Депресія може бути прихованою – як її розпізнати і що робити, поради психолога

Депресія може бути прихованою (фото: Getty Images)

Ваш колега, хтось з родини або друзі можуть жити, здавалося б, звичним життям. Сміятися над жартами, обговорювати робочі задачі й навіть ходити на вечірки. Тим часом за маскою "гарного настрою" і враженням, що "все добре", може ховатися депресія. Як її розпізнати та як діяти – у колонці психологині Ольги Ярхо для РБК-Україна.

Цієї весни на корпоративному тренінгу з емоційного вигорання одна учасниця підняла руку і запитала: “А що, якщо я не відчуваю вигорання, не відчуваю втоми, взагалі нічого не відчуваю – просто роблю все, що треба, і усміхаюся? Це нормально?”. Зал завмер. Половина присутніх впізнали себе в цьому питанні.

Знаєте, що мене найбільше вразило? Не саме питання, а реакція аудиторії. Люди почали перешіптуватися, кивати, а одна жінка просто заплакала.

Виявилося, більшість із них роками живуть з відчуттям, що грають роль самих себе – успішних, щасливих, таких, що все встигають. І ніхто не знав, що це має назву – високофункціональна депресія. І що це один з найнебезпечніших видів депресії, бо його майже ніхто не помічає, поки не стається непоправне.

Невидима епідемія

Статистика шокує: близько 70% людей, які вчиняють суїцид, не мали очевидних ознак депресії. Навпаки – вони часто були душею компанії, надійною опорою для інших, прикладом успіху. “Ніхто не очікував”, “вона була такою сильною”, “він завжди всіх підтримував” – ці фрази повторюються в кожній такій історії.

Чому так відбувається? Бо високофункціональна депресія – це майстерна мімікрія під нормальність. Людина не лежить цілими днями в ліжку, не плаче на людях, не скаржиться. Вона встає о 6 ранку на пробіжку, проводить бездоганні презентації, отримує підвищення, виховує дітей, подорожує. І тільки вночі, коли всі сплять, сидить на кухні і думає: “Я більше не можу. Але мушу. Бо всі на мене розраховують”.

Найпідступніше в цьому стані те, що людина часто сама не усвідомлює глибини проблеми. Вона думає: “Це просто втома”, “Треба взяти себе в руки”, “Всі живуть, і я проживу”. А насправді її психіка вже давно працює на межі, підтримуючи ілюзію нормальності ціною колосальних внутрішніх ресурсів. І одного дня ці ресурси просто закінчуються. Без попередження. Без можливості щось змінити.

Моя колега-психіатр якось сказала: “Знаєш, що найстрашніше? Коли приходять близькі таких пацієнтів і кажуть: “Ми нічого не помітили. Вчора ще жартував, планував відпустку, а сьогодні… І я не можу їм пояснити, що людина може роками нести цей тягар усмішки, поки одного ранку просто не зможе встати і надіти маску ще раз”.

Анатомія емоційної анестезії

Щоб зрозуміти, як розвивається високофункціональна депресія, уявіть таку ситуацію. Ви поранили руку, але не можете дозволити собі хворіти – треба працювати, дбати про сім’ю, “триматися”.

Ви приймаєте знеболювальне і продовжуєте все робити цією рукою. Біль притупляється, ви функціонуєте. Але рана не гоїться – навпаки, стає глибшою. І от одного дня знеболювальне перестає діяти. Але до цього моменту рука вже настільки пошкоджена, що може просто відмовити.

З психікою відбувається те саме. Спочатку ви просто ігноруєте неприємні емоції – “ніколи на це зважати”. Потім навчаєтеся їх придушувати – “треба бути сильним”. Далі включається механізм дисоціації – ви ніби відокремлюєтеся від власних почуттів, спостерігаєте за собою збоку. І врешті настає повна емоційна анестезія – ви взагалі перестаєте щось відчувати. Ні болю, ні радості. Тільки порожнечу і втому.

