Допомога дітям в Україні під час війни – історії родин та як вони боряться за вирішення проблем
Діти переживають труднощі через війну в Україні (фото: Getty Images)
За час великої війни в Україні зруйновані не лише міста, а й життя. Тисячі дітей залишилися без одного або обох батьків, багато хто бачив війну впритул: ховався від обстрілів, евакуйовувався під вибухи, втрачав рідних. Яким є дитинство у часи війни та що варто змінити в системі державної підтримки – у матеріалі РБК-Україна.
Ці історії – про дітей, які втратили. Про тих, хто намагається дати їм опору. І про реальність, у якій часто не працюють стандартні підходи: де психолог не знає, що сказати, а держава не встигає підлаштувати систему під нові обставини.
Микола втратив дружину на “Азовсталі” й залишився з її доньками, яких тепер виховує сам. Ольга з Маріуполя втратила чоловіка під час бомбардувань і сама вивозила синів із зруйнованого міста. Це не винятки – таких історій тисячі. Але за кожною з них – конкретні люди, біль, вибір і непростий шлях далі.
РБК-Україна розповідає, як виглядає дитинство під час війни та як потрібно змінювати підхід держави до реабілітації дітей, які постраждали від бойових дій.
“Вона казала лише одне: “Потурбуйся про дітей”
У 2019 році Микола познайомився з Мариною в полку “Азов”. Вона була відомою як неприступна, сильна, з твердим характером, яка не підпускала до себе нікого. Але Микола зумів знайти шлях до її серця. “Турбота, увага, щирість – це спрацювало. Ми стали родиною”, – згадує він.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марина залишалася на “Азовсталі”. Їхні розмови були короткими, але в кожному слові – життя. “Я питав, як вони там, чи тримаються. А вона казала лише одне: “Потурбуйся про дітей”, – розповідає Микола.
3 березня він залишився в окупованому Бердянську. Чекав на Марину, навіть хотів запропонувати себе на обмін. А потім зв’язок зник. Останнє повідомлення, яке він отримав від дівчини: “Я тебе кохаю. Бережи дітей”.
У 2019 році Микола познайомився з Мариною в полку “Азов” (фото: надане співрозмовником)
Микола зізнається: тоді він уперше заплакав так, як ніколи. Він сидів у темряві, дивився на автомат і думав, що життя більше не має сенсу. “Перша думка: а що я без неї?А потім: а діти? З ким вони залишаться?”, – згадує чоловік.
9 березня зв’язок відновився. Микола підключився до Wi-Fi, попри блокпости й автоматників навколо, і побачив повідомлення від Марини: “Я жива, все добре”.
Він упав на землю і заплакав вдруге – цього разу від полегшення. Але за кілька днів з’ясувалося: її не стало. Марина загинула. Микола залишився з її доньками – і вирішив, що не має права здаватися.
Микола захотів усиновити Олену й Аню. Для нього це було природне продовження родини, а не формальність. Проте система виявилася складнішою за фронт.
Біологічний батько дітей перебуває на окупованій території. Позбавити його батьківських прав неможливо. Визнати зниклим безвісти можна лише через 5 років. Але за цей час дівчата виростуть, і усиновлення втратить сенс. Микола оформив опіку – це єдине, що дозволяє захистити їх юридично.
“Дівчата дуже важко це прийняли. Вони замкнулися. Біль не відпускає. Про психологів навіть чути не хочуть. І я їх розумію. Загальні програми не працюють. Той, хто це не пережив, не зможе допомогти. Я розумію, що потрібно спілкуватись з психологом, сам ходив. В мені борються два звіри: один – який хоче вижити, інший – який не витримує болю. І коли цим поділився з психологом, вона сказала, що вперше таке чує і не знає що з цим робити”, – розповідає Микола.
Останнє повідомлення, яке Микола отримав від дівчини: “Я тебе кохаю. Бережи дітей” (фото: надане співрозмовником)
Коли почалось велике вторгнення, чоловік вивіз дітей до Запоріжжя, а з часом всі разом переїхали в Київську область. Дівчатам вдалося адаптуватися, знайти друзів. Але є місце, куди вони їздять регулярно – Алея Слави. Там стоїть прапорець Марини. “Це єдине місце, де ми можемо бути поруч із нею”, – каже Микола. Бо ж тіло жінки досі не знайдено.
