу. До екіпажу “Білого янгола” долучилася з моменту його створення на Сумщині у вересні 2024 року. Коли запропонували приєднатися до евакуацій, погодилася без вагань – хотілося допомагати людям, які опинилися у небезпеці. За час роботи ми вивезли з небезпечних територій понад тисячу цивільних.

– Як змінилася ваша робота після повномасштабного вторгнення Росії?

– Це цілодобова готовність: виїзди під час обстрілів, швидке планування маршрутів, взаємодія з громадами та службами. Евакуації відбуваються під звуки вибухів, тому головне – швидкість і безпека людей.

– Чи пам’ятаєте вашу першу евакуацію людей з-під обстрілів? Які емоції ви відчували тоді?

– У перші місяці запам’яталися поранені та шоковані люди – наприклад, чоловік, який тиждень жив із переламаною рукою під обстрілами, або порятунок контузійного пацієнта з прифронтового села. Такі історії показують ціну кожної поїздки.

Взагалі, коли почалася війна, я була в Сумах у лікарні. 23 лютого 2022 року мене госпіталізували та зробили термінову операцію. Наступного ранку, 24 лютого, лікарі повідомили, що потрібно залишити лікарню. Я запитала, що мені робити, адже операцію щойно зробили, а з живота стирчали трубки. Попросила не виганяти мене.

Зранку 24 лютого я все ж сіла за кермо, поїхала на заправку, відстояла півтори години черги, заправила автомобіль і повернулася до лікарні. Там переночувала, а вранці лікарі зняли трубки, дали скальпель і сказали, щоб шви я знімала самостійно. Я сама з Охтирського району, а моя родина залишалася там, у той час як я – у Сумах. Вони дуже переживали за мене.

Поки була в Сумах у перші дні війни, подруга попросила вивезти її матір і забрати кішку. Я змогла це зробити – відправила її матір до Чехії першим гуманітарним коридором із Сум 8 березня 2022 року. Кішку забрала із собою та теж виїхала того ж дня.

Дорогою додому на блокпосту тероборона попросила забрати трьох людей, яким потрібно було дістатися до вокзалу в Полтаві. Я відвезла їх туди, кілька годин відпочила в готелі та лише потім поїхала додому.

Отже, можна сказати, що евакуацією я займаюся з перших днів повномасштабної війни в Україні.

– Які найскладніші ситуації траплялися під час евакуацій?

– Переконати літніх людей виїхати, коли вони “тримаються за дім”. Часто доводиться пояснювати ризики, допомагати зібрати документи, ліки, свійських тварин. Був випадок, коли разом із господарем евакуювали 11 кіз.

“Білі янголи” вивозять із прикордоння не лише людей, а й тварин (фото: ГУНП в Сумській області)

– Як ви підтримуєте людей, які перебувають у шоковому стані після обстрілів?

– Спілкуємося спокійно, даємо відчуття контролю: допомагаємо скласти необхідні речі, супроводжуємо до безпечного місця, пояснюємо подальші кроки. Емпатія й чіткі інструкції знімають паніку.

До кожної людини ми знаходимо індивідуальний підхід. Старенькі люди – як діти. Є грязнуваті люди або мають неприємний запах, але я стараюся на це не зважати: обійняти людину, взяти за руку, сказати щось тепле. Це допомагає заспокоїтись.

– Чи є історія або людина, які залишили у вас особливий слід?

– Так, це евакуація 100-річної мешканки прикордонної громади на Сумщині. Після звернення її сина ми прибули, допомогли зібрати найпотрібніші речі, заспокоїли й обережно вивезли жінку в безпечніше місце. Для нашого екіпажу це був особливий виїзд – найстарша людина серед усіх, кого ми рятували.

Для старших людей найважче покидати свій дім. Евакуація бабусі, якій виповнилося 100 років, була однією з найемоційніших. У неї вдома було чисто й затишно. Вона попросила мене зайти в будинок, щоб зав’язати їй хустинку. Коли ми з нею виходили, вона сказала: “Дочечко, підожди…”. Після цього жінка повернулася до будинку, помолилася і сказала: “Боже, прости мене, що покидаю рідну домівку…”

Я лише уявляю, як важко покидати місце, де прожила все життя, пережила Голодомор, Другу світову війну, а тепер – цю війну. Ми часто просимо людей виїхати, але потім повертаюся додому й довго думаю про них. У мене теж є батьки – і я не уявляю, як би вмовляла їх залишити свій дім. Більшість тримається до останнього, поки не “прилетить” поруч.

