Про бойовий шлях 225-го ОШП від оборони Харкова до боїв на Курщині, реалії фронту, особовий склад та філософію перемоги, – в інтерв'ю РБК-Україна розповів командир полку Олег Ширяєв.
Харків, Бахмут, Авдіївка, Часів Яр, Курськ, Бєлгородська область, Гуляйполе – лише короткий перелік найгарячіших точок, в яких відзначився 225 окремий штурмовий полк. За час повномасштабної війни підрозділ, створений для оборони рідного Харкова, виріс до однієї з найбільш результативних і активних бойових одиниць на найпроблемніших ділянках фронту.
У грудні 2025 року Президент Володимир Зеленський з нагоди Дня Збройних сил України вручив 225 ОШП бойовий прапор. Ми зустрілись з командиром полку, Героєм України Олегом Ширяєвим (Сірко), щоб поговорити про шлях 225 ОШП, ситуацію на фронті та філософію перемоги.
– Пане Олеже, що значить для вас і ваших бійців бойовий прапор з рук Президента?
– Визнання нашої роботи як колективу. Це можна порівняти з Героєм України.
– Розкажіть, з чого почалась історія підрозділу і хто в ньому воює?
– Починалось все у березні 2022 року, коли ворог стояв під Харковом. Тоді задача була проста: захистити своє місто, свої сім’ї і домівки. Так цивільні харків’яни стали воїнами.
Я пішов у тероборону простим солдатом, у 228-ий батальйон новоствореної 127-ої бригади ТрО. Брав участь в штурмових діях, воював в окопах. Потім став командиром роти. Ми стримували ворога, не даючи йому прорватися до Харкова.
В цих боях згуртувалася група людей, різних – від полковників СБУ і Нацгвардії до поліцейських, фермерів і людей робітничих професій. Повна солянка, але дуже ідейна.
– І ви цю “ідейну солянку” очолили?
– (Сміється) Так точно. Я срочку служив, проходив АТО. Брав участь у звільненні Широкино, обороні Гранітного. Цей досвід допоміг.
Було важко, але ми швидко озброїлись. На першому ж штурмі затрофеїли майна. Так у нас з’явились кулемети, потім важкі кулемети, АГСи, міномети… Ми навіть харчувалися російськими сухпаями, бо на той момент постачання нормального не було.
У лютому 2023 року мене призначили командиром 225-го батальйону 127-ої бригади ТрО. Відтоді ми з два-два-п’ять нерозлучні.
– Де ще довелося воювати?
– Після року на Харківщині нас перекинули на Бахмут. Ми з командирами заводили хлопців на позиції, жили з ними, працювали. Тоді якраз “Вагнер” наступав. І ми єдині, проти кого “Вагнер” почав мінуватися. Нас побачило командування, і так ми стали штурмовим підрозділом у складі Сухопутних військ. А в лютому цього року масштабувались до 225-го окремого штурмового полку.
– Хто складає кістяк вашого підрозділу?
– В управлінні це люди з бойовим досвідом, яких я збирав – близько 50 людей за ці роки. Я знаю, хто ці люди, наскільки вони цінні. Вони працюють колективом, мають певні традиції. Ви можете побачити їх в документальному фільмі про 225 ОШП.
А загалом у нас жорстка дисципліна. Повністю заборонено алкоголь, наркотики і мародерство. Якщо хтось порушує – виправлятиме зальот в наступних штурмових діях.
– Давайте повернемось до історії полку. Після Бахмута куди вас направили?
– 225-ий штурмовий, на той час ще батальйон, виконував бойові завдання на Луганщині, під Макіївкою. На Донеччині, під Авдіївкою, ми тримали “дорогу життя” для всіх інших підрозділів. З великих відомих боїв ще можу назвати Часів Яр, де бійці 225-ої тримали оборону цілий рік і останні залишалися за каналом, коли інші відійшли. Ну і, звісно, Курська область.
– Розкажіть про Курську операцію детальніше.
– Всі поставлені завдання ми виконали. Пишаюсь тим, що перенесли війну на територію противника і що саме 225-ий батальйон пробив дорогу на Курську область для українських Сил оборони. Вперше в історії ЗСУ ми здолали глибоке ешелоноване мінування противника.
