1 лютого, 14:00 за тегеранським часом. Мегді Махмудіан, співсценарист фільму-номінанта на «Оскар», зникає. Він опиняється в тюрмі Евін, де колись познайомився з режисером Джафаром Панагі. Саме в камері народився задум їхнього спільного фільму про помсту та прощення — «Проста випадковість». Сюжет розгортається навколо колишнього політв’язня, який через роки після катувань в Евіні випадково зустрічає свого мучителя під час буденної дорожньо-транспортної пригоди на вулицях Тегерана. Панагі радикально відходить від своїх звичних алегорій, перетворюючи камерну історію на глобальне дослідження колективної травми та неможливості національного примирення в країні, де система, що породила ката, досі залишається при владі. reNews розповідає про народження мистецтва, яке відмовляється вмирати.
До церемонії вручення 98-ї премії «Оскар» залишається шість тижнів. У Тегерані заарештовують Мегді Махмудіана — співсценариста стрічки «Проста випадковість» (Yek tasadef sadeh), яка претендує на статуетку одразу у двох категоріях.
За кілька днів до арешту Махмудіан разом із 16 активістами підписав відкриту заяву, звинувативши аятолу Хаменеї в масових убивствах. Разом із ним затримали журналістку Віду Раббані та правозахисника Абдоллу Момені. Серед тих, хто поставив підпис під документом, — режисер фільму Джафар Панагі (який зараз перебуває у світовому турне під загрозою арешту після повернення) та нобелівська лауреатка Наргес Мохаммаді, яку вкотре жорстоко затримали в грудні.
Панагі каже: «Махмудіан — не просто правозахисник чи в’язень совісті. Він — свідок, слухач і рідкісне уособлення моральної сили». Крім Мегді Махмудіана, відомо про десятки затриманих представників «цеху». Це не виняток — влада розгорнула повномасштабний наступ на кіноспільноту. Зокрема акторку Сохейлу Голестані («Насіння священного інжиру») минулоріч засудили до року в’язниці та 74 ударів батогом за участь у «несанкціонованих» зйомках. Режисери Мар’ям Моґаддам та Бегташ Санаїха отримали строки (хоча й умовні) за «непристойний контент» — це стало реакцією режиму на міжнародний успіх їхнього фільму «Мій улюблений торт».
Довідка reNews
Тюрма Евін (перс. زندان اوین) — найвідоміший ізолятор Ірану, розташований на півночі Тегерана. Побудована 1972 року за часів шаха Мохаммада Рези Пахлаві. Після Ісламської революції 1979 року стала головним інструментом придушення інакодумства під контролем Міністерства розвідки та Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), який Україна визнала терористичною організацією.
Евін часто називають «університетом», адже тут ув’язнюють і катують іранську інтелігенцію — журналістів, правозахисників, науковців, митців та учасників протестів. Найчастіші звинувачення — «шпигунство», «поширення пропаганди проти системи» та «мохаребе» (ворожнеча проти Бога), що передбачає смертну кару. Після січневих арештів тюрма переповнена: за оцінками правозахисників, кількість утримуваних перевищила 15 тисяч осіб. Звіти Amnesty International та ООН підтверджують системне застосування тортур, зокрема «білих». Книга «Білі тортури» авторства Наргес Мохаммаді стала міжнародним маніфестом проти злочинів режиму.
Джафар Панагі: кіно як форма непокори
65-річний Джафар Панагі — один із чотирьох режисерів у історії світового кіно, які зібрали «велику трійку» нагород: «Золотого лева» Венеції («Коло», 2000), «Золотого ведмедя» Берліна («Таксі», 2015) та «Золоту пальмову гілку» Канн («Проста випадковість», 2025). Поруч із ним — Анрі-Жорж Клузо, Мікеланджело Антоніоні та Роберт Альтман.
Панагі перетворює саму заборону на метод. Перебуваючи під домашнім арештом, він створює «Це не фільм» (2011) — іронічне та болюче документування одного дня очікування вироку. Флешку з цією роботою вивезли до Канн, сховавши всередині торта. У «Таксі» (2015) він перевтілюється в таксиста, а єдиним інструментом фіксації реальності залишається відеореєстратор. А у стрічці «Без ведмедів» (2022) Панагі знімає кіно про саму неможливість творчості в умовах обмежень, перебуваючи в прикордонному селі та дистанційно керуючи знімальним процесом у сусідній Туреччині через екран ноутбука.