На нейробіологічному рівні це виглядає так: система винагороди мозку, яка відповідає за відчуття задоволення та мотивацію, поступово виснажується. Дофамінові рецептори стають менш чутливими. Серотонін не виробляється в достатній кількості. Префронтальна кора, відповідальна за емоційну регуляцію, працює на межі перевантаження. Але все це відбувається поступово, непомітно, під маскою нормального життя.

Червоні прапорці, які ми ігноруємо

Як розпізнати високофункціональну депресію в собі чи близьких? Не шукайте очевидних ознак типу сліз чи апатії. Дивіться глибше.

Перша ознака – феномен “відкладеного краху”. Людина ідеально тримається на роботі, в соціальних ситуаціях, на публіці. Але варто залишитися наодинці – і вона буквально «вимикається». Годинами лежить, дивлячись в стелю. Сидить в машині на парковці, не маючи сил навіть поїхати додому. Ридає в душі, щоб ніхто не чув. Це не просто втома – це організм, який більше не може підтримувати виставу.

Друга ознака – компульсивна зайнятість. Кожна хвилина має бути заповнена справами, бо в тиші власних думок стає нестерпно. П’ять проєктів одночасно, волонтерство після роботи, спортзал о 6 ранку – не тому, що хочеться, а тому, що зупинка означає зустріч з порожнечею всередині. Парадокс: чим гірше людині, тим більше вона робить. Це як біг від самого себе – виснажливий і безглуздий, але зупинитися страшно.

Третя, особливо тривожна ознака – раптові “проблиски правди”. Людина, яка завжди позитивна і усміхнена, раптом каже щось на кшталт: “Знаєте, іноді думаю, навіщо все це”, “Часом здається, всім було б легше без мене”, “Я так втомилася вдавати, що все добре”. Це не маніпуляція і не спроба привернути увагу.

Це момент, коли маска на секунду спадає, і видно справжній стан. Якщо ви почули таке від близької людини – не ігноруйте. Це може бути єдиний крик про допомогу, який вона дозволить собі.

Людина може тривалий час ігнорували власні прояви депресії, займаючи себе найрізноманітнішими справами (фото: Getty Images)

Самодіагностика без ілюзій

Я пропоную вам не стандартний тест “10 ознак депресії”, а глибші питання для чесної розмови з собою. Відповідайте не те, що “правильно”, а те, що є насправді.

Коли востаннє ви плакали не через конкретну подію, а просто від накопиченого? Якщо не пам’ятаєте або “я взагалі не плачу” – це проблема. Здорова психіка потребує емоційної розрядки, і сльози – один зі способів. Якщо ви роками не плачете, емоції не зникають – вони накопичуються всередині, отруюючи вас.

Що ви відчуваєте при думці про вільний день без планів? Якщо паніку (“що я буду з собою робити?”) або тривогу (“я марную час”) – активність стала вашим способом втечі від себе. Здорова людина відчуває радість від можливості відпочити.

Опишіть момент справжньої радості за останній місяць. Не досягнення, не успіх – просто момент, коли вам було добре. Якщо не можете згадати або згадується щось вимушене (свято, яке “треба було” відзначити) – ваша система задоволення вже серйозно пошкоджена.

Як часто ви думаєте: “Я маю бути вдячним за те, що маю, чому ж мені так погано?”. Ця думка – класичний маркер високофункціональної депресії. Ви раціонально розумієте, що у вас “все добре”, але емоційно відчуваєте порожнечу. Це не невдячність – це хвороба, і її не вилікувати силою волі.

Що робити?

Якщо ви впізнали себе, перше і найважливіше – не намагайтеся «взяти себе в руки» чи «просто перетерпіти». Це не спрацює. Високофункціональна депресія потребує професійного лікування, але є речі, які можна почати робити вже зараз.