Хоча державний кордон я перетинав і раніше, у 2022 році, після Балаклійсько-Ізюмської операції. На Терновому ми мінували на території Росії. Загалом п’ять разів пробивав кордон.
– Що особисто ви відчували в цей момент?
– Хотів би зрозуміти, що відчував гетьман Сагайдачний 300 років тому, перетинаючи кордон на чолі козацького війська. Тоді Сагайдачний захопив низку російських фортець і взяв в облогу Москву, змусивши царя почати складні переговори.
Але ми живемо в різних епохах, тому скажу коротко: добрий вечір! (сміється) Логіка наших дій базувалась на швидкому просуванні, ефекті несподіванки. За два дні зайшли майже на 30 км вглиб території противника.
На Курщині наша задача була пробити укріплену лінію, завести підрозділ тактичного рівня. Потім заходили підрозділи оперативного рівня, а за ними утворювалось угруповання військ стратегічного рівня.
Ми воювали півроку. Росія кинула на цей напрямок найбільш боєздатні підрозділи, а також корейців.
– Що скажете про них?
– Спочатку нічим особливо не відрізнялись, хіба масовістю. Б’єш по них “хаймарсом”, а вони йдуть. 100 людей одночасно. Але потім вони еволюціонували і почали працювати малими групами.
– Тобто, північні корейці вчаться у нас воювати?
– Безсумнівно. Україна стала полігоном для багатьох. Але корейці дуже ідейні, вони тут не за гроші. В полон не здаються, самі дострілюються. Тому полонених корейців в нас нема. Шеврони є.
– Багато?
– Достатньо. Передав у Національний музей історії України у Другій світовій війні, разом з іншими трофеями – шевронами російських солдат і офіцерів, включно з рівнем командиру батальйону і начштабу полка. У 225 ОШП хороше портфоліо, а у Батьківщини-матері – достойна експозиція.
– Щодо портфоліо. Згідно DeepState, нещодавно бійці 225 ОШП допомогли утримати Гуляйполе. Яка ситуація зараз?
– На Гуляйполі утримуємо плацдарми, там зараз важко. Противник не шкодує сил і засобів, щоб продавити нашу оборону. Наш полк зараз присутній ще на п’яти напрямках фронту. Всюди тиск, але необхідно триматись.
Я знаю, що скажу непопулярну річ, але як командир 225 маю таке право. Всі розуміють, що таке піхота в сучасній війні. Як складно її зберегти і як легко втратити. Але саме піхота визначає лінію бойового зіткнення. Без піхоти на землі немає просування, нічого.
Коли воїни втікають з поля бою… Я навіть не кажу про конкретну ситуацію і не називатиму підрозділів, але є таке поняття – маневри. Обхід, обхват, відхід. Дозвіл на відхід дає старший начальник. Якщо такого дозволу немає, то ніхто не має права відходити.
Вибачте, нас теж продавлювали в Часовому Яру. Але ми єдині, хто залишались за каналом. Єдині, хто тримались. Ось така історія 225. Так, ми несли втрати, але ж скільки п…рів там лягло! Включно з командиром батальйону.
Це війна. Тут є втрати. Але інакше її не виграти! Якщо ви кинули зброю і без знаків розрізнення побігли полями-городами, то як ви збираєтесь звільняти землі?
– Однією з проблем армії називають нестачу людей. Як у вас з комплектацією особовим складом?
– Краще за середнє, бо беремо всіх. І вчимо.
Наприклад, беремо людей з металом в тілі після операцій. Беремо людей з хворобами, бо насправді половина тих болячок – куплені документи. Але якщо людина справді має хворобу, то буде отримувати відповідне лікування. І служити.
Беремо людей із залежністю, від яких інші підрозділи відмовляються. Коли з ними спілкуюсь, кажу: ви ж кидали тисячу разів, так? А зараз тисяча першій, і оскільки доступу до алкоголю чи заборонених речовин немає, це ваш найкращій шанс.
Якщо треба, вони отримують кваліфіковану допомогу, вітаміни. Витрачаємо на це кошти. І в підсумку за місяць тренувань це вже зовсім інша людина. Мирю їх з дружинами, а дружини дзвонять…
Армія дає шанс на трансформацію. Наприклад, в нас служить колишній корупціонер, суддя, доволі гучна була справа. А зараз великий пласт роботи робить, красавчик.
– А жінки у вас служать?
