Історія НАТО і передумови створення Альянсу – що відомо, країни учасники, фото, відео

12 держав світу підписали Північноатлантичний договір 4 квітня 1949 року (фото: Getty Images)

Засади функціонування Північноатлантичного альянсу (НАТО) були офіційно закладені 4 квітня 1949 року. Саме тоді було підписано Північноатлантичний договір, відомий також як Вашингтонський.

Зміст

• Передумови створення Північноатлантичного альянсу
• Заснування Організації Північноатлантичного договору
• Нинішня діяльність і сучасний склад Альянсу
• Відносини України з НАТО

Передумови створення Північноатлантичного альянсу

В цілому вважається, що Організація Північноатлантичного договору (Північноатлантичний альянс або ж НАТО) була створена з метою протистояння радянській загрозі. Проте були для цього також й інші причини.

Попри перемогу над фашистською Німеччиною у 1945 році, наслідки Другої світової війни були вкрай спустошливими для більшості країн Європи:

• під час конфлікту загинуло майже 36,5 млн європейців (19 млн із них – цивільні);
• табори біженців і харчові пайки стали для людей нормою;
• дитяча смертність сягала подекуди рівня “один із чотирьох”;
• по обгорілих залишках колись великих міст блукали мільйони сиріт і людей, які залишились без даху над головою.

Тим часом для урядів європейських країн існувала реальна загроза з боку комуністів, яких підтримував (часто – таємно) Радянський Союз (так, наприклад, у лютому 1948 року Комуністична партія Чехословаччини скинула демократично обраний уряд країни).

Згодом, у відповідь на демократичну консолідацію Західної Німеччини, СРСР здійснював блокаду Західного Берліна (який перебував під контролем союзницьких сил), намагаючись укріпити свій вплив над німецькою столицею.

З огляду на вищесказане, започаткування Альянсу мало слугувати трьом основним цілям:

• стримування радянського експансіонізму;
• запобігання відродженню націоналістичного мілітаризму в Європі шляхом забезпечення потужної присутності на континенті країн Північної Америки;
• сприяння європейській політичній інтеграції.

Заснування Організації Північноатлантичного договору

У цей період історії США відмовились від політики дипломатичного ізоляціонізму. Долучившись до різних програм допомоги, вони сприяли, перш за все, економічній стабілізації Європи.

Водночас європейські держави потребували гарантій безпеки (аби розпочати діалог і взаємну торгівлю). Тож військову співпрацю довелося розвивати паралельно з процесом економічних і політичних перетворень.

В цілому початком процесу створення оборонного союзу країн Заходу можна вважати зустріч у Брюсселі 4 березня 1948 року представників Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів і Франції.

На ній йшлося про англо-французьку пропозицію розробки договору про взаємну допомогу.

17 березня 1948 року був підписаний Брюссельський договір, метою якого була спільна протидія можливій (у майбутньому) агресії зі сторони Німеччини, а також військова кооперація – як відповідь на можливу радянську агресію.

Згодом (з огляду, зокрема, на брак наявних ресурсів) виник задум розширення Західного оборонного союзу шляхом долучення до нього США та Канади – задля створення спільної системи оборони в євроатлантичному регіоні.

У межах такої ініціативи:

• у березні-квітні 1948 року з відповідними пропозиціями до Білого дому звернулися міністри закордонних справ Франції та Великої Британії;
• наприкінці квітня 1948 року концепція отримала публічного розголосу (після виступу в парламенті Канади тодішнього міністра закордонних справ, а згодом – прем’єр-міністра цієї країни, Луї Сен-Лорана);
• у червні 1948 року сенат США схвалив резолюцію, що дозволяла укладати в мирний час договори про союзи з іншими державами (поза межами американського континенту);
• у листопаді 1948 року до Вашингтону надіслали розроблений Радою Західноєвропейського союзу проект атлантичного пакту;
• у грудні 1948 року був підготовлений узгоджений проект.

