Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту щороку відзначається 27 січня, в день звільнення в'язнів нацистського концтабору Аушвіц в польському місті Освенцим у 1945 році. У цей день вшановують мільйони євреїв та інших жертв нацистського терору, щоб зберегти пам’ять про трагедію та запобігти повторенню подібного жаху в майбутньому. Про трагедію Голокосту, радянську цензуру та сучасну війну РФ проти України РБК-Україна розповів історик Анатолій Подольський.
Під час Другої світової нацисти разом зі своїми союзниками та колабораціоністами проводили масові розстріли і нелюдські вбивства євреїв у багатьох населених пунктах окупованої Східної Європи. У гетто, трудових і концентраційних таборах а також під час масових страт на місцях загинуло близько 6 мільйонів євреїв.
Історію трагедії Голокосту в СРСР замовчували: там панував антисемітизм, через що євреї змінювали прізвища, вимушені були відмовлятися від своєї культури і мови, боялися говорити про своє походження.
Історію Голокосту на теренах України почали вивчати тільки за моменту набуття незалежності. За роки досліджень відомо, що під час нацистської окупації в роки Другої світової в межах сучасних кордонів України – від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя – загинуло близько 1,5 мільйони єврейських чоловіків, жінок, дітей.
Під час Голокосту людей вбивали тільки за те, що вони народилися євреями, тільки за те, що вони писали справа наліво і одягали капелюха там, де християни його знімали, каже історик та директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський.
В інтерв’ю РБК-Україна він пригадав родинну історію трагедії в Бабиному Яру, де загинули його родичі, і розповів, якого нового контексту набувають злочини нацизму під час сучасної війни України з російськими окупантами.
– Анатолію, наскільки історія Голокосту досліджена з точки зору цифр? Чи значно різняться оцінки, скільки євреїв вбив нацистський режим?
– Голокост, як і Голодомор, сталінські злочини, злочини комуністичного і нацистського режимів проти України, проти європейської спільноти, єврейської в тому числі – ці злочини стали насправді вивчатися в Україні після того, як наша країна стала суверенною, незалежною. Доля українських євреїв – це частина історії України. І її не можна розглядати окремо.
Щоб зрозуміти жах, який відбувався, ми вивчаємо долі військовополонених, примусових робітників, долю людей, які були під окупацією, українців, євреїв та представників інших національностей. Все це важка історія України минулого століття, історія народу на той час без держави. Ми були бездержавним народом і ми боролися, перебуваючи під радянською диктатурою, під нацистською. Тому це частина історії України часів Другої світової.
Відкрито вивчати українська історіографія стала її після 1991 року. За цей період у нас є здобутки: є регіональні дослідження про місця пам’яті, про місця масових поховань, є дослідження про Праведників народів світу, є персональні історії.
Пишуться дисертаційні дослідження, виходять збірки документів, є інституції, фахові часописи, які займаються цією темою, як частиною історії України, не чужої. Українські євреї, як інші люди – це також частина нашої культури. Ці люди тисячі років жили тут, на цвинтарях поховані багато поколінь.
Щодо цифр – стільки людей було вбито під час Голокосту, Голодомору, в ГУЛАГу. Стільки людей було вбито диктаторськими режимами і, на жаль, ми не поновимо імена всіх.
Як результат понад 30 років досліджень української та зарубіжної історіографії, ми можемо обережно казати про близько півтора мільйони єврейських жінок і дітей та чоловіків, які загинули в роки нацистської окупації України під час Другої світової війни – окупації 1941-1944 років в сучасних кордонах України: від Львова до Луганська, від Чернігова до Сімферополя.
Були знищені єврейські громади, людей вбивали не за опір режиму, не за різність політичних поглядів. Людей вбивали тільки за те, що вони народилися євреями. Тільки через те, що вони писали справа наліво і надягали капелюха там, де християни його знімали. Це була жахлива антисемітська політика Третього Райху, яка стала державною політикою.
В нацистській Німеччині і потім в окупованих нею країнах люди, які переслідували євреїв, отримували дивіденди і підтримку. А люди, які рятували євреїв, наражалися на переслідування і знищення з боку нацистської диктатури.
– Які єврейські громади в Україні найбільше постраждали?