“Білим янголам” часто доводиться вивозити з-під обстрілів людей похилого віку (фото: ГУНП в Сумській області)

– Як ви реагуєте на дітей та сім’ї, які опинилися в зоні бойових дій?

– Працюємо максимально делікатно: швидка посадка, мінімум очікування, короткі пояснення для батьків і “якорі безпеки” для дітей. Серед історій – евакуація мами з двома дітьми та немовлям, якому на той момент було лише шість днів.

Була ситуація, коли я вивозила з Білопілля маму з дитиною. Через якийсь час у Сумах вона побачила мене, помахала рукою, дитина підбігла й обійняла мене, хоча я їх уже не пам’ятала – стільки людей було. Але мені стало дуже приємно, що вони впізнали мене. Я теж обійняла їх, знайшла цукерку в кишені й дала дитині.

Коли отримую заявки і знаю, що серед евакуйованих будуть діти, завжди заходжу до магазину й купую хоча б трохи цукерок. Потім пригощаю малечу. Був випадок, коли після евакуації хлопчик не хотів від мене йти додому. Я з ним сфотографувалася й відправила фото доньці. Вона сказала: “Він такий гарненький, забирай його додому” (сміється).

Часто буває, що люди нас пригощають. Днями вивозили чоловіка з села Яструбине – він виніс ящик яблук і сказав, що це для нас. Раніше евакуйовували з цього ж села чоловіка без ніг із дружиною – вона кожному з нас зібрала пакетики з цукерками та печивом. Мені дістався найбільший (посміхається).

– Чи є моменти, які змушують вас сумніватися або відчувати безпорадність?

– Найважче – коли люди відмовляються залишати домівку попри загрозу. Але ми повертаємося знову й знову, тримаємо зв’язок через старост і намагаємося дати людям час “дозріти” до рішення.

Поруч зі мною у гуртожитку живе жінка з Писарівки (село у Хотінській громаді на Сумщині, – ред.). Ми кілька разів просили її виїхати, але вона кричала, обзивала нас. Коли ситуація стала безвихідною, її діти самі зателефонували й попросили допомогти. Ми вивезли жінку, а тепер вона майже щодня зустрічає мене, дякує, розповідає, що молиться за мене у церкві й подає “за здоров’я”.

Дуже важко забирати тіла цивільних людей. Для мене це найболючіше – розуміти, що людину вбили ні за що. Ми їздили у Ворожбу забирати тіло чоловіка, який працював в охороні. Після загибелі ніхто не міг його забрати, і навіть під час нашого виїзду над нами літали дрони.

Поліцейські спецпідрозділу “Білий янгол” також забирають з-під завалів тіла загиблих (фото: ГУНП в Сумській області)

Ще один випадок був у Білопільській громаді. Ми забирали останки чоловіка. На будинок родини впали три КАБи. Жінка розповідала, що вони з сином щоночі йшли у підвал, а чоловік відмовлявся. КАБи впали близько 4-ї ранку. Військові витягли жінку з сином, але тіло чоловіка залишилось під завалами. Наступного дня вони подзвонили нам і попросили забрати фрагменти тіла. Ми знайшли лише ключицю та частину грудної клітки – все інше згоріло. Родина хотіла поховати хоч якісь останки. Їхній син просив знайти ще собаку, яка залишилась у дворі. Ми голими руками розбирали завали, але так і не знайшли її…

– Як вам вдається зберігати спокій у стресових ситуаціях?

– Дисципліна екіпажу й чіткі процедури. Кожен знає свою роль, ми тренуємося і діємо за відпрацьованими алгоритмами – це допомагає уникнути хаосу навіть під обстрілами.

– Чи бувають моменти, коли ви відчуваєте втому чи страх, і як з цим справляєтеся?