Знайдіть одну людину, якій можна сказати правду. Не обов’язково все одразу, почніть з малого: “Знаєш, я втомився вдавати, що все добре”. Просто проговорити це вголос – вже величезний крок. Часто люди бояться, що їх засудять або не зрозуміють. Але практика показує, коли ви відкриваєтеся, часто чуєте у відповідь: “Я теж”.

Введіть правило “непродуктивної години”. Щодня одна година, коли ви нічого не досягаєте, не розвиваєтеся, не вдосконалюєтеся. Просто існуєте. Сидите на балконі, дивитеся на дерева, гладите кота. Спочатку це буде пекло – ваш мозок кричатиме, що ви марнуєте час. Але поступово в цій тиші почне відновлюватися здатність просто бути.

Почніть вести “чесний щоденник”. Не список досягнень, а опис справжнього стану. “Сьогодні знову вдавала на роботі, що все супер. Насправді ледве дотягнула до вечора”. Це допомагає побачити розрив між маскою і реальністю, а усвідомлення проблеми – перший крок до її вирішення.

Найважливіше – зверніться до психотерапевта, а ще краще – до психіатра. Я знаю, для успішної людини це складно. “Я маю сам справлятися”, “Це ознака слабкості”, “Що про мене подумають”. Але депресія – це не слабкість характеру, це медичний стан. Ви ж не соромитеся йти до стоматолога з зубним болем? Депресія – такий самий біль, тільки емоційний.

Довга дорога до себе

Та жінка з тренінгу прийшла на терапію через місяць після нашої зустрічі. Їй 38 років, вона фінансова директорка, мати двох дітей. “Я прийшла, бо боюся, що одного дня просто не зможу встати і надіти маску. І не знаю, що тоді робити”.

Ми працюємо вже кілька місяців. Це складний шлях. Спочатку вона опиралася самій ідеї, що в неї депресія: “Але я ж функціоную!”. Потім був етап гніву: “Чому я? Я все роблю правильно!”. Далі – горе від усвідомлення, скільки років прожито на автопілоті.

Вона почала приймати антидепресанти – це було найважче рішення для людини, яка звикла “справлятися сама”. Поступово вчилася говорити “ні” без почуття провини. Дозволила собі недосконалість – здати проект на 80%, а не на 120%. Вперше за п’ять років поїхала у відпустку без ноутбука.

Найбільший прорив стався, коли вона змогла заплакати на сесії. Не стримані сльози, які швидко витирають, а справжнє ридання людини, яка роками тримала все в собі. “Я навіть не знала, що там стільки болю”, – сказала вона потім.

Зараз вона все ще успішна, все ще працює на тій самій посаді. Але все кардинально змінилося. Вона більше не грає роль ідеальної себе. Може сказати колегам: “Сьогодні важкий день, давайте перенесемо нараду”. Може прийти додому і просто лягти на диван, не відчуваючи провини. Може засміятися – не ввічливо, а щиро, від душі.

“Знаєте, що найдивніше? – сказала вона нещодавно. – Коли я перестала вдавати супержінку, всім навколо стало легше. Чоловік сказав, що нарешті відчуває, що я жива людина, а не робот. Діти стали більше ділитися, бо бачать, що мама теж може бути втомленою чи сумною. Навіть на роботі атмосфера змінилася – команда стала відкритішою”.

Високофункціональна депресія – це не суперздібність і не ознака сили. Це спроба психіки вижити ціною відмови від справжнього життя. Але вижити – це не жити. І кожен заслуговує на більше, ніж просто високофункціональне існування.

Якщо ви впізнали себе – не чекайте, поки маска трісне остаточно. Ваша успішність не применшує вашого страждання. Ваша усмішка не робить біль менш реальним. І той факт, що ви “справляєтеся”, не означає, що вам не потрібна допомога.

Зніміть маску. Хоча б перед собою. Це перший крок до того, щоб знову стати живим.

Джерело