– Найбільші єврейські громади, єврейське населення були у Львові, Одесі, тогочасному Дніпропетровську, Харкові, в Києві. Більшість громад були знищені. І Бабин Яр – це також і символічна назва місць розстрілів по всій країні.
На сьогодні дослідники кажуть, що відомо про близько 2 тисячі місць масових поховань українських євреїв, які були вбиті за часи нацистської окупації. Тобто місця масових вбивств євреїв, “Бабині Яри”, є по всій Україні. А євреїв західної України депортували в табори смерті, які зробили німецькі окупанти на теренах Польщі. І там вони гинули. І тому ми кажемо зараз про таку велику цифру.
Через вбивства євреїв нацистами по всій Україні багато містечок залишилися без єврейських громад. Тому що в усіх громадах на момент приходу в Україну Вермахту і СС, були вбиті люди, які тут залишалися.
Але завдяки українцям, які рятували євреїв, своїх сусідів, співмешканців, люди виживали під час нацистської окупації – завдяки Праведникам народів світу. Вони вижили завдяки неєвреям, які жили на теренах України – українцям, полякам та іншим, які рятували їх, ризикуючи власним життям.
В Східній Галичині, на Львівщині, Франківщині, Тернопільщині, в Дрогобичі були великі єврейські громади. Когось вбивали на місцях в гетто, когось депортували до таборів смерті Белжець, до таборів смерті Собібор. Близько 400 тисяч євреїв Східної Галичини загинули. На Волині – в Луцьку, Рівному і всіх містечках регіону, загинули близько 120 тисяч людей. Плюс – у великих містах.
Загалом людині важко усвідомити такі величезні цифри. Нам в Україні не важко, бо в нас триває вже одинадцятий рік війни, третій рік повномасштабної, коли клятий російський ворог знищує громадян України за те, що ми громадяни України. І ми знаємо, що це таке. Зараз бачимо таку саму ненависть російського політичного режиму до української державності, до української культури, як у нацистів була ненависть до єврейської етнічної спільноти.
Люди так влаштовані, що краще відчувають трагедії не через цифри, а через персональні історії. На жаль, ми рідко відвідуємо на цвинтарях могили наших близьких, не кажучи про людей, яких ми ніколи не знали. І коли ми чуємо величезні цифри, то хочемо від цього кудись сховатись. А коли ми чуємо конкретну історію людей і родини, тоді співчуття стає більш глибоким, персональні історії сприймаються більш емоційно і близько.
– Ви колись згадували історика Ярослава Грицака, який сказав, що після Другої світової обличчя Львова змінилося, бо нацисти вбили місцевих євреїв.
– Так, про це писав і я, і пан Ярослав, і інші історики. Там польська і єврейська спільноти століттями жили разом з українською, але Гітлер і Сталін “вирішили” це питання. Поляки були депортовані, і євреїв депортували, і українців. З 1939 року, коли “совєти” окупували східну Галичину, з 1939 по 1941 рік минулого століття всі спільноти зазнали репресій від радянського режиму.
А з 1941 року після вбивств і депортації в табори смерті євреїв Галичини їх в цьому регіоні фактично не стало. І потім НКВС жорстоко переслідували ще 10 років на цих землях після війни українських повстанців. А після того ці терени заселили так звані “радянські люди”.
Тому обличчя Галичини, і в тому числі Львова, після Другої світової змінилося. А єврейське обличчя Галичини фактично зникло. Зараз викликом є зберігати культурно-матеріальну спадщину, літературу, культурні об’єкти як частину власної історії, що єврейська спільнота зробила багато. Зокрема, якщо ми говоримо про цей регіон, то там мова їдиш існувала поруч з українською і польською. Це була мова, якою писали вірші, освідчувалися в коханні, якою говорило багато людей.
Саме через вбивства євреїв сьогодні мова їдиш не є розмовною. Сьогоднішні українські євреї, асимільовані совєцьким комуністичним режимом, також зазнали ударів по культурі, як кримські татари, як українці.
Українські євреї боялися після війни зберігати свою мову. І своїх дітей відсунули від цієї культури, бо вони бачили, що Москва не дасть дихати нікому, як Москва не дає дихати нам зараз під час нашої з вами розмови.
– Чому при Радянському Союзі максимально замовчувалася трагедія Бабиного Яру? Це були злочини їх ворогів-нацистів.
