Історія прикордонника "Двіжа", який пройшов бої в Маріуполі, бачив життя в бункерах "Азовсталі", а також пережив полон та згадав день, коли вперше за три роки зміг подзвонити мамі. Детальніше – у матеріалі РБК-Україна.
Зустрів повномасштабне вторгнення на катері, охороняючи морські кордони України. У 20 років опинився в епіцентрі боїв за Маріуполь. Після штурму школи та оборони “Азовсталі” отримав важке поранення і потрапив у полон, який тривав майже три роки. Це історія молодого ветерана з позивним “Двіж”. Полон він пройшов у колоніях на окупованій території, де пережив через побиття, приниження, теракт в Оленівці. І лише п’ять місяців тому повернувся в Україну в межах обміну.
Він народився у Маріуполі. Місто моря, портів і солоного вітру. У дворі завжди пахло рибою, а з вікон часто видно було кораблі, які відходили в далекі рейси. У цьому ж місті він закінчив морський ліцей. Дорога ніби була зрозумілою: торговельний флот, робота в морі, океанські рейси. Але в серці жила інша тяга. “Я був молодий, гарячий. У мене вже багато друзів були на війні. Хотілося бути поруч, теж брати участь у цьому”, – пояснює хлопець.
24 лютого 2022 року війна застала його не вдома. “Двіж” ніс чергування на катері в Бердянському районі. “Ми охороняли державний кордон України. І так усе почалося”.
У місті тим часом усе мінялося. Автобуси й тролейбуси ставали барикадами, люди самі копали окопи. “Війна з 2014 року, а оборони навколо міста не було. Це було дуже сумно”. “Двіж” бачив різницю між тим, як його командири воювали “по паперах”, і тим, як працював “Азов”. “Там усі рівні. Ти приїхав на позицію – ви вже побратими. І я вирішив слухати тільки їх”.
На одній із зачисток він зустрів “азовців”. Командир із позивним “Кеп” запропонував перейти до них. “Я моторист, нічого не знаю, але готовий. Навчіть”, – відповів “Двіж”. “Кеп” обіцяв навчити, але за тиждень загинув. “Дуже гарна людина була. Він нас підтримував”, – тихо каже він.
Бій у школі
Це був справжній бій, який залишився в пам’яті назавжди. Відбувся він у центрі міста – у школі. “Двіж” з побратимами пробирався туди через прострілювані вулиці, двори, дахи. “Ми перелазимо через паркани, через криші. По вулиці йти не можна – вона вся прострілюється”.
Коли вони дісталися, то зайшли у двір. “Я бачу школу. Вона П-подібна. Всередині двір. Крики, вибухи, стрілянина, все горить. Ми забігаємо всередину. Перше, що я бачу – це 200-й”.
У холі хлопці кричать: “Хто на БК, хто на підтримку!” А він стоїть і не знає, що робити. “Я ж моторист. У мене паніка – не від страху, а від того, що я не знаю, що робити”. Пояснювати ніколи. Поруч азовець виходить прямо у хол і починає відстрілюватись стоячи, через вікно. “Я таке бачив тільки в кіно”.
Тоді він зрозумів: якщо стояти в ступорі, то кінець. “Я зайняв позицію на вікні. Почав дивитися, контролювати. І відчув: я теж щось роблю”.
На другий день “Двіж” контролював роботу ворожого танку, і в певний момент пушка вистрілила в місце, де був він. Вибух розніс сходи під бійцем. “Я відчув, як задихаюсь. Не можу рухатись. Розумію, що все. І тут прибігли “Грінка” і “Кабіна”. Вони кричать, витягують мене з-під завалу”.
Його руку зафіксували шматком плінтуса. “Грінка” наклав шину, примотав. Йому було всього 18 років. Він носив на плечах поранених по 90-100 кг. А мені врятував життя”.
“Азовсталь”
Коли “Двіжа” евакуювали з-під школи, він ледве тримався на ногах. Рука була перебита, у голові стояв дзвін після вибуху, тіло німіло. “Газель”, яка мала вивезти їх із бою, ламалася під обстрілами. Водія підстрелили. Снайпер бив по машинах, дороги прострілювались.
“Я лежав на землі й думав про маму, про сестру. Було відчуття, що далі вже нікуди. І тут з темряви увірвалися два буси “Азову”, накрили димом, схопили нас і витягли. Це вдруге вони врятували мені життя”.
Його привезли на “Азовсталь”. Там зафіксували руку, поставили крапельниці, підняли на третій поверх. “Я нічого сам не міг. Навіть у туалет – хлопці носили на руках”. Звідти почалося нове життя – під землею, у бетонних нутрощах заводу, де гуркіт ФАБів ставав будильником і колисковою водночас.
Бункери “Азовсталі” були схожі на лабіринти: довгі коридори, підвали, металеві балки й запах іржі, що змішувався із запахом ліків і крові. Постійно гриміли бомби. Кожен день відчувався як останній. “ФАБи падали так, що трясло все тіло. Ми переходили з укриття в укриття. Десь залишалася величезна воронка, і ми вже знали: туди краще не вертатись”.
Тут люди трималися один за одного. Їли те, що вдавалося знайти чи розділити. “Космос”, боєць “Азову”, переробив мені неправильно накладену лангету й змусив розробляти руку. Сказав: “Інакше залишишся без руки”. І я, стискаючи зуби, розробляв”.
Він запам’ятав один епізод назавжди. У сховищі був лише один “Снікерс”. “Космос” узяв його, розрізав на десять шматків і роздав усім пораненим. “Це дрібниця. Але це ті моменти, які не забуваються. Тоді розумієш: ми живемо не тому, що маємо щось, а тому, що ділимо останнє”.