– Так, у нас служить понад 50 жінок. Два шлюба вже є в 225 ОШП, побралися при мені. Я взагалі вважаю, що жінки більш відповідальні й на деяких службах могли би повністю замінити чоловіків. Наприклад, у прикордонній.
– Давайте поговоримо про вас. Ви служили строкову службу, воювали в АТО, а потім повернулись до армії в 2022 році. Маєте державні нагороди, зокрема орден “За мужність” III ступеню, ордени Богдана Хмельницького I, II і III ступеню, звання Герой України. Як довго плануєте воювати і які цілі ставите?
– Зараз війна – це сенс мого життя. Я починав війну стрільцем-солдатом, зараз майор, командую полком. Але справа не в посадах і нагородах. Як військовослужбовець, я давав присягу. А присяга – це клятва, яка дається раз на все життя.
Я десь в глибині душі завжди розумів, що буде війна. Навіть бабуся моя казала, що буде війна з Росією. Вона з Козіївки Харківської області, Слобожанщина. Бабуся пережила Голодомор, голосувала за патріотичні сили і промивала мені мізки (сміється).
Історія рухається не колами, а циклами по спіралі. І зараз ми зайшли в новий цикл, як і століття тому, коли йшла боротьба за незалежну Українську державу. Тоді не вистачило часу, сил, засобів і розуміння, що боротися треба із зовнішнім ворогом, а не між собою. Активно працювала ворожа пропаганда і більшовицька агентура, а пересічні українці в більшості своїй бажали миру і хлібу. Натомість отримали голодомори і війну.
Але українці в 20-х роках XX століття і українці зараз – це принципово інше. Ворог той самий, але ми знаємо, що ми нація, ми усвідомлюємо себе як нація. Тому українська держава вистоїть, я в цьому переконаний.
– До речі, про історію. Ви взяли собі псевдо “Сірко”, чому?
– О, це давно було. Мені років 20. Брав участь у різних патріотичних рухах. Виявилось, як корабель назвеш – так він і попливе.
Є версія, що отаман Сірко родом з Мерефи на Слобожанщині. Це поруч з селом, де мешкала моя родина. Предки по мамі походять із Запорізької Січі, на Слобожанщину переселились в епоху Руїни. Тому все, пов’язане з козацтвом і нашою історією мене цікавило.
Сірко був не просто отаманом Січі та війська Запорізького. Він виграв десятки битв проти османів, Речі Посполитої, ханського Криму. Брав участь у визвольній боротьбі Богдана Хмельницького. Сірко залишається одним із найвидатніших українських військових командувачів.
– Як людина військова, як оцінюєте розвиток сучасної української армії та наш мілітарний потенціал?
– Дивіться, я служив срочку в 2008-2009 роках. Ми носили “дубок” і ті дурні сині шапки з вухами. В нас майже не було занять зі стрільби. В армії фарбували траву, солдати будували генералам дачі, офіцери пропивали все за металолом – все це я бачив.
Однак в нас був серйозний командир роти, який подавав особистий приклад, жив з нами в казармі, навчав дисципліні. І мені подобалось. Я багато чого навчився.
– Дідівщина вам не заважала?
– Скажімо так, у мене проблем з “дідами” не було, в них зі мною – так (сміється). Потім я служив в АТО. Побачив зміни. Армія набралась досвіду. З’явився “піксель”.
Зараз – небо і земля. Одяг нормальний, взуття хороше. “Горка” для поля, “талани” нормальні, плюс докуповуємо що треба. Українське. Екіпіровка, броня, шоломи – нормальні. Що не подобається – різні калібри стрілкового озброєння в підрозділах, під яке не завжди вистачає набоїв.
З артилерії мені подобається будь-яка, під яку є боєприпаси.
– У вас є артилерія?
– Так. Зоопарк, як і всюди в армії. Плюс багато трофейної техніки, наприклад, танк Т-90 російський, використовуємо під певні задачі.
– Безпілотники?
– Так, розвиваємо безпілотний підрозділ “Пентагон”. Загляніть на їх сторінку, там багато цікавих відео. Підписуйтесь на ресурси 225 ОШП і побачите, що наш полк – це драйв, братерство і командний результат.
В армії нас знають як людей, які вміють робити роботу. Я горжусь своїми хлопцями.