– Слушне питання. Ми звикли думати і не боятися, але диктатура комуністична була не менш жахливою, ніж нацистська. Чому замовчували? Тому що антисемітизм і українофобія – це риси радянського режиму, і тепер – риси сьогоднішнього путінського режиму.
Антисемітизм був також в СРСР. В нацистській Німеччині він був відкритим, Гітлер відкрито оголошував свої плани по вбивству євреїв. Він був державною політикою. А в СРСР антисемітизм був латентним, прихованим, як і українофобія. Комуністичний режим ненавидів особистість, і життя людини ніколи не було цінністю. А в Україні зараз це цінність, за ці цінності ми боремося.
Радянська політика забороняла виокремлювати євреїв серед жертв всіх радянських людей. Я застав цей час і добре пам’ятаю, як в єврейських родинах боялися казати про Бабин Яр, про голод, про арешти. Це була мова комуністичного режиму – брехати. Як і в сучасній Росії: брехня з ранку до вечора.
Гебельс казав: брехня, сказана сто разів, стане правдою. І це зразок для російської антилюдської пропаганди, жертвами якої є сьогодні ми. Так само брехали про Голокост. Було визначено Сталіним не казати про долі євреїв. Замовчували і про долю військових полонених, долю ромів, примусових робітників. Цілі групи людей були викинуті з совєтської культури пам’яті.
У книзі “Життя і Доля” Василь Гроссман ще в 60-ті років писав, що радянський режим і нацистський є абсолютно однаковими. А автору книги “Бабин Яр” Анатолію Кузнєцову під час розстрілів євреїв було 13-12 років, він жив неподалік. Він ходив і бачив, як людей розстрілювали. Як розстрілювали тих, з ким він вчився. Це був жах. Але він пам’ятав і жах голоду 30-х років.
В радянські часи його книжку просто зґвалтували, вирізавши з неї все, що стосується злочинів НКВС. Кузнецову не вибачили те, що він у 1969 році втік до Великої Британії, давав там інтерв’ю, заявляв про злочини комуністичного режиму. Я думаю, безумовно, радянські спецслужби його довели до смерті.
– Ваших трьох родичів також вбили у Бабиному Яру, але в родині при радянській владі про це теж не говорили? Як ви згадуєте ті часи?
– Моє дитинство – це був початок 1970-х. Мій батько пройшов війну. Я був останньою дитиною в родині, я своїх батьків пам’ятаю сивими. Я сину ще потім казав, що в моєму дитинстві у мене не було батьків – молодих людей. Коли я пішов в перший клас, моєму батькові було 55 років. Мати і дві сестри мого батька були вбиті у Бабиному Яру.
Тобто своєї бабусі і двох тіток я ніколи не бачив, тільки на фотографіях. І вдома всі боялися про це говорити, я нічого не розумів. Я в публічному просторі – в школі, серед друзів, в інституті, – про це теж не говорив.
Це був конфлікт офіційної пам’яті і пам’яті родинної. Коли є офіційна пам’ять, яка складається тільки з Октябрської революції і битви під Сталінградом, а одночасно є пам’ять родин, а в ній – спогади про Голокост, про Голодомор, про інші жахливі злочини. Поступово зрозумів, що підлітком я жив у брехливій країні. Зараз нам важливо зрозуміти, що Росія під час сучасної війни так само хоче нас повернути в Сибір, в ГУЛАГ, в концтабір, повернути нас в брехню.
Злочини комуністичного режиму, на відміну від нацистського, не були засуджені світовою спільнотою, тому непокаране зло повертається. А потім я побачив, що доля моєї родини – це типова доля єврейських родин того часу, коли людей відлучали від власної культури, примушували мовчати.
Хотів би наголосити, що комуністична сталінська диктатура також відповідальна за Голокост, який вчинили нацисти проти євреїв. Чим вона відповідальна? Тим, що з 1939 по 1941 роки, перші два роки Другої світової, радянська пропаганда замовчувала злочини нацистів проти євреїв в Німеччині, в тодішній Чехословаччині, в Австрії, в Польщі і потім в усіх країнах, які німці окуповували чи брали під свій контроль. Там скрізь першими моторошними жертвами окупаційного режиму ставали євреї. Про це газета “Правда” два роки мовчала.