“Дівчата знають її історію. Вони не просто пам’ятають, вони пишаються. Кажуть, хочуть повернутися в Маріуполь і зробити щось важливе. У них є плани. А я живу, щоб Марині не було соромно за нас”, – додає чоловік.
Щодо підтримки держави Микола відповідає сумно. Натомість їм допомагають волонтери, благодійні фонди. Саме вони підтримали родину з першого дня.
Коли дівчатам дали медаль “Батьківське серце”, я глянув на неї й подумав: не ганьбіться. В переходах іноді гарніше продають. Це не вшанування – це формальність”, – говорить він.
Микола зараз допомагає іншим родинам військових через ветеранський хаб у Броварах. Каже, що особливо важливо готувати спеціалістів, які вміють працювати з дітьми: “Поки все ще на етапі проєктів. Ніхто не думав, що буде стільки дітей війни. А вони потребують іншого підходу”.
Микола захотів усиновити Олену й Аню. Їх батько перебуває на окупованій території (фото: надане співрозмовником)
“Мама, ми ще далеко від війни?”
Ольга жила в Маріуполі звичайним мирним життям. Вона працювала в Центрі надання адміністративних послуг, її чоловік – у порту. Виховували двох синів, мріяли про майбутнє, будували плани. “Діти сміялися, гралися біля моря, яке здавалося нам нескінченним джерелом спокою”, – згадує жінка. Жодного натяку на те, що все це може зникнути миттєво.
Вони залишилися в місті, не вірячи, що воно може перетворитися на пастку. Сподівалися, що обстріли швидко закінчаться. Але кожна хвилина стирала надію. Вибухи ставали дедалі ближчими, на дворі вже не можна було навіть приготувати їжу. Мангал перенесли до під’їзду, а потім – у сам під’їзд.
Одного ранку вони почули гучні вибухи та злякались. Першим озвався старший син Михайло. Потім – мама чоловіка. Але Георгій – молодший з синів – мовчав.
“Ми знайшли його під ковдрами. Він лежав нерухомо. Я боялася навіть підняти ту ковдру… Та коли побачила його очі – живі, перелякані – це був момент, коли час зупинився”, – поділилась Ольга.
Хлопчика поранило уламками в ніжку. Але він був живий. І це було головне. Для Георгія ж поранення стало першим серйозним емоційним ударом. Він почав боятися гучних звуків, замикався, довго не говорив про те, що сталося.
“Ми бачили, як він втрачає відчуття безпеки. Кожен звук ставав для нього тригером”, – каже Ольга.
Михайло ж, старший син, рано подорослішав. Він узяв на себе частину відповідальності, намагався підтримати маму й брата, але глибоко в собі переживав втрату й стрес.
Чоловік Ольги Володимир загинув 26 або 27 березня. Їхній район бомбили одинадцять днів поспіль. Він вирішив вийти на вулицю, щоб оцінити, чи не загрожує будинку обвалення. “Я намагалася його зупинити, благала… Але він сказав: “Я мушу”, – згадує вона.
Ольга почула два постріли. Потім крик. Він був спотворений, і вона не одразу впізнала в ньому голос чоловіка. До останнього сподівалася, що він ховається десь поблизу і що зранку повернеться. Але наступного дня його мати вийшла на вулицю, почула українську мову і вирішила запитати військових, чи бачили її сина. Вона пройшлася подвір’ям – і знайшла тіло Володимира.
Тысячи семей столкнулись с трудностями в оказании помощи детям из-за войны (фото: Getty Images)
Новина про смерть батька залишила глибокий слід. Михайло довго не міг говорити про це, уникав спогадів, а Георгій почав проявляти страх до дорослих чоловіків у військовій формі.
“Вони обоє змінилися. Стали іншими. У кожному погляді – біль і недитяче мовчання”, – згадує Ольга.
Рішення евакуюватися родина прийняла ще до того, як з’явилася реальна можливість. Не було води, світла, продуктів, зв’язку. Закінчувалися дрова й сірники. 14 квітня сусідка сказала, що знає людину, яка допомагає виїжджати. Ольга зустрілася з ним, домовилася про все. Наступного дня вони мали залишити місто.