– Зараз тривають міжнародні переговори щодо можливого завершення війни. Як ви їх оцінюєте?
– Військово-політичне керівництво України виробляє спільну позицію з нашими союзниками. Якщо за наслідками переговорів з міжнародними партнерами будуть прийняті рішення, що стосуються російсько-української війни, як військовий я виконуватиму всі доведені до мене задачі військово-політичного керівництва.
Також прекрасно розумію, що сильна переговорна позиція України напряму залежить від ефективності на полі бою. Цим і займаюся.
– Ви взагалі вірите, що війна може завершитись та буде мир?
– Росія хоче нас знищити, починаючи з 1169 року, коли Суздальський князь Юрій Боголюбський – до речі, син половецькоі княжни – на чолі половців захопив Київ, розграбував, вирізав жителів і знищив у тому числі більшість православних храмів.
Саме це призвело до падіння Київської Русі, а не монголо-татарська навала, як писали в СРСР. А перед тим він викрав з Вишгородського храму Бориса і Гліба привезену з Константинополя ікону Богородиці. Зараз ця ікона є святинею в російському православ’ї. Як бачимо, нічого не змінилось. Сьогодні росіяни так само розкрадають українські культурні цінності.
А згадаймо хоча б події минулого століття. III-м Універсалом у листопаді 1917 року проголошується створення Української Народної Республіки (УНР) у складі федерації з Росією. І вже в грудні Росія починає вторгнення, захоплює Харків, створює маріонетковий уряд. 22 січня 1918 року IV-м Універсалом УНР оголошує незалежність, і тут же армія Муравйова наступає на Київ.
29 січня відбувається битва під Крутами, у лютому – захоплення Києва. Весь місяць окупації вони грабували і катували. Під час червоного терору вирізали понад 5 тисяч цивільних киян.
Зверніть увагу, що всі росіяни, як більшовики так і білогвардійці, діяли абсолютно однаково, намагаючись захопити українську столицю і знищити незалежну Україну. Тому ілюзій щодо справжніх намірів Росії, я думаю, вже ні у кого немає. У випадку зупинки бойових дій чи укладення будь-якої угоди Росія все одно не полишить спроб нас знищити або асимілювати.
Тому мир, на мою точку зору, – це сильні ЗСУ та військова промисловість і економіка, плюс гарантії безпеки від наших союзників. На перспективу – демілітаризація Росії під контролем міжнародних партнерів, як це було з нацистською Німеччиною.
– А чому Росія так хоче захопити та асимілювати Україну?
– Київ та Київська Русь засновані на 600 років раніше, ніж Москва. Православ’я та хрещення Русі почалося у Києві. Більшість православних реліквій російської церкви викрадені та вивезені з Київської Русі. Ще не існувало Москви, а київські князі мали династичні та дипломатичні зв’язки з європейськими монархами та Візантією, зокрема через шлюби, дипломатичні та торгівельні угоди.
Навіть назву Russia Петро Перший позичив з Русі. Дійшло до фарсу, коли у 2016-му в Москві відкрили пам’ятник київському князю Володимиру як символу духовного шляху Росії. Можливо росіяни не знають, що Володимир правив у Києві за 150 років до заснування Москви, коли на території сучасної Московії були ліси та болота.
Уся справа в тому, що з Україною Росія може претендувати на цивілізацію, а без України та її історії Росія – просто величезна територія з населенням, готовим за гроші по контракту вирізати та грабувати сусідні країни.
– Що б ви побажали тим, хто досі вагається щодо мобілізації? І всім нашим читачам?
– Людей лякає невідомість. Боятися – нормально, тільки дурак не боїться. Але армія дає шанс на розвиток і трансформацію. Команду. Найшляхетнішу мету. Почуття власної гідності. Тому обирайте підрозділ, але пам’ятайте, що 225 ОШП – найкращий! (сміється)
Якщо серйозно, у вас є вибір: мобілізуватися в українську армію чи бути примусово мобілізованим в російську. Яка пожене вас як худобу на забій. Ми це бачимо щодня.
Вашим читачам я бажаю стійкості. Ми всі багато втратили, але ворог не зупиниться, допоки ми його не зупинимо. Від нашої волі залежить доля держави. Тому треба рухатись вперед, ламати ворогу його плани і здобувати перемогу. Я в це вірю.