Ірина Цибух – товариші бойового медика розповіли про ЧекаFest, хвилину мовчання та пам’ять як стратегію.

Меморіальний куточок Ірини Цибух (фото надані організаторами фестивалю “Чекафест”)

Бойовий медик Ірина “Чека” Цибух мріяла про те, щоб суспільство правильно, жизнеутверджуюче та чесно пам’ятало загиблих Героїв. Сьогодні “Чека” є частиною цієї пам’яті, а друзі та колеги продовжують справу, яку вони почали разом.

Про те, як хвилина мовчання заземлює країну, чому пам’ять про війну формує майбутню армію та економіку, а також про благодійний фестиваль “ЧекаFest”, який навчає пам’ятати через життя та боротьбу – в колонці співзасновниці ОО “Вшануй” Єкатерини Даценко для РБК-Україна.

Читайте також: Хвилину мовчання тепер будуть оголошувати через гучномовці по всій Україні

Головне:

• Пам’ять як стратегія: Від того, як суспільство запам’ятає війну, залежить формат майбутньої армії, економіки та відновлення країни.
• Універсальний ритуал: Щоденна хвилина мовчання стала глибоким дійством, яке об’єднує та заземлює країну в спільному просторі пам’яті.
• ЧекаFest: Команда “Вшануй” проводить благодійний фестиваль, щоб показати Іру справжньою – дівчиною, яка любила життя та українську культуру.
• Допомога армії: Усі кошти від квитків підуть на роботизовані комплекси для евакуації поранених у 503-му батальйоні морської піхоти.

“Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно триває після смерті, то побачимося”, – писала наша подруга та бойовий медик Іра “Чека” Цибух у листі на випадок загибелі.

Коли ти живеш у часи невизначеності, як наші, не хочеться думати про майбутнє, хочеться жити. Встигнути відповісти на повідомлення, поговорити, купити квитки на концерт, випити смачну каву, пробігти, провести час, прожити.

Водночас смерть – це те, що живе поруч з нами. Вона супроводжує нас на каву, зустрічає на вулицях. Кожен носить її в собі через наших близьких, які загинули. І ми всі тепер живемо зі смертю. І з пам’яттю.

Схоже, через те, що ми втрачаємо так багато наших найдорожчих людей, пам’ять перестала бути лише підручником або лише днем. Тепер для нас пам’ять – це наше життя.

“Скорбота за людьми, яких ми втратили, накладає на нас відповідальність. І це відповідальність живих перед мертвими – свідчити про те, що сталося, і про зло, з яким ми зіткнулися”, – говорила Іра.

Все те, що ми з вами як суспільство зробимо зараз, вплине на майбутнє – хочемо ми цього чи ні. Те, якою буде наша пам’ять, вплине на життя, економіку, освіту та країну в цілому. Від того, як ми запам’ятаємо цю війну, залежить, чи потрібні будуть оборонні підприємства в міжвоєнний період, чи буде у нас армія і яка, а також як ми будемо відновлювати країну.

Власне, від того, як ми будемо пам’ятати, залежить і наше ставлення до ветеранів та військових. Ці чудові люди повернуться до цивільного життя, і пам’ять про них та їхній внесок може стати нашим містком. А може і не стати. Це залежить від усіх нас, як свідків цих подій.

Як же ми, як суспільство, зберігаємо цю пам’ять?

Існують простори пам’яті. Наприклад, ними стали Михайлівська стіна, прапорці на Майдані, сектора військових поховань. Крім того, прапорці на Майдані – це ще й стихійне місце пам’яті, оскільки його створили люди. Це відповідь на бездіяльність держави або місцевої влади.

А є речі, які ми можемо робити щодня. Однією з них є хвилина мовчання – дія, яка є дуже важливою у своїй простоті. Перші згадки про цей ритуал є ще з часів Першої світової війни.

