Як Британія заробляє на російській класиці під час війни

Автор Петро Катеринич Доктор філософії, викладач кафедри кіно-і телемистецтва КНУ імені Тараса Шевченка

Вечір у Лондоні, лютий 2025-го. На Silk Street, біля бруталістського бетону Barbican Centre, у черзі на «Чайку» (The Seagull) стоять глядачі, які заплатили від 20 до 75 фунтів за квиток. На сцені — акторський склад першої величини: дворазова лауреатка «Оскара» Кейт Бланшетт у ролі Аркадіної, поруч із нею — Том Берк (Тріґорін), лауреатка «Золотого глобуса» Емма Коррін (Ніна) та номінант на «Оскар» Коді Сміт-Макфі (Константін). Режисер — Томас Остермаєр, один із найвідоміших театральних постановників Європи.

Шість тижнів аншлагу. Рецензент видання Time Out Анджей Луковський у своєму огляді констатує: «Стосунки з Росією можуть бути холоднішими, ніж будь-коли, але взаємна антипатія ніколи не зменшувала нашої любові до Чехова».

Того ж вечора за дві тисячі кілометрів на схід російська ракета націлюється на черговий об’єкт української культури. Станом на лютий 2026 року UNESCO верифікувала пошкодження 519 культурних об’єктів в Україні від початку повномасштабного вторгнення. Водночас Міністерство культури України повідомляє про 1685 пошкоджених пам’яток культурної спадщини та 2483 об’єкти культурної інфраструктури, серед яких 50 театрів, кінотеатрів і філармоній. За оцінками, прямі збитки сектору перевищили 4,1 млрд дол., а на відновлення протягом наступного десятиліття знадобиться щонайменше 10,5 млрд дол.

Поки Росія системно нищить український культурний простір, вона продовжує отримувати «культурні дивіденди» на найбільших сценах Заходу. Класичний репертуар залишається інструментом легітимізації та збереження присутності агресора у світовому інтелектуальному контексті.

reNews проаналізувало дані про театральні постановки російських класиків у провідних театрах і виявило, що Британія переживає справжній ренесанс «російського канону».

Конвеєр «російської душі»

У період із лютого до квітня 2025 року театральний Лондон опинився в епіцентрі чеховського буму. Одночасно на головних сценах міста йшли дві масштабні постановки: «Чайка» (The Seagull) у Barbican Theatre із Кейт Бланшетт (яка зізналася, що грати Чехова для неї — велике задоволення) та «Три сестри» (Three Sisters) у Shakespeare’s Globe. Остання стала історичним прецедентом — це перша постановка Чехова за всю історію легендарного «Глобуса». Роль Ольги виконала художня керівниця театру та лауреатка премії Лоуренса Олів’є Мішель Террі. Рецензент видання WhatsOnStage наголосив, що буквально «насолоджувався російськістю», ігноруючи будь-які спроби деколонізації тексту.

Це послідовна репертуарна лінія:

• Літо 2022 року: лише за кілька місяців після початку великої війни театр Гарольда Пінтера запускає «Чайку» з Емілією Кларк («Гра престолів») у ролі Ніни Зарєчної. 11 тижнів аншлагів.
•  Квітень—червень 2024 року: Donmar Warehouse презентує «Вишневий сад» (The Cherry Orchard) із зіркою світового кіно Ніною Госс та лауреатом BAFTA Аділом Ахтаром. Адаптацію створив Бенедикт Ендрюс, який роками спеціалізується на експорті Чехова. The Guardian пише про це: «нищівний удар молота російської трагікомедії не втрачається в перекладі».
• Літо 2023 — весна 2025 року: Ендрю Скотт («Шерлок», «Ріплі», «Флібег») підкорює Вест-Енд, а згодом і Нью-Йорк соло-версією «Дяді Вані» (Vanya), який британські медіа назвали «веселим і сексуальним». Результат: повні зали, премія Олів’є й трансляція на весь світ через National Theatre Live.

Апофеозом цієї тенденції буде весна 2026 року. Найбільшу сцену країни — зал Olivier в National Theatre — збираються підкорити «Дачники» (Summerfolk) Максіма Ґорького. Постановка Роберта Гасті за новою адаптацією Ніни та Мозеса Рейнів (вартість квитка —до 89 фунтів) стартує з 6 березня, а більшість місць уже в статусі sold out.

reNews

За Станіславськім

Чому перші обличчя Голлівуду та британської сцени — від Кейт Бланшетт до Ендрю Скотта — десятиліттями експлуатують саме цей матеріал? Коріння явища сягає інституційної ДНК західної театральної освіти. Система Станіславского, розроблена на базі МХАТу під драматургію Чехова та Ґорького, залишається непорушним фундаментом вишколу, зокрема в RADA (Королівській академії драматичного мистецтва). Для західного актора зіграти Аркадіну чи Ваню — це не просто роль, а обов’язковий «професійний ценз», доказ майстерності, вписаний у саму методику навчання.

