Ностальгія на смак – як їжа допомагає українцям пережити втрату дому

Автор Петро Катеринич Доктор філософії, викладач кафедри кіно-і телемистецтва КНУ імені Тараса Шевченка

Згідно з дослідженнями ментального здоров’я (зокрема у Польщі та Німеччині), понад 70% українських біженців переживають гострий психологічний дистрес. Водночас нейробіологи вказують на несподіваний тригер — запахи. Дослідження Гарвардської медичної школи підтверджують: нюхова система має унікальний прямий зв’язок із центрами емоційної пам’яті мозку. Антропологи стверджують: саме на кухні відбувається головна битва за ідентичність. reNews поговорило з двома провідними світовими дослідницями — Анітою Маннур та Елізабет Каллен Данн — про природу фантомних запахів, перевинайденої автентичності та «неможливої ностальгії» за місцями, яких більше не існує.

Нейробіологія ностальгії

Дослідження та спостереження за українською міграцією виявляють чіткий перелік «символічних дефіцитів», що їх біженці називають серед головних речей, яких їм бракує. Це не просто туга за калоріями, а пошук специфічних сенсорних профілів: важкого житнього хліба з характерною кислинкою, зернистого домашнього сиру, без якого неможливий ритуал недільних сирників, та автентичної «кислоти» ферментованих овочів. У Європі, де в культурі консервації домінує оцет, відсутність квашеної капусти чи бочкових огірків створює відчуття «стерильності» та чужості середовища. Навіть запах ґрунтового помідора чи нерафінованої олії стає дефіцитною розкішшю, адже ці продукти підсвідомо повертають людину до аграрного циклу рідної землі, даруючи втрачене відчуття стабільності.

Цей брак звичних смаків провокує стан, який науковці називають «сенсорним дисонансом». Коли смаковий профіль страви не збігається з внутрішньою моделлю «дому», мозок отримує сигнал мікротривоги: «середовище чуже, ти в небезпеці». Саме тому ірраціональне, з погляду економіки, бажання витратити останні гроші чи години на пошук «того самого» сала є стратегічною інвестицією у психічну стійкість. Як зазначає докторка Аніта Маннур, ми шукаємо не інгредієнти, а безпечний контекст. Вдало відтворений смак дому діє на лімбічну систему краще, ніж заспокійливі, подаючи організму фундаментальний сигнал: «Ми змогли відтворити частинку свого світу, а отже, ми вижили».

Аніта МаннурФото, надане інтерв’юйованим

«Дослідження показують, що мігранти часто називають їжу серед головних речей, яких їм бракує, — зазначає Аніта Маннур. — На відміну від зору чи слуху, чиї сигнали проходять крізь суворий «митний контроль» таламуса (де інформація фільтрується й аналізується корою), запахи та смаки мають прямий виділений зв’язок із амигдалою та гіпокампом — центрами емоцій і довготривалої пам’яті. Це створює ефект «емоційного десантування»: аромат чи смак не просто нагадують про минуле — вони миттєво, оминаючи раціональні бар’єри, закидають нашу свідомість у конкретну точку простору й часу, де ми колись були щасливі.

У цьому контексті антрополог Девід Саттон вводить термін «синестетична пам’ять». Смак ніколи не приходить сам — він активує цілий сенсорний комплекс, де одна-єдина ложка борщу стає ключем до багатовимірного архіву. Ви не просто ідентифікуєте інгредієнти — ви раптом «чуєте» специфічний скрип мостин на старій кухні, «бачите» сонячне світло, що падає на клейонку столу, й відчуваєте ту саму дитячу безпеку, якої зараз так бракує. Це не просто ностальгія — це молекулярний механізм, який на мить зшиває розірвану реальність людини, повертаючи їй відчуття власної ідентичності та цілісного дому, навіть якщо він залишився лише на кінчику язика».

«У моїх дослідженнях серед грузинських біженців після війни 2008 року люди говорили про їжу більше, ніж про зруйновані будинки, — розповідає Елізабет Данн. — Їжа функціонує як доказ існування дому. Поки можеш приготувати «правильну» страву — дім іще існує. Коли не можеш — доказу немає. Мігранти часто витрачають останні гроші на дорогі або важкодоступні інгредієнти. З погляду економіки це нераціонально. З погляду антропології — це інвестиція в психічну стійкість».

Елізабет ДаннФото, надане інтерв’юйованим

Три типи кулінарної ностальгії

— Докторко Маннур, ви розробили типологію кулінарної ностальгії. Як це працює?

А.М.: Коли ми говоримо про ностальгію, то часто спрощуємо її до звичайного суму. Але для людини, яка втратила коріння, це складний багатошаровий процес, своєрідна сенсорна археологія. Я виділяю три рівні, які сьогодні по-різному проживають мільйони українців.