– Було кілька морально важких для мене ситуацій.

До 20 березня 2025 року ми жили в Краснопіллі, в адмінбудівлі поруч із лікарнею. Коли перший “шахед” впав поряд, у моїй кімнаті посипалися вікна. Я спала біля вікна, і лише випадково напередодні прибрала дзеркало, яке стояло поруч. Якби ні – воно впало б прямо на мене.

Був випадок, коли ми не могли виїхати з евакуації, бо на дорозі “сидів” дрон-камікадзе – чекали, поки він полетить. На щастя, дочекалися.

Минулого листопада ми поїхали на евакуацію до села Кияниця (Юнаківська громада). Після дощів дорога була розмита, і ми не могли під’їхати до двору бабусі, якій було 96 років. Довелося йти пішки півтора кілометра. Бабусю до машини несли на носилках, речі переносили кілька разів. Востаннє я пішла сама – забрати її котів. І коли поверталася, наді мною завис безпілотник. Навколо – поле, грязь, ніде сховатися. Я впала обличчям у мокру землю і подумала: це кінець… Хлопці були далеко, а я – одна. Було дуже страшно, в голові – купа думок. Але тоді вижила.

Поліцейські евакуюють маломобільних людей (фото: ГУНП в Сумській області)

Після таких моментів стає важче морально, але я стараюся не розповідати рідним, щоб їх не хвилювати.

Страх – це нормально. Але його “перекриває” відповідальність за людей. Підтримка всередині команди й вдячність тих, кого ми вивезли, дуже допомагають триматися.

– Яка підтримка для вас важлива – від колег, родини, суспільства?

– Усе важливо: взаємопідтримка в екіпажі, розуміння з боку сім’ї, а також суспільне визнання – від простого “дякую” у дверях автобуса до державних відзнак. Кожна така дрібниця додає сил і віри в те, що ми робимо важливу справу.

Я проживаю у гуртожитку, де живуть переселенці. Кожного дня, коли повертаюся з роботи, зустрічаю їх – вони мене обіймають, питають, як справи. Буває, хтось пригостить печивом, я йду у гуртожиток і роздаю його дітям. Ми допомагаємо людям не лише на територіях бойових дій, а й тут, підтримуємо їх і словом, і ділом, а вони – нас.

– Що для вас значить бути на “передовій гуманітарної допомоги” під час війни?

– Це про довіру. Ми стаємо для людей містком між небезпекою і безпечним місцем – від першого дзвінка до передачі під опіку служб чи родичів. Кожна евакуація – це врятоване життя або шанс на лікування й спокій.

“Білі янголи” евакуюють з небезпечних територій дітей (фото: ГУНП в Сумській області)

– Як ця робота змінила ваш погляд на життя, людей та Україну?

– Вона загострила відчуття цінності буденних речей і показала силу взаємної допомоги. Українці неймовірно тримаються – від прикордонних сіл до волонтерів і служб у тилу.

Під час війни все стало дуже цінним. Я тепер дивлюся на життя інакше. Настав новий день – і ти радієш, що він є, що ти живеш, бачиш, можеш діяти. Якщо раніше думала, що “колись щось зроблю або куплю”, то тепер не відкладаю. Бо життя одне. Коли ти працюєш у місцях, де кожна поїздка може бути останньою, починаєш цінувати кожну мить. Якщо хочеться щось купити чи скуштувати – роблю це зараз.

У вільний час я ходжу до тренажерної зали – це додає сил. Іноді настільки виснажуюсь, що просто даю собі час відпочити.

– Що допомагає вам не втратити віру у людей і перемогу?

– Конкретні історії. Наприклад, столітня бабуся, яку ми вмовили виїхати, або поранений чоловік, якого довезли до лікарів. Такі моменти нагадують, що наша робота має сенс щодня.

– Що б ви хотіли, щоб люди знали про роботу “Білих янголів” і про те, що відбувається на прикордонні?

– Ми не “герої в кадрі”, а поліцейські, які рятують людей з-під обстрілів. Якщо у вашому оточенні є люди з прикордонних громад – допоможіть їм прийняти рішення про евакуацію і звернутися до поліції. Це справді рятує життя.