У цей же період виникла ідея долучити до проекту низку держав Північної та Південної Європи (де якраз відбувалися дискусії щодо створення скандинавського та середземноморського регіональних безпекових пактів).

Серед скандинавських країн (Фінляндія, Швеція) така пропозиція достатньої підтримки не знайшла, проте долучитись до підписання договору висловили бажання Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія.

18 березня 1949 року текст майбутнього договору 12 держав був оприлюднений для ознайомлення широкої громадськості.

Тим часом СРСР виступив з нотою протесту, адже такий оборонний союз буцімто мав агресивну спрямованість, суперечив статуту ООН і наявним договорам між Радянським Союзом, Великою Британією, Францією та США.

Міністри закордонних справ країн-підписантів у відповідь на це оприлюднили заяву, в якій відкинули всі звинувачення, наголосивши на суто оборонному характері майбутнього Альянсу та його відповідності статуту Організації Об’єднаних Націй.

Як результат, Північноатлантичний договір був підписаний 4 квітня 1949 року у Вашингтоні представниками урядів 12 країн.

12 чоловіків, які підписали Північноатлантичний договір від імені держав-засновників Альянсу (ілюстрація: nato.int)

Першими країнами-учасницями НАТО стали: Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція, США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія.

Заснування НАТО 12 державами світу (фото: nato.int)

При цьому чинності так званий Вашингтонський договір набув дещо пізніше – з 24 серпня 1949 року (після завершення процесу ратифікації документа всіма учасниками та депонування відповідних документів у США).

Нинішня діяльність і сучасний склад Альянсу

У сучасному суспільстві НАТО, як і раніше, має на меті гарантування свободи та безпеки країн-членів (з Європи та Північної Америки):

• політичними засобами – просуванням демократичних цінностей і наданням змоги державам проводити консультації та взаємодіяти з питань оборони й безпеки (з метою розв’язання проблем, побудови довірчих стосунків і, врешті-решт, запобігання конфліктам);
• військовими засобами – попри обов’язок мирного розв’язання суперечок, Альянс має військову потужність для того, аби здійснювати операції з врегулювання криз (відповідно до пункту щодо колективної оборони засновницького договору НАТО – статті 5 Вашингтонського договору або за мандатом ООН) як самотужки, так і спільно з іншими країнами та міжнародними організаціями.

НАТО дотримується принципу, що напад на одного або кількох з його членів вважається нападом на них усіх (у цьому полягає принцип колективної оборони).

При цьому статтю 5 Договору було задіяно лише одного разу – у відповідь на терористичні атаки у США 11 вересня 2001 року.

Ключові події з історії Альянсу – від заснування до сьогодення (інфографіка: nato.int)

Основні завдання і принципи Альянсу, його цінності, зміни у середовищі безпеки та стратегічні цілі на наступне десятиліття викладено у Стратегічних концепціях НАТО.

Примітно, що рішення Організації Північноатлантичного договору є виявом колективної волі усіх країн-членів (вони приймаються на основі консенсусу).

До штаб-квартири НАТО в Бельгії (у північно-східній частині Брюсселя, на Бульварі Леопольда III) щодня приїжджають посадові особи, а також цивільні та військові експерти – щоб обмінятися інформацією, поділитися думками та допомогти підготувати ті чи інші рішення (за необхідності – у співпраці з національними делегаціями).

Робочі структури Альянсу (інфографіка: nato.int)

В цілому ж НАТО:

• бере активну участь у широкому діапазоні операцій та місій із врегулювання криз, включаючи операції з реагування на цивільні надзвичайні стани;
• співпрацює з багатьма країнами, які не є членами Альянсу, з широкого спектру політичних і пов’язаних з безпекою проблем.

