Оборона Маріуполя та Азовсталі – історія Олексія Кобалькова про війну та полон

Оборонець Маріуполя Олексій Кобальков (фото: РБК-Україна/Анастасія Рокитна)

Історія оборонця Маріуполя Олексія Кобалькова – про перші дні вторгнення, бої в місті та на Азовсталі, а також про вихід в полон, майже рік у колонії та повернення додому: про все це читайте детальніше в інтерв'ю захисника для РБК-Україна.

Олексій Кобальков служив у 23-му загоні морської охорони Державної прикордонної служби України. На службу він пішов добровільно одразу після закінчення Маріупольського морського ліцею в 18 років, спершу мотористом, а згодом старшим мотористом на кораблях Азовського моря.

За тиждень до повномасштабного вторгнення майже весь час були бойові тренувальні тривоги. І коли 24 лютого о 4-й ранку його підняли за сигналом “корабель до бою”, Олексій “взагалі не розумів, де наш корабель і що відбувається”. Перший бойовий досвід почався в Маріуполі, де він разом із побратимами зіткнувся з тяжкими пораненнями.

Пізніше Олексія перекидали на різні позиції, включно з Маріупольським аеропортом і центром міста, де завданням було спостереження за противником та захист міста. Про поранення в Маріуполі, втрату ока та полон після виходу з Азовсталі – колишній прикордонник Олексій Кобальков розповів в інтерв’ю РБК-Україна.

– Як ти отримав перше поранення?

– 11 квітня біля санаторію “Здоров’я” в Маріуполі. Там 14-поверхівка, яку ми тримали з перших чисел квітня. Нас почав розбирати танчик, який виїжджав з проспекту Металургів. Він бив по верхніх поверхах.

Ми перемістились в приватні будинки поруч. Поранення я отримав в тому домі. Тоді вже покійний азовець “Зумер” каже: “Іди подивися обстановку, що там твориться на горі”. Я піднімаюся, розвертаюся, і якраз в наш дім прилітає ствольна артилерія. Мене ударною хвилею відкинуло в іншу кімнату. Засипало очі піском. Потім хлопці мене евакуювали.

– Де ти перебував після цього поранення? І що відбувалось далі?

– Ми перебували на КСП, з якого в ніч з 14 на 15 квітня нас почали переправляти на Азовсталь. Зібрали техніку, рації та почали загружати вже по машинах, по КРАЗАх. Трьохсотих наших, лежачих… Забили машини повністю, їхали в них як шпроти.

Ми рушили, і нас “змалювала” ворожа пташка. Їдемо далі і чую хлопок, починаються вибухи. Я вистрибую з машини, побіг шукати якийсь рів. Трішки поглянувши навколо, зрозумів, де ми знаходимося – ми були в промзоні перед Азовсталлю. Картина була страшна: вибухи підкидували машини, постійно прилітало все підряд. Щосекунди можна було бачити черговий вибух або приліт. Міст був близько 250 метрів попереду, і нам ще треба було дістатися до нього.

Нам сказали бігти пішки, машинами вже неможливо було рухатися, а залишатися на місці було смертельно небезпечно. Коли я дістався мосту, сил уже майже не було. Міст був вузький, ймовірність йти по ньому – низька, але я хотів перейти хоча б цю ділянку. Пробігши трохи пішки, раптом переді мною впав хлопець, який біг разом з нами, і почав кричати: “БТР впав!”

Я повернувся і побачив, що БТР, який їхав за нами, перевернувся. Водій з’їхав колесом на частково зруйновану ділянку мосту й у хаосі не зміг зорієнтуватися. Всі, хто був у БТРі: ті, що всередині, і ті, хто сидів на бортах – отримали поранення. Це були і “двісті”, і “триста”… багато поранених.

Ми побігли далі й дісталися першого бункера на лівому березі Маріуполя – територія вже заводу. Забігши в підвал, зрозуміли, що це тимчасове укриття: вхід з одного боку, вихід з іншого, без лабіринтів. Тут нам сказали зачекати провідника, який мав вести далі.

