Нацгвардійці на війні – історія молодшого сержанта Дмитра Федьохи для РБК-Україна

Молодший сержант Нацгвардії Дмитро “Рижик” Федьоха (фото: надані РБК-Україна)

Історія бійця Національної гвардії України Дмитра – про мужність і щирість. На бойовому завданні він отримав серйозне поранення на Донеччині і сам собі надав першу допомогу. Півтора року Дмитро Федьоха проходить лікування та реабілітацію. Весь цей час його підтримує кохана – дружина Олена. Детальніше їхню історію читайте у матеріалі РБК-Україна.

РБК-Україна та МВС України продовжують спільний проект “Творці історії. Щоденник”, в рамках якого знайомлять читачів з захисниками та захисницями у форматі розповіді від першої особи через їхні думки, спогади й особистий досвід.

Сьогоднішня історія – про нацгвардійця, який мав тяжке поранення, але відновлюється і планує майбутнє – разом з родиною.

Далі – пряма мова захисника.

Про службу на фронті та поранення

Я народився в місті гірників і металургів – Кривому Розі, де минули моє дитинство, юність і доросле свідоме життя. Я завжди хотів бути корисним. У технікумі я грав у настільний теніс. Люблю цей вид спорту, це моє хобі.

Останні 8 років, до повномасштабного вторгнення, працював на шахті гірничим майстром. Так склалося, що моя діяльність була пов’язана з вибухівкою. Коли розпочалася “повномасштабка”, у березні 2022 року я мобілізувався.

До саперної справи долучився одразу, як тільки повідомив комбату, що працював із вибуховими речовинами на шахті. Мене призначили сапером. Після мобілізації я пройшов тритижневі курси, де вивчав мінну специфіку, а потім одразу потрапив на Харківщину, у населений пункт Уди.

Я пам’ятаю вересневий контрнаступ 2022 року – це було неймовірно. Бачити, як ворог відступає, це просто було не передати словами.

Відразу на початку служби Дмитро став сапером, бо мав досвід роботи з вибуховими речовинами на шахті (фото: надане РБК-Україна)

Моя перша ротація була в Харківській області, потім – в Донецькій. Далі було Запоріжжя і знову Донецька область. Там я отримав поранення, з яким лікуюсь вже півтора року. Ми виконували задачу в Урожайному, де половина села була під окупацією.

Мене та ще двох товаришів накрив мінометний обстріл. Отримав травматичний відрив лівої руки на рівні передпліччя – кістка ліктя зруйнована. На щастя, кінцівку врятували, хоча перші два місяці гарантій лікарі не давали.

Поранення я отримав у свій день народження – 16 червня 2024-го.

Я допоміг собі сам – наклав турнікет і відтягнувся в безпечну зону. Потім нас доставили у стабілізаційний пункт, де лікарі рятували руку. Далі були Запоріжжя, Кропивницький, Вінниця. І, нарешті, я потрапив до Києва, на реабілітацію. Власне, у київському госпыталі мені і зібрали руку остаточно.

Як проходила реабілітація

Процес відновлення був тривалим і виснажливим. Я пройшов курс реабілітації, працював із психологами та реабілітологами, щоб відновити фізичну форму.

Руку вже прооперували, мені зробили однокісткове передпліччя. Лікар заборонив навантажувати її, але я щасливий, що залишився живим. Важливіше те, що є підтримка Олени, родини та побратимів.

Кожен мій день був маленькою перемогою. Я відчував, що маленькими кроками можу повертатися до нормального життя завдяки лікарям і, звісно, моїй коханій дружині Олені, яка постійно підтримувала і підтримує мене, допомагаючи долати страхи і біль.

“Діма був не таким, як усі”. Історія знайомства пари

Після поранення Дмитро ні на мить не залишався наодинці. Півтора року – і дотепер – дружина поруч.

“Ми з Оленою познайомилися на сайті знайомств. Вона одразу мені припала до душі. Мені цікаво було з нею спілкуватися, і я вирішив, що потрібно вже діяти. Запросив на побачення, але згоду отримав не одразу”, – згадує Дмитро.

Відразу після поранення Дмитро наклав турнікет і відтягнувся в безпечну зону (фото: надане РБК-Україна)

“Моя наполегливість перемогла, і ми почали зустрічатися”, – додає він.

Їхнє знайомство почалося з обережних повідомлень, поступово перейшло в тривалі розмови. Вони швидко знайшли спільну мову. За словами чоловіка, було відчуття, що він знайшов людину, яка його розуміє. Але йти з ним на побачення Олена не поспішала.

Сама Олена каже, що тоді не шукала нічого серйозного, але його профіль чомусь привернув увагу.

“Він писав прості, чесні речі, і це відчувалося. Я психолог, мені визначити деякі речі у спілкуванні було нескладно. Діма був не таким, як усі. Після перших побачень я думала, що не піду на наступне, але він завжди знаходив спосіб бути поряд. І так зрослися наші стосунки. Ми почали зустрічатися, а згодом – побралися”, – каже Олена.

За словами дружини Дмитра, їхні стосунки закріпилися, коли чоловік пішов на фронт. Кожен дзвінок від нього був їй як ковток повітря. Було страшно, але його голос додавав сил.

“Наше сімейне життя під час війни дуже коротке. Ми намагалися проводити час разом у відпустках: тиждень приділяли батькам, а останні дні – собі. Один раз їздили в Одесу, інший раз – до друзів. Кожна зустріч – це свято”, – додає захисник.

Дружина Олена постійно підтримує чоловіка на всіх етапах реабілітації (фото: надане РБК-Україна)

Переїзд до Одеси і родинний бізнес. Про плани на майбутнє

Сьогодні пара має плани на майбутнє і мріє про спокійне життя разом, про власний дім.

“Після повернення додому перше, що зробимо, – змінимо адресу проживання. Хочеться ближче до моря”, – каже Дмитро.

Вони планують переїзд до Одеси і хочуть, щоб сім’я поповнилася. Розглядають маленький сімейний бізнес – можливо, кафе чи дитячий садок, де Олена зможе реалізувати свій педагогічний досвід. Дмитро також мріє допомагати пораненим військовим.

“Я сам ветеран і хочу бути максимально корисним для суспільства. Тому мрію і про можливість працювати. Ми з дружиною любимо Україну і наших людей”, – відзначає він.