2010 року іранська Феміда засудила Панагі до шести років ув’язнення та наклала безпрецедентну 20-річну заборону на творчість і виїзд за кордон. Справжньою причиною була його підтримка «Зеленого руху» та спроба задокументувати вбивство Неди Аґа-Солтан під час протестів 2009 року. Понад десятиліття режисер перебував у стані «цивільної смерті», знімаючи свої шедеври таємно, аж поки у липні 2022 року його не заарештували просто біля будівлі прокуратури, куди він прийшов дізнатися про долю затриманих колег. Влада активувала його старий шестирічний строк, і Панагі опинився в Евіні.
У лютому 2023-го, після оголошеного Панагі сухого голодування, під тиском світової спільноти його звільнили під заставу до перегляду справи. Завдяки цій «відлизі» він нарешті отримав паспорт і 2025 року покинув країну для представлення «Простої випадковості».
«Мені заборонили знімати й виїжджати з Ірану впродовж 20 років. Що ще вони можуть мені зробити?» — риторично запитував Панагі у вересні 2025 року. Відповідь надійшла у грудні: поки режисер перебував у США на церемонії Gotham Awards, суд заочно виніс йому черговий вирок — іще один рік тюрми за «пропаганду проти системи». Попри те, що вдома на нього чекає новий строк, Панагі залишається непохитним: «Я завжди повертатимуся додому. Я не можу бути відокремленим від Ірану».
Мохаммад Расулоф: режисер, який втік через гори
Доля 53-річного Мохаммада Расулофа — історія втечі. У травні 2024 року, за кілька днів до прем’єри «Насіння священного інжиру» в Каннах, іранський суд виніс йому вирок: вісім років ув’язнення, побиття батогами та конфіскація майна. За версією суду, його фільми — «змова проти безпеки країни». Пізніше він назве це «виснажливою та болісною подорожжю». Паспорт у нього конфіскували ще 2017 року. Тому Расулоф пішки подолав гірський кордон із Туреччиною. Щоб уникнути електронного стеження спецслужб, режисер залишив мобільний телефон в Ірані, а після тижнів перебування в таємних сховищах дістався до німецького консульства. Там його ідентифікували за відбитками пальців — він уже мав статус резидента.
24 травня 2024 року Расулоф з’явився на червоній доріжці в Каннах під оплески, що тривали кілька хвилин. «Я мусив обирати між тюрмою та виїздом з Ірану. З важким серцем я обрав вигнання», — написав він у своїй заяві.
«Насіння священного інжиру» (німецька заявка на минулорічний «Оскар») розповідає про суддю Революції, чия родина починає руйнуватися під тиском подій руху «Жінка, життя, свобода» 2022 року. Знімальна група працювала таємно, під загрозою арешту. Декого з акторів затримали й допитували після того, як стало відомо про відбір.
Сьогодні Расулоф живе в Німеччині й працює над проєктом про іранського драматурга-абсурдиста Аббаса Налбандяна — історією, що охоплює три десятиліття до та після Ісламської революції. «Я — іранський режисер, — каже він. — Мене надихає та живить моя спільнота, суспільство, яке я люблю й добре знаю, і моя мова».
28 грудня іранці вийшли на протести через обвал національної валюти — ріал упав до історичного мінімуму. Те, що почалось як економічний протест, швидко переросло в наймасовіші виступи проти теократичного режиму з часів Ісламської революції 1979 року. До 9 січня протести охопили всі остани (провінції) Ірану. Відповідь режиму була безпрецедентною: за даними HRANA, на кінець січня загинули щонайменше 6126 осіб, зокрема 86 дітей, хоча, за окремими оцінками, кількість жертв може сягати 30 тисяч. Поки експерти прогнозують для країни застій, тимчасову відлигу або громадянську війну, Мегді Махмудіан спільно з Джафаром Панагі та Мохаммадом Расулофом дали однозначну оцінку діям влади: «Систематичні вбивства громадян, які вийшли на вулиці проти нелегітимного режиму, — це організований державний злочин проти людяності».
Археологія цензури
Щоб осягнути феномен іранського кіно, треба зрозуміти його ворога. Міністерство культури та ісламської орієнтації контролює кожен етап кіновиробництва: від дозволу на сценарій до прокатного посвідчення. Правила численні й часто неписані — режисери описують їх як «червоні лінії», що постійно рухаються.