Перший бойовий досвід військового почався в Маріуполі, де він разом із побратимами зіткнувся з тяжкими пораненнями (фото: надане Олексієм Кобальковим)

– Що відбувалось в цьому бункері? Як він виглядав, багато людей там було?

– Всередині бункера я побачив жахливі сцени: людей заводили напів живими, з розбитими касками, з різними пораненнями – “двісті” і “триста”, дуже багато. Потім прийшов провідник і ми зрозуміли, що ще небезпечно виходити – над нами весь час висіла “пташка”, яка стежила за рухом. Коли ми почали перебігати, вона стріляла поруч, але ще не прицільно. Сидіти в бункері довго не мало сенсу – це було лише тимчасове укриття.

Ми успішно перебігли на територію заводу, глибше всередину. Добігли до тунелю, де нас забрали машинами і доставили в добре обладнані бункери. Нарешті я опинився на Азовсталі і знову відчув, що знаходжуся серед своїх.

– Як проходили твої дні на Азовсталі?

– Ми розташувалися разом із нашою частиною. Я залишався на позиції без зміни, і мені надали трохи часу відпочити – невелику ротацію, якщо можна так сказати. Потім, 30-го числа, мені сказали, що я йду на позицію на Шлакову гору. Це гора на краю заводу, з якої добре видно лівий берег Маріуполя, де ще точилися бої.

Ми вийшли на перевалочний пункт “Бетон” з бункера “Джерело”, де базувалася моя частина, і відтоді наступного дня заступили на позицію вночі. Від “Бетону” до гори йти було недалеко – приблизно 30–40 хвилин. Нас було п’ятеро. Ми чергували всю ніч.

Коли наші побратими заступали на позицію, ми мали їх змінювати о 1-й годині ночі. Вони заступили о 9-й, і ми змінили їх через три години. Під час нічного чергування нас майже постійно “прощупували” артилерією, кулеметами або мінометами.

– Твоє друге поранення сталось там?

– Так. Ми сиділи в бліндажі, нас “розбирало” вогнем кожні півгодини. Один із таких випадкових пострілів влучив поруч, осколки полетіли всередину. Декілька поранили мене: два – у праву руку, один – у праве стегно, один – у ліве стегно, а про ще один осколок я дізнався вже після виходу з полону.

Спочатку я не мав уявлення, що сталося з оком – болю не відчував, дискомфорту також не було, лише кров. Ми почали здогадуватися, що могло трапитися: контузія, удар каскою, осколок.

Мене евакуювали звідти на “Бетон”. Було трохи деморалізаційно, бо руки і ноги практично не слухалися – рухав лише пальцями. Без сторонньої допомоги навіть елементарні речі, як сходити в туалет, були неможливі. Але медична допомога була, і я їй вдячний: мені одразу ввели антибіотик, що врятувало очі від зараження і запобігло ускладненням. Осколок сам себе запечатав, і всі проблеми продовжувалися до моменту обміну.

В бункері “Бетон” я лежав до 7-го числа, бо спочатку пріоритет віддавали більш тяжко пораненим. На ногах стояти було важко: права нога боліла більше, а руку було складно використовувати для опори. Ліва нога була трохи кращою, і я використав милицю, щоб пересуватися.

16 травня вони вже були у бункері “Джерело”. Командир зібрав усіх і повідомив: прийшов наказ виходити в полон. Це – не самовільна здача, пояснив він, а рішення командування, щоб зберегти життя. Їм пообіцяли дотримання Женевської конвенції, медичну допомогу, зв’язок із рідними, присутність Червоного Хреста. “Нам говорили, що все буде по-людськи. Хотілося вірити, що так і буде”, – згадує Олексій.

Тоді він був уже майже без сил – дві ноги прошиті осколками, рука прострелена. Коли оголосили про вихід, відчуття були суперечливі: страх і полегшення, розгубленість і слабка надія, що це справді шлях до порятунку. 17 травня його включили до однієї з останніх груп – він ішов без милиці, бо віддав її товаришеві, якому було гірше.

