Читання книг – Як відрізнити масову літературу від елітарної
Ганна Улюра
Масова література — це твори комерційно успішні, чітко формульні, «закріплені» за певними жанрами, тож вони вкрай нечасто порушують жанрові конвенції: жахастик буде на полиці горорів поруч із сокирою, а родинна сага — на полиці сімейних романів поблизу старого фотоальбому. Такі книжки не потребують посередників, береш із полиці — й читаєш, кожна наступна читатиметься легше, бо ти вже навчився читати попередню й полюбив її саме за це.
Елітарна література потребує посередників, таких собі гарантів інтерпретації — критиків, викладачів, науковців, авторів коментарів і передмов, у крайньому разі авторів, які складають за своїми творами путівники й маршрутизатори; ці книжки порушують правила, зокрема й жанрові, кожна наступна буде складнішою за попередню, бо не наслідує, а спростовує її.
Віднести певний твір до масової літератури чи до елітарної — це нічого не сказати про його якість чи оригінальність. «Лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна», — цитуючи нашого живого класика.
Все ж ясно, правда?
Але це якщо дуже згрубша міркувати й дуже коротко висловитися. А головне: це якщо ми живемо десь у 1980-х роках і мислимо тодішніми категоріями. У 2020-х питання про елітарність і масовість розмилося вкрай.
У нас недавно вийшли дві прекрасні книжки Антонії Сьюзен Баєтт. Проза Баєтт — за всіма характеристиками не просто висока полиця, а верхній її ряд — рафінована університетська проза. Всі книжки Баєтт міркують про те, як ми, читаючи, впливаємо на зміст прочитаного і як прописані в історіях сенси формують нас. Баєтт, вибачте, рефлексує про основні засади герменевтики. Але її «Книга для дітей» чудово читається як історія трьох богемних родин напередодні й після Першої світової, мильна опера буквально. А «Одержимість», прошу пана, — роман-розслідування, де двійко сучасних науковців викривають таємні любовні стосунки письменників із минулого. Баєтт популярна й водночас не перестає бути високою полицею.
Дві книжки Баєтт я згадала невипадково. Їх переклала Ярослава Стріха. В одному з інтерв’ю перекладачка якраз міркувала про те, як позиціонувати в Україні прозу високої полиці, мені важить її думка: «У нас немає стільки книжок от прямо з високої полиці, щоб людина, яка снобськи читає тільки високу прозу, могла повністю задовольнити свої потреби. Тому більше, ніж в інших літературах, книжки перетікають з полиці на полицю. Хочеш читати — відмовляйся від снобізму». У нас розмови про високу полицю точаться весь час. Нам, кажуть, гостро бракує таких книжок. Книжковий ринок в Україні, як і в інших країнах, сегментований, але не кожна ніша має стільки видань щорічно, аби задовольнити читача. Тому час від часу звучать скарги на відсутність, скажімо, жахастиків чи от інтелектуальної прози. Що більше ніш, що ширший літпроцес, то частішають такі запити.
Буквально недавно «перезапустили» прозу Євгена Пашковського, одного з ключових авторів 1990-х, — вийшли «Вовча зоря», «Осінь для ангела», «Щоденний жезл». За раннього Андруховича, прози Іздрика, буйного цвітіння прози Забужко (вже не найпростіше читання) тексти Пашковського вважалися надскладними. Вони об’єктивно ускладнені, мова насичена, синтаксичні структури перевантажені, сюжет пливкий. І от спостерігаю нині розгублену реакцію читачів (суджу з відгуків у читацьких пабліках): як це читати і що це було? У нас чимало перекладних складних для читання книжок — Дон Делілло, Ділан Томас, Пол Остер, Томас Пінчон — постмодерністи, їхня складність ігрова, ми вміємо її читати. А от складність Пашковського — вона всерйоз. Це складність Германа Блоха, котрий попри блискучий переклад «Смерті Вергілія» особливо актуальним читанням у нас так і не став. Проблема в тому, що читати твір 1990-х, який уже має своє місце в нашому актуальному каноні, як лабораторію, де творяться нові сенси, — це вкрай важке завдання. Ніби ж не нова книжка, а чомусь шокує новизною. І що це було?
Коли ми говоримо про складність елітарної прози, то це складність, що реалізується відразу на трьох рівнях. Це те, чого ми не можемо потрактувати. Це те, що не є для нас актуальним у нашому психологічно-біографічному досвіді. Це те, чого ми не потребуємо в читацькому досвіді. Але до того всього ваша свідомість має таку симпатичну фішку — надає додаткових змістів і складності. Те, що для нас є складним, нам тут-таки здається значущим.
То як за таких умов відрізнити високу полицю від маскульту? Не подумайте, що глузую, але — за обкладинками. Дуже наочно ці два сегменти розводять саме видавничі практики. Але треба поспішати. Від 1990-х, від шаленого успіху «Гаррі Поттера» активно входить практика видавати книжки у двох типах палітурок — «пістрявих серійних» і «сірих університетських». Тож насолоду від читання тієї самої книжки отримують і «сноби», й «демократи».