Уявіть собі Париж 1931 року — бурхливий котел авангарду, сюрреалізму та безмежних мистецьких експериментів. В розпалі Міжнародна європейська фотовиставка, де свої роботи демонструють майстри з усієї Європи, прагнучи вразити вибагливу публіку модерністськими підходами.
Гран-прі отримує світлина, яка безсумнівно вирізняється з загального контексту. На ній — зморшкувате, немов витерте вітрами й часом обличчя літньої української жінки, яка спокійно палить люльку, дивлячись прямо в об’єктив з пронизливою, майже містичною гідністю.
Ця фотографія, відома у світі як «Стара гуцулка» (або «Чукутиха з люлькою»), стала справжньою антропологічною сенсацією. Візуальний код Гуцульщини, який досі формує наше уявлення про цей регіон, створив виходець з Полтавщини — військовий фотограмметрист Микола Іванович Сеньковський.
Із окопів Першої світової — у серце Карпат
Микола Сеньковський з’явився на світ у 1893 році в містечку Пирятині на Полтавщині в родині спадкового шляхтича, колезького радника Івана Сеньковського. Його життєвий шлях, здавалося б, був визначений походженням: класична освіта, кадетський корпус у Петербурзі, де юнак здобув престижну на той час військово-інженерну спеціальність «фотограмметрія» (наука, що займається визначенням форм, розмірів і положення об’єктів за їхніми фотографічними зображеннями).
Сеньковський не був типовим художником-романтиком, скоріше інженером-картографом, звиклим фіксувати рельєф місцевості, створювати карти й аналізувати геометрію простору. Саме звідси — той характерний «вимірювальний» погляд, що уважно сприймає об’єкт.
Після поразки українських визвольних змагань початку 1920-х років Сеньковський відмовляється від повернення на підрадянську Україну, натомість емігрує до Галичини й осідає у селі Жаб’є (нинішня Верховина) — тогочасній неофіційній столиці Гуцульщини. Саме тут він починає картографувати не лише ландшафти, а й людські обличчя.
У міжвоєнний період фотографія поступово ставала масовим медіумом, інструментом формування суспільної уяви. До Сеньковського Гуцульщину вже було описано в літературі (від Франка до Коцюбинського), але саме полтавець надав цьому краю візуальний голос.
Сеньковський розгортає масштабну підприємницьку та мистецьку діяльність. Він відкриває фотомайстерню в Косові (1924), згодом — у Коломиї, паралельно багато працює в Жабйому та десятках гуцульських сіл — від Ворохти й Микуличина до Делятина, Татарова, Яворова, Кутів.
Фотограф не обмежується студійними портретами місцевої інтелігенції чи міщан. Микола йде високо в гори, знімає в найвіддаленіших оседках (так гуцули називають гірські хутори й присадиби), носить із собою громіздку фотоапаратуру, скляні негативи та хімікалії.
Сеньковський створив серію листівок, які розділив на категорії: «Гуцульські типи», «Гуцульське весілля», «Гуцульські діти», «Побут, робота», «Оседки», «Краєвиди». Це була повноцінна візуальна енциклопедія краю.
Він уникав так званого колоніального погляду, притаманного багатьом європейським фотографам того часу, які сприймали автохтонні народи як екзотичних дикунів.
Сеньковський знімав гуцулів як античних богів — з нижнього або прямого ракурсу, підкреслюючи їхню статуру, гордість, важкий погляд, багате оздоблення кептарів та збруї. Завдяки його листівкам, що розліталися по всій Європі тисячними тиражами, світ дізнався, як виглядає справжній український горець. Це був ранній, але надзвичайно успішний приклад культурної дипломатії та національного брендингу.
Мона Ліза з Карпатських гір
Найвідомішим у спадщині фотографа залишається портрет «Стара гуцулка», датований 1925–1926 роками. На фото зображена Марія Кречунєк, яка народилася 1836 року в Ясенові Горішньому. Її чоловік, Йосип Полєк, мав прізвисько Чукут (що означало людину мовчазну, замкнену), а тому саму Марію по-вуличному прозвали Чукутихою.
Чукутиха славилась на всю околицю як виконавиця обрядових пісень. Старожили переказують, що на весіллі вона могла співати три доби поспіль, не повторивши жодної співанки. І навіть якщо в цьому переказі є дещиця фольклорного перебільшення, для околиці Чукутиха була носієм гуцульського обрядового співу.
Вражає і її естетичний перфекціонізм. Навіть у дев’яностолітньому віці, живучи в суворих гірських умовах, Марія зберігала почуття стилю. Якщо придивитися до знаменитої світлини, можна помітити її зачіску — дрібні кучері. Щоби зробити таку завивку, Чукутиха намотувала волосся на розпечений у печі цвях. Вона прикрашала волосся живими квітами, носила найкраще вбрання й до кінця днів не випускала з рота люльку. Коли їй нагадували про похилий вік, жінка щиро ображалася.
<img