Перший — проста кулінарна ностальгія. Це найочевидніший, поверхневий шар. Це ситуативна туга за конкретним смаком: «хочу маминих вареників» або «бракує київського торта». Це питання гастрономічного комфорту, яке зазвичай вирішується досить легко — пошуком українського ресторану або купівлею інгредієнтів. Тут їжа — це просто приємний спогад, який хочеться відтворити.

Другий рівень — неможлива ностальгія (Impossible Nostalgia). Це складніше психологічне явище. Це туга не за стравою, а за часом і місцем, яких більше не існує у стані «як тоді». Навіть якщо емігрант повернеться додому за десять років, він не знайде там того, за чим сумував. Мамина кухня оновилася, бабусин город заріс, а саме відчуття дитячої безтурботності вивітрилося. Це ностальгія за конструктом пам’яті, за втраченим «Едемом». Тут їжа — це спроба повернути не місце на мапі, а стан власної душі, який залишився в минулому.

Третій рівень, який зараз є найгострішим для України, — це ностальгія за знищеним. Це трагічний пік моєї типології. Багато українців сьогодні не можуть повернутися не тому, що час змінився, а тому, що їхнього фізичного дому просто немає — там руїни або окупація.

У такому стані їжа перестає бути просто їжею. Вона перетворюється на останній прихисток ідентичності. Це форма опору небуттю: поки я відчуваю цей смак, моє минуле — реальне, а моя ідентичність — недоторканна.

— Українці описують «фантомні запахи» — коли відчувають аромат домашньої їжі там, де її бути не може. Це пов’язано?

Е.Д.: Так. Маттіас Странд із Каролінського інституту Швеції документував це серед біженців: вони відчувають запах маминого супу в метро, аромат випічки в офісі. Це не галюцинації — це робота пам’яті: мозок інтенсивно прагне «повернутися» й генерує сенсорні відчуття сам.

Странд увів поняття «двоїста природа їжі»: та сама страва може бути носієм травми й ліками від неї. Залежить від контексту: хто готує, для кого, з яким наміром.

Девід Саттон також увів концепцію «проспективної пам’яті» — усвідомлення під час приготування їжі, що ми створюємо майбутній спогад. Мати-емігрантка готує кутю не лише для Святвечора, а й для дитини, яка за двадцять років згадуватиме: «Мама робила так». Це інвестиція в пам’ять наступного покоління.

Перевинайдена автентичність

— Чи можна традиційні українські страви, приготовані за кордоном, вважати автентичними?

А.М.: Це ключове питання food studies. Моя відповідь — так. Я називаю це перевинайденою автентичністю. Удома традиційна страва — рутина. В еміграції все змінюється: потрібно знайти інгредієнти, адаптувати рецепт, подолати перешкоди. У страву вкладається усвідомленість, зусилля, біль.

Е.Д.: Традиція — не музейний експонат. Вона жива, поки її практикують. Автентичність визначається не списком інгредієнтів, а інтенцією, передачею та спільнотою, яка визнає страву своєю.

— Докторко Данн, у вашій книзі ви вводите поняття «горе переміщення» (grief of displacement). Як воно пов’язане з їжею?

Синдром відкладеного життя. Як із величної екзистенційної трагедії зробити практичну «палку-копалку»

Е.Д.: Вимушена міграція — це втрата цілого світу: соціальних зв’язків, рутин, ідентичності. Людина переживає горе — але через що? Це важко артикулювати. Їжа надає горю конкретної форми. «Мені бракує маминого борщу» — й абстрактна втрата стає відчутною. Їжа — мова для горя, яке не має слів.

— Чи є в цьому терапевтичний потенціал?

Е.Д.: Безумовно. Для біженців кухня стає простором відновленої агентності. Коли втратив дім, роботу, статус — мало що контролюєш. Але на кухні ти — суб’єкт. Це повернення контролю хоча б над одним фрагментом життя.

А.М.: Енні Гок-Лосон ввела поняття «голос їжі» — їжа як комунікація. Для біженців із мовним бар’єром кухня стає способом говорити: із сусідами, дітьми, світом.

Кулінарний націоналізм і деколонізація

— У липні 2022 року ЮНЕСКО внесла український борщ до списку нематеріальної спадщини, що потребує термінової охорони. Це була перша «екстрена» заявка в історії організації. Як це вписується в ширший контекст?

А.М.: Є поняття «кулінарний націоналізм» — використання їжі для національного самоствердження. Для націй, чию ідентичність намагаються стерти, кухня — поле бою. Рецепт — аргумент, страва — доказ існування. Росія століттями привласнювала українську культуру: борщ — «російська страва». Рішення ЮНЕСКО — міжнародне визнання: це українське, й воно під загрозою через російську агресію.