Але своєю щоденністю ми зробили цей ритуал особливим: адже для когось це хвилина честі, хвилина гідності, хвилина, що має значення, а хтось згадує імена своїх людей, хтось думає, кому з друзів, які в армії, напише сьогодні. Для нас тепер це дійсно універсальна щоденна дія, де можна заземлитися. Де ми всі з вами на цю одну хвилину опиняємося в спільному просторі пам’яті.

Поки що не придумали принципу, за яким держава могла б запам’ятати всіх загиблих і вбитих Росією. Але це можемо зробити ми з вами. Як і говорила Іра, як свідки цих подій. Тому ми створили фестиваль пам’яті ЧекаFest. Він демонструє, що пам’ять ніколи не про смерть, вона про життя людини, яка жила, любила і мріяла.

Іра любила українську музику. Маринка Круть, її подруга та українська бандуристка, зібрала артистів для музичної частини, щоб усі могли послухати та полюбити наше українське. У цьому році виступлять ДахаБраха, Пиріг та Кнут, ЩукаРиба.

Іра багато навчалася. Юра, її брат, зібрав людей для освітньої сцени навколо теми “ідентичність”. Ми будемо з вами її винаходити через пам’ять, літературу, особисті зусилля та вибір і через історії Ірини, безпосередньо.

Іра багато говорила про пам’ять і багато робила для суспільної пам’яті. Тому ми, від “Вшануй”, створимо простори для того, щоб ви могли познайомитися з Ірою справжньою, а ще розповіли нам про своїх людей.

“Чека” рятувала життя на війні. І навіть після смерті продовжує це робити. У минулому році на фестивалі ми зібрали понад два мільйони на Госпітальєрів. У цьому році збираємо на наземні роботизовані комплекси, які будуть рятувати поранених, для 503 батальйону, з якими працювала Іра.

Благодійний фестиваль “Чекаfest” (фото надані організаторами фестивалю “Чекаfest”)

Мабуть, цей фестиваль не лише про “Чеку”, він про те, щоб кожен згадував, ділився та був чесним. А ще щоб знаходив своє: що почитати, послухати, дослідити. Між собою ми говоримо, що це простір для своїх.

І, звісно, 10 пісень, які заповіла Іринка. Будемо співати біля вогнища.

Ми будемо сміятися і плакати, багато згадувати. Про Іру такою, якою вона була – дівчиною, яка мріяла про свій дім з “помідорами у високих грядках”, любила подорожі, хотіла хорошу освіту для брата та здоров’я для батьків.

Її “хочу їсти цукерки “ліщина”, переглядаючи сторінки якоїсь художки”. Чека говорила, що “війна – не місце моєї реалізації”, тому що “я хотіла і хочу працювати з політикою національної пам’яті”. Це було в 22-му.

Іра, тепер ти наша “політика” національної пам’яті…

Своїм прощанням вона показала нам на практиці, що пам’ятаючи, можна співати, танцювати, продовжувати жити. Як би важко не було. Оксана, мама Іри, продовжує писати писанки, щоб не втратити себе.

Маринка Круть віддала свою останню струну для Іри, але її бандура продовжує грати. Юра продовжує проводити екскурсії, тільки тепер про сестру. А ми – продовжуємо нести культуру пам’яті, адвокатувати “хвилину мовчання” та проводити фестиваль в її пам’ять.

Благодійний фестиваль “Чекаfest” (фото надані організаторами фестивалю “Чекаfest”)

Іра говорила, що національна трагедія, якою є війна, впливає на нашу ідентичність через жертву. Ми цією жертвою об’єднані, і вона робить нас частиною стаї. Спільні терпіння об’єднують більше, ніж спільні радощі.

Об’єднують не лише для того, щоб пройти через горе і втрату, але й щоб мати мотивацію продовжувати захищати своє, не мовчати на несправедливість і чітко розуміти, хто ти.

“Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно триває після смерті, то побачимося”.

Іра, ми дуже намагаємося продовжити твоє життя після смерті.

Давай побачимося.

Фестиваль “Чекаfest” є благодійним. Усі кошти від продажу квитків будуть спрямовані на підтримку 503-го окремого батальйону морської піхоти, з яким Ірина працювала під час ротацій.