Про полон
Після виходу з “Азовсталі” колона автобусів рушила на Оленівку. Їм казали: “Ви будете в таборі для військовополонених, за Женевською конвенцією. Буде Червоний Хрест, буде зв’язок із рідними. Все буде нормально”. Коли ж колеса автобусів зупинилися біля воріт колонії, “Двіж” побачив решітки, вежі й колючий дріт. “Я говорю: Боже, що це таке? Це ж тюрма”.
Їх зустріли жорстко. “Давайте, все викидуйте!” – кричали наглядачі. Зрізали шнурки, обрізали ланцюжки, викидали особисті речі. “Ти виходиш – і відчуваєш, що ти вже не людина, а якась річ”. Заселяли у бараки так, що проходом можна було стати лише однією ногою. На одному матраці спали по троє-четверо. Повітря було сперте, люди хворіли, але місця не додавали.
Харчування було символічне. “Ми бачили тільки коробки з гуманітаркою, які стояли на складах. А саму гуманітарку – ні. Один раз: зубна паста на двадцять людей, туалетна бумага по десять метрів на кожного. П’ять станків на шістсот людей. Оце й все”.
Найстрашнішим став теракт в Оленівці в липні 2022 року. Барак, де загинули десятки азовців, стояв просто за кілька десятків метрів від того, де тримали “Двіжа”. Він прокинувся від вибуху, почув крики й запах гару. “Там були мої друзі. “Космос”, який мені руку ремонтував, залишився там назавжди”. Тих, хто хотів кинутись рятувати побратимів, конвоїри відганяли погрозами. Для “Двіжа” ця ніч стала однією з найважчих у полоні.
Потім був етап у Горлівку. Їх перевозили в автозаках – металевих клітках для кримінальних в’язнів. “Я думаю: мені 20 років, а я їду в автозаці, як злочинець”. При в’їзді в колонію їх змушували виходити по одному. Першого, хто вибігав, одразу забивали кийками. “Ти стоїш у черзі й чуєш: два-три чоловіка – і твоя черга. Нічого не зробиш. Треба прийняти і витерпіти”.
У колонії життя перетворилось на рутину приниження. Кожен полонений мав “бірку” біля ліжка: фото, рік народження, підрозділ. Фото робили одразу після побиття, з номером. Якщо бірки немає – “сюди” і новий шмон.
Кожен день починався з гімну Росії. В’язнів будили ще до світанку, шикували на плацу. “Співай!” – кричали. Хтось забував слова від страху, хтось губився – били кийками. Потім змушували співати радянські пісні: “Катюша”, “Смуглянка”: “Третій куплет, друга стрічка! – кричали. Ти стоїш, у голові порожньо. Помилився – б’ють. І ти вже не знаєш, що страшніше – кийок чи твій мозок, що відключився”.
Їх змушували виконувати безглузді покарання: “Присідати колом по сто разів. Стояти на сонці без їжі. Були хлопці поранені, з осколками всередині – вони непритомніли, а їх піднімали й знову змушували співати”.
Особливо важкими були допити. Його викликали до “кабінету”. Там сиділи ФСБшники, опери, “віртухаї”. Показували фото: прийомка в Оленівці, де він у мультикамерській куртці з табличкою й номером. “Ну що, азовец? Розказуй, де був. Хто з тобою. Вважаєш їх героями?” Він відповідав: “Так. Як я можу не вважати героями тих, хто двічі врятував мені життя?” – і тоді починалася процедура катувань.
На 9 травня 2024 року йому зламали руку. Удар кийком по ліктю, сильний біль, рука посиніла. “Я прошу: дайте допомогу. Вони кажуть: будете у своїй Україні лікуватися. Тут ви тільки для того, щоб не здохнути”. У медпункті відмовили. Тоді побратим зробив йому саморобний гіпс із картону від коробки зубної пасти й замотав бинтом. “Оце був мій гіпс у полоні. Так я й ходив”.
Три роки пройшли, як один нескінченний день. “У полоні ти втрачаєш відчуття часу. Рік чи місяць – різниці немає. Ти прокидаєшся й думаєш тільки про одне: вижити”.
Повернення з полону
Минуло три роки. Одного вечора його викликали у штаб. “Вдягай форму”, – сказали. Його сфотографували у формі й у спідньому. Він знав, що це означає – обмін.
“Все, братуха, ти на обмін нарешті”, – сказали хлопці. Автобус, літаки, кордон. “Я сиджу, дивлюся, невже от і все. З того боку заходять наші в мультиках, з шевронами. І тоді я вже повірив, що ми вдома”.
Його загорнули в прапор. Він уперше за три роки подзвонив мамі. “Доброго вечора, ми з України. Мамо, я повернувся”. Дорогою всюди стояли люди: діти, старші, навіть люди з інвалідністю на візках. “Вас зустрічає зараз вся країна”, – сказали їм. Він плакав.
Найсильніший спогад на волі – проста їжа. “Котлетку я поїв перший раз за три роки – круто”. Потім взяв у магазині булочку і ряжанку. “Я ряженку люблю. Як у минулому житті: перед службою брав ряжаночку і булочки”.
Та звільнення не стало кінцем боротьби. Почалися лікування, реабілітація. Контузія, гематома. Військова комісія вирішила: до служби з обмеженнями не допускають. “Або я йду у відділ спецдій, або ніяк. На дворі війна, а я з палкою?”
Психологічно було не легше: ПТСР, лікування у психіатричному стаціонарі. Але він знайшов свій спосіб бути потрібним. “У мене є хлопці з “Азову”. Я роблю донати, підтримую. Це не кінець. Я живу – значить, роблю все для перемоги”.