На виході українські солдати здавали зброю, намагаючись вивести автомати з ладу – сипали пісок у ствольну коробку, щоб механізм не працював. Уздовж ріки до мосту їх супроводжували під камери й погляди представників Червоного Хреста. “Все виглядало публічно й нібито цивілізовано”, – каже він. Уже в автобусі Олексій не міг заповнити анкету сам – права рука не працювала. Номери родичів так і не внесли, тож про його полон рідні дізналися лише через кілька місяців – через СБУ.

– Куди вас повезли спочатку?

– Після того, як нас відвезли в Оленівку, ми приїхали під ранок 18 травня. Нас завели в коридор на прийомку. Ставлення до нас було відносно нейтральним. Коли ми потрапили в полон, приїхала ротація російських “вертухаїв”.

Нові охоронці не мали чіткого уявлення, як з нами поводитися, бо раніше працювали з ув’язненими. Вони нас побоювалися, адже у бараку було понад 600 людей. Загальні умови утримання були складними через переповненість, а не через ставлення адміністрації.

Щодо медичної допомоги: мені потрібні були перев’язки. Використовували доступні матеріали, українські мазі або щось подібне, щоб рани не загноїлися. Особливого поблажливого ставлення через поранення не було: навіть якщо кульгав, адміністрація не звертала уваги, підганяючи нас до столової чи інших місць.

– Чи допитували тебе росіяни?

– Перший допит у мене був у ФСБ: намагались “заговорити” мене, цікавилися моєю діяльністю як моториста на кораблі. Нам намагалися пояснити, що Україна нібито поділена з Польщею і що повернення не має сенсу, пропонували роботу на цивільному флоті в Росії. Я відмовився.

Пізніше були ще два допити, вже представниками Слідчого комітету РФ, але вони проходили більше формально: перевіряли, чи мої відповіді збігаються з даними ФСБ. Мені показували листок із переліком “злочинів”, нібито скоєних Україною, включно з обстрілами Драмтеатру в Маріуполі, пологовим будинком та називали окремі позивні азовців. Я відповідав лаконічно: знаю/не знаю, бачив/не бачив.

Захисник пройшов полон та допити окупантів (фото: РБК-Україна/Анастасія Рокитна)

– Ви довго перебували в Оленівці?

– До 10 червня нас утримували в Оленівці. Ранком того дня всіх вишукували, зачитали прізвища приблизно 200 осіб першої групи військових на виїзд. Перед відправкою знову пройшов шмон – забрали все, крім найнеобхіднішого, і повідомили, що їдемо на обмін. Перев’язок тоді нам не робили; конвоїри постійно слідкували, щоб ми сиділи нерухомо.

Поїздка була довгою: з Оленівки (Донецька область – ред.) до Луганської області ми їхали з ранку до вечора – орієнтовно з 8:00 до 15:00–16:00. Тільки після цього дозволили підняти голови – перед нами постав високий паркан, і ми зрозуміли, що нас привезли не на обмін, а в нову тюрму. Це стало справжнім шоком: всередині у мене був “вибух” емоцій, адже я щиро вірив, що нас везуть на обмін.

– Виходить, вас перевезли з однієї в’язниці в іншу… Що там відбувалось?

– У новому місці прийомка була жорсткішою: собакою та гумовими кийками підганяли, всіх розсадили на коліна, проводили шмон, голили, фотографували, брали відбитки пальців, фіксували татуювання. Втім, зайшовши в барак, я побачив, що для нас підготували матраци, подушки та ковдри, усі могли обрати собі ліжко. Я ліг і просто лежав, дивлячись у стелю, заснув.

Єдиними винятками були випадки, коли когось викликали окремо: наприклад, якщо хтось “здав” іншого під час допиту в іншій зоні. Цих людей били, морально тиснули, застосовували електрошокери, гумові палиці – вибивали конкретну інформацію, зокрема для того, щоб списати на когось певні “злочини”.