Е.Д.: Те, що відбувається зараз, — «кулінарна деколонізація».

— Дослідження фіксують парадокс: українці за кордоном дотримуються більшої кількості традицій, аніж удома. Чим це пояснюється?

А.М.: Це універсальний патерн діаспори. Удома традиція — рутина. В еміграції кожен ритуал стає актом самоствердження. Йон Гольцман описує «амбівалентну харчову пам’ять»: ностальгія співіснує з негативними асоціаціями. Людина одночасно хоче й боїться готувати кутю — бо вона нагадуватиме про втрачене. Тут ми бачимо повернення до справді архаїчних пластів. Кутя, за версією етнографа Федора Вовка, — це страва з неолітичним корінням, яка задовго до християнства була ритуалом ушанування предків у момент зимового сонцестояння. Кожен її елемент — це код: пшениця символізує вічне оновлення життя (зерно, що вмирає в землі, аби воскреснути), мак — це пам’ять про померлих та зв’язок зі світом духів, а мед — передчуття «солодощів раю» або блаженного спокою. Навіть число дванадцять на Святвечір — це не лише про апостолів, а й про повноту річного циклу.

Але найцікавішим є повернення Дідуха. Цей сніп пшениці — найдавніша різдвяна прикраса Європи, яка передує ялинці на сотні років. Це не просто декор, а фізичне втілення «духу предка», що заходить до хати. В умовах міграції, коли цілісність роду розірвано географічно або фізично, Дідух на столі в орендованій квартирі в Празі чи Лісабоні стає точкою збору всіх поколінь.

Дідухunsplash / Eugenia Pan’kiv

Висновок очевидний: українці за кордоном не просто «святкують» — вони займаються реконструкцією власного фундаменту. Коли реальні стіни дому втрачено, людина зводить стіни символічні.

— Докторко Данн, ви досліджували грузинських біженців після 2008 року. Чи є паралелі з Україною?

Е.Д.: Росія використовує ту саму тактику: військова агресія супроводжується культурним знищенням. Але є відмінність — українці значно активніше використовують їжу як інструмент культурної дипломатії. Ресторани, #CookForUkraine — це організований рух, якого в грузинському випадку не було.

— Що буде з українськими традиціями за десять-двадцять років?

10 продуктів під загрозою зникнення: покоління Z формує нову кулінарну еру

Е.Д.: Досвід показує: частина емігрантів повернеться й принесе змінені практики. Інша залишиться в діаспорі, де відбувається «заморожування традиції»: практики зберігаються в тому вигляді, в якому існували на момент виїзду. За двадцять років «українська» кухня в Берліні може відрізнятися від кухні в Києві — й обидві будуть автентичними.

— Мільйони українців зустрічають четверте Різдво далеко від дому. Що б ви порадили — як дослідниці, які роками вивчають ці процеси?

Е.Д.: Перше — визнати біль. Горе переміщення реальне. Нормально сумувати. Це не слабкість — це здорова реакція на ненормальну ситуацію.

А.М.: Традиція живе не в інгредієнтах, а в передачі. Навчіть дітей, запишіть рецепти на відео, запросіть сусідів — навіть якщо вони не українці. Поки хтось десь у світі сідає за стіл і каже, що «це — кутя, мене навчила бабуся», українське Різдво існує. Усвідомте, що ваша «неправильна» кутя з німецької пшениці, португальського меду та польського маку — не гірша версія. Це ваша версія. Єдина у світі. І вона справжня — бо ви вклали в неї любов, зусилля і пам’ять про тих, хто навчив вас її готувати.

unsplash / Eugenia Pan’kiv

Довідка reNews Аніта Маннур — докторка філософії, директорка програми азійських, тихоокеанських та діаспорних студій, професорка критичних расових та гендерних студій в Американському університеті (Вашингтон, США). Вважається однією із засновниць академічної дисципліни «фуд-студії» (food studies). Авторка фундаментальних монографій, серед них — «Інтимне споживання їжі: расові простори та радикальне майбутнє». Її праці стали теоретичною базою для розуміння того, як через практики харчування маргіналізовані спільноти й діаспори виборюють свою ідентичність, створюють альтернативні простори безпеки та проєктують своє політичне майбутнє.

Елізабет Каллен Данн — докторка філософії, професорка географії та міжнародних відносин університету Індіани в Блумінгтоні (США). Провідна дослідниця вимушеної міграції, переважно на пострадянському просторі. Авторка книги «Дороги додому немає: гуманітарні табори та горе переміщення», яка базується на багаторічному польовому дослідженні життя грузинських переселенців після війни 2008 року. Активно підтримує Україну й аналізує гуманітарні аспекти російської агресії.