Дорога була складною. Діти мовчали. Михайло притискав до себе молодшого брата, а Георгій час від часу питав: “Мамо, ми вже далеко від війни?”
Після прибуття в більш безпечне місце, Ольга почала шукати підтримку – як емоційну, так і практичну.
“Я подавала заявки до багатьох фондів. Навіть не отримувала відмов – лише тишу”, – згадує Ольга. Однією з форм була заявка до БФ “Діти Героїв”. Вона заповнила її без особливої надії. Але через тиждень з нею зв’язалася Валерія – координаторка від фонду.
“Це була не просто допомога. Це був голос, який запитав: “Чим можемо допомогти?” Це була участь, турбота, співпереживання. Фонд надав підтримку дітям: заняття з англійської, поїздку для Михайла до Швейцарії, допомогу з речами, а головне – увагу”, – говорить вона.
Для Георгія фонд організував індивідуальні заняття з психологом, адаптовані до його віку. А Михайлові дали можливість побачити інший світ – мирний, спокійний, де можна бути дитиною.
Сьогодні Ольга сама працює у фонді “Діти Героїв”. Каже, це не просто робота, а місія: “Я знаю, як це – бути на дні. І коли мені телефонує мама, яка не знає, як жити далі, я знаю, що сказати”. Вона стала опорою для інших – такою, якої їй самій так бракувало.
Що держава гарантує і де ще потрібно рости
Законодавчо держава гарантує низку прав і пільг для дітей, які втратили батьків унаслідок війни або пережили окупацію. Це:
- статус дитини, позбавленої батьківського піклування, що дає право на соціальні виплати, житлові гарантії, безкоштовне харчування та навчання;
- пенсія у зв’язку з втратою годувальника для дітей загиблих військовослужбовців;
- одноразова матеріальна допомога для родини загиблого захисника;
- пільгове або безоплатне навчання у державних вишах;
- статус дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій, що передбачає право на реабілітацію, медичне обслуговування та психологічну допомогу.
“Поки не підеш ногами і не постукаєш всюди – нічого не буде”, кажуть батьки дітей, які стикнулися з труднощами через війну (фото: Getty Images)
У різних регіонах створюються центри психосоціальної підтримки, працюють мобільні бригади, розробляються навчальні програми для фахівців. Проте навіть із цими гарантіями багато родин стикаються з бар’єрами: складністю оформлення документів, довгими процедурами, браком фахівців, неготовністю системи працювати з травмованими дітьми індивідуально.
“Поки не підеш ногами і не постукаєш всюди – нічого не буде. А якщо ти в стані втрати, то де взяти сили на ці двері?” – каже Ольга.
Керівниця благодійного фонду “Діти Героїв” Тетяна Новицька в коментарі РБК-Україна підкреслює, що мета організації – не просто допомогти дитині пережити втрату, а дати їй шанс на повноцінне майбутнє.
“Ми надаємо комплексну довгострокову підтримку дітям, які втратили одного або обох батьків унаслідок війни в Україні. Наш підхід полягає в індивідуальному супроводі кожної дитини до досягнення нею повноліття”, – зазначає вона.
За її словами, підтримка охоплює кілька ключових напрямів. Йдеться про психологічну допомогу – від індивідуальних консультацій до арттерапії та таборів, освітні програми, підготовку до школи чи вступу у виші, а також матеріальну підтримку: одяг, ліки, продукти, техніка, ремонт житла.
Держава поступово реагує. У 2024 році Міністерство освіти та науки анонсувало впровадження обов’язкових курсів психологічної адаптації в школах для дітей, які пережили втрату або евакуацію. Працює програма “Соціальна підтримка дітей війни”, а в окремих громадах з’являються спеціалізовані служби для роботи з родинами військових.
Але все ще потрібні гнучкіші юридичні механізми. Наприклад, у випадках, коли батьки залишилися в окупації. Необхідний також індивідуальний підхід до психічного здоров’я дітей, а не шаблонні консультації та підготовка фахівців, які можуть працювати з дитячою травмою.