– А як до вас ставились інші ув’язнені?

– Цікаво, що в зоні на момент нашого прибуття було близько 250 “зеків”. Деколи, проходячи повз них, ми чули “Слава Україні!” Багато з них сиділи ще з часів до приходу “ЛНР” і були незадоволені зовнішньою політичною ситуацією. Вони попереджали, що якщо хтось “накосячить”, страждатимуть усі – класичне колективне покарання.

Бували “конкурси” – коли працівник зони наказував всім швидко побігти на нижній майданчик, засікав час. Якщо ми не вкладалися у відведений час, доводилося повторювати вправу. Це могли бути присідання, віджимання – нікому не було діла до травмованих. У мене руки й ноги вже були функціональні, але для тих, хто мав серйозні травми, це було складно, і адміністрація до цього не зважала.

– Як ти дізнався про те, що їдеш на обмін? І як він відбувався?

– У другій половині лютого 2023 року до нас прийшли, зачитали списки. Ми стояли півгодини біля барака, що був найбільш віддалений від адміністративного будинку. Нас привели до їхнього штабу, де був представник луганського “міністерства” у справах людей, омбудсмен області, який почав пояснювати нам, що ми потрапили до списку на обмін.

Він уточнював у кожного, чи хочемо ми обміну, чи бажаємо залишитися на тимчасово окупованих територіях Луганської або Донецької областей. Всі одностайно погодилися на обмін. Видно було по його обличчю, що йому це не дуже подобалося.

Вранці ж нічого не відбулося – нам сказали чекати. Хлопці з барака ніч не спали, обдумуючи: “Чи буде обмін, чи ні?”. Наступного вечора представник адміністрації знову зібрав нас, зачитав мій список і дозволив збирати речі. Перев’язали руки скотчем, наділи шапки, щоб ми не бачили дороги, і завантажили в автомобілі. Потім літак.

Після приземлення нас автобусами довезли до точки обміну. Нарешті автобус зупинився, нам розрізали пов’язки, і в цей момент хтось із хлопців підняв голову: “Вже вдома”. Я побачив українського представника в бронежилеті з прапором України на ньому – це був вибух емоцій, який я ніколи не забуду.

Далі нас відвезли до Сум, у лікарню, де ми переодяглися, прийняли душ, кожному дали телефон, і я нарешті зміг зателефонувати мамі. Вона плакала, я ледве стримувався, дізнавшись, що вона з родиною в Польщі і всі благополучно виїхали з Маріуполя. Після цього нас доставили до Києва, у госпіталь, де мені видалили осколок із ока, зробили всі необхідні процедури та курси лікування – все у найкращому вигляді.

– Ти довгий час був у полоні. Чи було відчуття дезорієнтації, з однієї реальності – в іншу?

– Перші кілька днів після повернення у мене в голові панував повний хаос. З одного боку, я був радий, що повернувся, а з іншого – відчував себе загубленим, не розумів, що робити, як поводитися.

Було незвично відчувати турботу та увагу медсестер, побачити повагу та вдячність навколо. Першу ніч я поспав, але вже другу ніч практично не спав – лежав, гортав телефон, перечитував новини, намагався осмислити, що сталося за час моєї відсутності. Сон у перші дні був проблемним, все було дуже непривично.

Коли я вперше вийшов за стіни госпіталю в Києві, мене буквально шокувало все навколо – люди, машини, шум міста. Відчував себе як дикар, який повернувся у звичне середовище вперше.

Після повернення з полону Олексію у київському госпіталі видалили з ока осколок, але зір врятувати не вдалося – сітківка атрофувалася. Медики дивувалися, що уламок десять місяців не спричинив запалення. Інші осколки в тілі залишили – не заважали.

На початку 2024 року в одеському Інституті Філатова йому встановили протез. “Думав, буде видно, що штучне, а виявилося – як справжнє”, – каже він. Згодом Олексія визнали непридатним до служби, і він сам написав рапорт про звільнення. Так завершилася його бойова історія, але не історія боротьби.