Механізм деконтекстуалізації працює для всіх російських авторів. Дослідниця Кетрін Браун описала цей парадокс: англомовні глядачі бачать у Достоєвскому «підпільну людину, зацікавлену в психології», а не «прихильника царського самодержавства». Британські сцени представляють Чехова як «ліберала», свідомо ігноруючи його мізогінію, ранній консерватизм та імперську зверхність. Як зазначає Браун, британці проєктують на російську класику власні ліберальні цінності, відмовляючись бачити ідеологічне підґрунтя, що залишається поза межами цієї проєкції.

За художніми амбіціями — прагматична продюсерська математика. Британський театральний дім Wessex Grove, який курує найгучніші чеховські релізи останніх років, вивів безпрограшну формулу: медійне обличчя з обкладинки + канонічний текст = гарантований капітал. Це бізнес на впізнаваності: глядач купує квиток на зірку «Гри престолів» чи «Шерлока», а бренд російської класики слугує безпечним і респектабельним тлом для цієї зустрічі.

Підсумок цього процесу невтішний. У будь-який момент між 2022 і 2026 роками в Лондоні одночасно були на афішах від однієї до чотирьох масштабних постановок за творами російських авторів. Ця присутність на сценах National Theatre чи Shakespeare’s Globe створює герметичну інтелектуальну «бульбашку», де естетика відірвана від етики. Жоден із зіркових учасників цих проєктів не спромігся на публічну рефлексію щодо контексту, в якому їхні герої виходять на сцену.

Паралельно з чеховською хвилею лондонські афіші й далі експлуатують ширший спектр російського канону, часто маркуючи його як «безпечну класику» або «дисидентську літературу». Інтерес до Міхаїла Булгакова підтримується крізь призму містицизму та «внутрішньої еміграції». Знаковими стали нові прочитання «Майстра і Маргарити» (наприклад, гучна візуальна адаптація від компанії Complicité в Barbican) та регулярні звернення до «Білої гвардії».

Проте найнебезпечнішим інструментом «м’якої сили» став ренесанс Фьодора Достоєвского серед покоління Z. Завдяки феномену BookTok (книжкового сегмента TikTok) та естетиці Dark Academia хештеги #Dostoevsky та #CrimeAndPunishment набрали сотні мільйонів переглядів. Молода аудиторія сприймає «Злочин і кару» чи «Ідіота» не крізь політичний контекст, а як частину похмурої молодіжної субкультури, що фокусується на екзистенційному відчаї та естетизації страждань. Хештег #Dostoevsky перетнув позначку в 600 мільйонів переглядів — це навіть назвали «лихоманкою» (Fyodor fever). Для молоді на Заході Раскольніков перетворився на стильного антигероя, чий злочин сприймається крізь призму похмурої романтики та екзистенційного пошуку, а не як моральна катастрофа чи соціальний симптом. Ця субкультура, що ідеалізує інтелектуалізм та «естетизацію страждань», створює ідеальне тло для нормалізації агресора через його культурні артефакти.

Запит на «глибоку російську безнадію» активно експлуатує глобальний кінематограф. На Берлінському кінофестивалі 2024 року одним із найрезонансніших релізів став італійський нуарний серіал Dostoevskij від братів Д’Інноченцо. Знятий для міжнародного стримінгу (Sky/NBCUniversal), він використовує ім’я письменника як маркетинговий бренд для продажу «виняткового психологізму», що автоматично легітимізує російську присутність у європейському інтелектуальному просторі.

На західні платформи, зокрема MUBI, потрапляє масштабна екранізація «Злочину і кари» Владіміра Мірзоєва, роль Раскольнікова в якому зіграв Іван Янковскій («Слово пацана»). Переносячи дію до сюрреалістичного Петербурга XXI століття, проєкт робить російський контекст привабливим та експортним товаром для західного споживача. Особливу роль у цьому процесі відіграє візуальний маркетинг. Нова версія «Злочину і кари» подає класичну історію в обгортці динамічного психологічного трилера, де фокус зміщено на магнетизм божевілля та естетику міського занепаду. Це не пряма пропаганда, а значно витонченіша форма впливу.

Офіційна презентація «Дачників» Максіма Ґорького на сайті National Theatre (за підтримки урядової програми) виглядає як запрошення на елегантний пікнік: «Душне прекрасне літо 1905 року, російська еліта тікає на дачі — купатися, пити шампанське та заводити романи. Коли вони так добре розважаються, навіщо думати про щось інше?». Режисер Роберт Гасті характеризує п’єсу як «гострий портрет класу, привілеїв та заперечення».

Це — взірець бездоганного маркетингу й водночас акт тотальної деконтекстуалізації. У жодному рядку рекламних матеріалів ви не знайдете згадки про те, ким насправді був Максім Ґорькій — близьким товаришем Лєніна, спонсором більшовизму та «батьком» соціалістичного реалізму. Ґорькій не просто «писав про клас», він публічно виправдовував будівництво Біломорсько-Балтійського каналу — проєкту ГУЛагу, що коштував життя десяткам тисяч ув’язнених. Алєксандр Солженіцин справедливо називав його «апологетом катів». Проте для лондонського глядача National Theatre він залишається тільки «спостерігачем за дачниками», звільненим від тягаря своєї політичної біографії.