Базові обмеження стосуються репрезентації жінок: обов’язковий хіджаб навіть у сценах удома, де в реальному житті іранки його не носять; заборона фізичного контакту між чоловіками й жінками, які не є родичами; неможливість зображення романтичних стосунків, сексуальності, алкоголю. А також заборона критики режиму, духовенства, КВІР.
У відповідь іранські режисери розвинули унікальну кінематографічну мову — те, що дослідник Хамід Нафісі назвав «ісламізованим поглядом». Це система прийомів, що дають змогу говорити про заборонене, не показуючи його напряму: символізм, алегорія, еліпсис, метафора. Дитячі персонажі замість дорослих — бо діти можуть долати гендерні бар’єри. Дорожній фільм як простір свободи — бо на дорозі важче стежити. «Фільм у фільмі» — щоб говорити про цензуру, зображаючи її.
Асґар Фаргаді, єдиний іранський режисер із двома «Оскарами» («Надер і Симін: розлучення», 2011; «Комівояжер», 2016), майстерно використовує цю систему. В «Середі феєрверків» (2006) обов’язковий хіджаб стає наративним інструментом: героїня використовує його, щоби сховати синці від чоловіка-насильника. Цензура перетворюється на сюжетний елемент.
Після вбивства поліцією моралі Жини Аміні 2022 року у фільмах Панагі та Расулофа жінки вперше з’являються без хіджабу. Це політичний акт. Курдський слоган «Жін, жиян, азаді» («Жінка, життя, свобода») — не випадковий вибір для іранського протестного руху. Він відображає центральну роль жіночого питання в конфлікті між суспільством і режимом. Режисерки Рахшан Бані-Етемад («перша леді іранського кіно»), Тахміне Мілані, Маніже Хекмат десятиліттями розвивали «кінематограф спротиву» (так його назвала дослідниця Шива Рахбаран).
Іранський режим традиційно звинувачує США та Ізраїль у всіх проблемах — і протести не стали винятком. Цікаво, що іранське кіно рідко звертається до цих тем напряму — саме тому, що вони є частиною офіційного наративу. Натомість воно досліджує внутрішні конфлікти: класові суперечності, гендерну нерівність, корупцію, насильство держави проти власних громадян. Це кіно про ворога внутрішнього.
Є гірка іронія в тому, що найважливішими документальними фільмами про сьогоднішній Іран стають відео, зняті протестувальниками на смартфони. Режисер Алі Асґарі, якому 2023 року заборонили виїзд з Ірану після фільму «Земні вірші», зауважує: «Спільнота не така велика, тому що ми мало комунікуємо. Більшість фільмів знімають підпільно, без дозволів. Тому я часто дізнаюся про існування фільму лише згодом. Добре, що інтерес до такого кіно постійно зростає — і це поза контролем системи».
Молоде покоління іранських режисерів використовує цифрові камери й таємні зйомки. Мегрнуш Алія, ірано-американська режисерка, дебютувала на Берлінале з фільмом «1001 кадр» — історією про прослуховування молодих актрис, які мають імпровізувати некомфортні сцени зі старшим режисером. Фільм знімався в одній локації без державного дозволу — практичне рішення з огляду на виклики зйомок в Ірані.
Водночас ізраїльський серіал «Тегеран» (Apple TV+, 2020–2026) став неочікуваним вікном у сприйняття Ірану західною аудиторією — попри всю його художню умовність і неминучі спрощення. А «Священний павук» (2022) данського іранця Алі Аббасі, знятий у Йорданії, став першим гучним фільмом діаспори, що прямо зображує системне насильство проти жінок.
Панагі, який останні 15 років проводив у циклі ув’язнень, домашніх арештів і заборон, заявив, що планує повернутися до Ірану — попри новий вирок. «Відкладімо наші розбіжності. Найважливіше зараз — свобода нашої країни, щоб ніхто не смів говорити нам, що носити чи який фільм знімати», — сказав він, приймаючи «Золоту пальмову гілку».
Для іранського кіно ця мить — кульмінація десятиліть боротьби. Воно народилося з Ісламської революції, яка спочатку намагалася його знищити (кінотеатр «Рекс» в Абадані, підпалений прихильниками Хомейні, забрав життя понад 400 глядачів), і стало голосом народу, якому заборонили говорити.