Сьогодні до складу НАТО входять 32 країни. Причому останніми, хто вступив до Північноатлантичного альянсу, стали скандинавські країни (які відмовились від вступу на етапі його формування):

• Фінляндія – вступила до НАТО у 2023 році;
• Швеція – вступила до НАТО у 2024 році.

Які країни входять сьогодні до НАТО (інфографіка: nato.int)

Відносини України з НАТО

Відносини між Україною та Організацією Північноатлантичного договору розпочалися у лютому 1992 року, коли відбувся перший візит генерального секретаря НАТО Манфреда Германа Вернера до Києва.

Тоді Україна була запрошена до участі в Раді Північноатлантичного співробітництва, тож саме з того часу почалися активні контакти й співробітництво нашої країни з Альянсом.

8 липня 1992 року відбувся візит до штаб-квартири НАТО першого президента України (після відновлення незалежності) Леоніда Кравчука.

9 липня 1997 року в рамках саміту глав держав та урядів НАТО в Мадриді керівники Альянсу та другий президент України Леонід Кучма підписали “Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО“.

У 2010 році в новій Стратегічній концепції, ухваленій на Лісабонському саміті НАТО, Альянс підтвердив готовність і надалі розвивати партнерство з Україною.

Починаючи з 2014 року співробітництво між Україною та НАТО у низці ключових галузей було активізовано (на тлі незаконної анексії Криму Росією).

2 березня 2014 року відбулось екстрене засідання комісії Україна – НАТО на тлі агресії РФ (скликане за зверненням України), в межах якого держави-члени Альянсу:

• висловили одностайну підтримку незалежності та державного суверенітету України;
• надали високу оцінку зваженим діям української влади в кризовій ситуації;
• засудили дії РФ на території нашої держави та визнали їх порушенням норм міжнародного права.

23 грудня 2014 року Верховна Рада схвалила закон щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості (який встановив, зокрема, що однією з основних засада зовнішньої політики нашої країни є поглиблення співпраці з НАТО – з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації).

7 лютого 2019 року парламент України ухвалив 335 голосами законопроект щодо закріплення у Конституції нашої держави курсу на членство в Європейському Союзі та Північноатлантичному Альянсі.

Крім того, ВРУ схвалила звернення до лідерів та парламентів держав-членів НАТО, Північноатлантичної Ради та Парламентської асамблеї НАТО з проханням надати Україні План дій щодо членства (ПДЧ) на саміті в Лондоні в грудні 2019 року.

4 червня 2019 року новообраний президент України Володимир Зеленський здійснив перший закордонний візит в якості глави держави до Брюсселю та заявив, що курс на набуття повноправного членства в ЄС і НАТО залишається незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України.

На Брюссельському саміті в червні 2021 року лідери НАТО підтвердили рішення про те, що Україна стане членом Альянсу з Планом дій щодо членства (ПДЧ) як невід’ємною частиною процесу та правом визначати своє майбутнє і зовнішню політику без стороннього втручання.

30 вересня 2022 року Україна подала заявку на пришвидшений вступ до НАТО на тлі анексії окупованих територій РФ та повномасштабної війни.

12 грудня 2023 року тодішній президент США Джо Байден під час прес-конференції в Білому домі:

• заявив, що для наближення набуття членства в НАТО необхідно забезпечити перемогу України у війні з РФ;
• висловив переконання, що майбутнє України “без сумнівів” пов’язане з Альянсом.

Варто зазначити, що більшість країн-членів підтримують вступ України до Організації Північноатлантичного договору.

Водночас чинний президент США Дональд Трамп після приходу до влади заявив, буцімто “Україні можна забути про НАТО”. Вступ України до Альянсу він назвав “непрактичним”, наголосивши, що “багато хто вважає це нереалістичним сценарієм”.

Тим часом президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю виданню The Economist в лютому 2025 року зауважив, що членство України в НАТО малоймовірне через опір США, Німеччини та Угорщини.

Отже, чи стане Україна 33 країною-членом НАТО – питання відкрите.

Джерело