Водночас Чехова подають як «світового гуманіста», вимиваючи його місце в ієрархії імперської культури. «Вишневий сад» презентують як метафору зміни епох, свідомо ігноруючи колоніальне тло, на якому ця зміна відбувалася. Коли у квітні 2025 року журналісти Euronews Culture звернулися до театрів Barbican і Globe із запитом щодо етичності постановок агресора під час війни, обидві інституції просто відмовилися від коментарів.

Генетична «русоманія»

Завороженість Британії «російською душею» має глибоке коріння, що сягає початку XX століття — епохи, яку літературознавці називають «русоманією». Крапкою детонації став 1912 рік, коли Констанс Гарнетт опублікувала англійський переклад «Братів Карамазових». Як зазначає Ребекка Бізлі у своєму дослідженні (Oxford University Press), цей переклад спричинив безпрецедентний вибух інтересу серед інтелектуалів.

Масштаб роботи Гарнетт створив фундамент англомовного канону: 71 том російської літератури — майже весь Достоєвскій, Турґєнєв, Толстой, Гоголь і Чехов. Вірджинія Вулф, Кетрін Менсфілд та Ернест Гемінґвей вибудовували свій стиль, орієнтуючись на ці тексти.

Таку залежність підживлювали «російські сезони» Дяґілєва та пізніші гастролі МХТ (який, за іронією долі, з 1932 року носив ім’я того самого Ґорького). Так замкнулося коло: акторська освіта в усьому англомовному світі базується на системі Станіславского, розробленій під Чехова. Актори вчать Станіславского, щоб ставити Чехова, і вчать нових акторів за Станіславскім.

Російський літературний канон сьогодні має більшу символічну вагу на Заході, ніж у самій Росії. Про це пише Ева Томпсон у книзі «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Він перетворився на глобальний міф, який живиться не знанням історичного контексту, а саме його відсутністю. Російська класика інтегрована в західний освітній канон нарівні з Шекспіром чи античною драмою. Цей статус цементувався понад століття: від перекладів Констанс Гарнетт до сучасних програм театральних шкіл. Для Британії Чехов давно перестав бути російським автором, перетворившись на світового класика. Така деполітизація робить його фігуру недоторканною, а деколонізаційної роботи в цьому напрямку на Туманному Альбіоні навіть не розпочато.

Другий рівень — жорстка економіка. Театри рівня National Theatre чи Barbican — це великий бізнес, що балансує між державними субсидіями та приватним капіталом. Наприклад, постановку Ґорького в National Theatre підтримує впливова родина Коркоранів. У цій системі поставити українського автора — Миколу Куліша, Наталю Ворожбит чи Неду Неждану — означає піти на фінансовий ризик. Натомість Чехов із Кейт Бланшетт — це гарантований прибуток. Прірва в масштабах очевидна: поки російська класика домінує в тисячних залах, українські п’єси в Лондоні затиснуті в стінах експериментальних Finborough Theatre (50 місць) чи Camden People’s Theatre (60 місць).

Розрахунки reNews на основі місткості залів, середньої вартості квитків і тривалості прокату ключових лондонських постановок 2025 року дають змогу оцінити прямий валовий дохід від продажу квитків на російську класику в понад 9,3 млн фунтів. Левову частку цього «культурного виторгу» забезпечили зіркові імена: лише «Чайка» з Кейт Бланшетт у Barbican (режисер — Томас Остермаєр) згенерувала близько 4,7 млн фунтів, а повторні покази «Вані» з Ендрю Скоттом у мережі NT Live додали до цієї скарбниці ще понад 1,2 млн фунтів. Проте реальний економічний ефект значно масштабніший. Якщо застосувати галузевий множник UK Theatre, згідно з яким кожен фунт стерлінгів, витрачений на квиток, приносить додаткові 1,4 фунта місцевій економіці (ресторани, готелі, транспорт), то сумарний внесок «російського ренесансу» в бюджет Лондона лише за минулий рік — 20–22 млн фунтів.

reNews

Варто згадати, що платформа National Theatre at Home працює за принципом «театрального Netflix» і розміщує режисерські версії своїх і партнерських популярних постановок за передплатою (13 дол./міс.). Окрім передплати діє опція «оренди» (Single Film Rental) — можна оплатити одну конкретну виставу й подивитися її протягом трьох діб (наприклад, Vanya обійдеться в 12 дол., а «Чайка» — в 10 дол.). «Дядя Ваня» у виконанні Ендрю Скотта входить до десятки найпопулярніших вистав, обійшовши «Ромео і Джульєтту» з Джошем О’Коннором і Джессі Баклі та «Макбет» із триразовим номінантом на «Оскар» Ральфом Файнсом.

Лондонські театри щиро вірять, що ставлять вічне мистецтво, але за цим фасадом працює конвеєр: канонізація, зіркова економіка та вибіркове мовчання. Ця система щороку приносить мільйони фунтів британському театральному бізнесу, одночасно зміцнюючи міф про «велику гуманістичну культуру», яка нібито не має стосунку до реальних воєнних злочинів.