Це значить, що євреї, українці в Києві й по всій країні нічого не знали, і не евакуювалися. Вони не знали, що як тільки німецькі війська зайдуть, то вони одразу будуть знищені. І тому замовчуванння про німецькі злочини сталінським режимом – це співучасть в Голокості. Перші два роки Другої світової сталінський СРСР і гітлерівський Третій Райх були союзниками, і вони розпочали Другу світову. Це важливо пам’ятати.
А після Другої світової, де завдяки мільйонам життів СРСР був один з переможців, комуністичний режим мав сісти на лаву підсудних поряд з нацистським, але цього не відбулося. І тоді євреї потрапили під латентний радянський антисемітизм. І боялися приходити на місця, де були вбиті їх близькі, боялися своїм дітям про це відповідати. Уявіть собі, навіть в 1991-1992 роках мої близькі боялися туди йти.
На початку 1990-х люди знайшли в архівах документи про те, що була спеціальна вказівка з міського комітету партії внутрішнім військам міліції, щоб не дозволяти “особам єврейської національності” наближатися до території Бабиного Яру.
У 1974 році ми пішли туди з батьком, і нам не дали пройти. Я був дитиною, не розумів цього. Він розповів мені про це тільки перед смертю. А тоді люди приходили туди, як на цвинтар. Приходили до своїх батьків, сестер, братів, дружин і чоловіків, дітей. А радянська міліція це забороняла. Не дали пройти туди і батьку. А він приходив туди до своєї мами.
– Чи змінилося щось в підходах до вивчення Голокосту під час нинішньої повномасштабної війни?
– Зараз ми не можемо так, як раніше, викладати цю тему, як було до 24 лютого 2022 року. Тому що перед нами вчителі, які самі пройшли окупацію, російські в’язниці, втечу з прифронтових територій. І сьогодні, коли ми розповідаємо, як виживали євреї в гетто в часи нацизму, у наших слухачів є свій досвід, як вони виживали під російською окупацією. Тому ця тема має сьогодні такий важливий контекст.
Хочу також нагадати про спільність нашої історії, і про те, що історія Голокосту – це історія не тільки євреїв, а й історія всієї України. Колись був проект нашого центру (“Захистимо пам’ять” та “Мережа пам’яті” – ред.), в рамках якого ми встановлювали пам’ятні знаки жертвам Голокосту у Вінницькій, Житомирській, Волинській, Рівненській, Львівській областях.
Запам’яталася історія, яку я почув 10 років тому від старих людей в селі Вахнівка Липовецького району Вінницької області. Там єврейське кладовище. На момент приходу в це село німців, в ньому жило близько 800 євреїв, майже всіх вбили.
Після розстрілу там залишилися повністю голі двоє єврейських чоловіків. Вони пробралися до села і їх приютили, але сказали, що на ніч треба потім піти. Бо якби знайшли єврея чи єврейку в хаті, то вбили б усіх, хто в тій хаті на той момент був. Тоді цим чоловікам євреям дали їсти, дали одяг. Це був одяг тих людей, чоловіків, які у Вахнівці за 10 років до війни в 1932-му померли від голоду. А єврейські родини в той час рятували українські родини.
Отак в одязі людей, які намагалися вижити під час Голодомору, рятувалися люди вже під час Голокосту. Тому так цінують у світі Праведників народів світу, які, попри небезпеку для себе, рятували життя інших.
Комуністична сталінська диктатура також відповідальна за Голокост, який вчинили нацисти проти євреїв, переконаний історик (фото: надане співрозмовником)
Також колись я записав історію родини киян Волошиних. Вони жили на Куренівці, де поруч на розі Петропавлівської є пам’ятник Анатолію Кузнецову. Це був ще Київ маленьких хатинок, я їх ще застав на початку 70-х. Дві молоді сестри відправили в Яготин за 90 кілометрів від Києва. Там вони прожили все життя. За все своє життя там вони так ніколи й не зізналися, що вони єврейки.
Вони так і померли, під іншими прізвищами, їх знали в Яготині як українських жінок. На все життя вони були перелякані Бабиним Яром, і ніколи, – ні в 1991-му, ні в 2001-му, ні до самої смерті – нікому не казали про своє єврейське походження. Ось що може зробити злочинна держава проти людей, коли державна машина стає злочинною, диктаторською. Ми зараз це відчуваємо, мені здається, найбільше у світі. Тому що саме зараз російські окупанти тут, на нашій землі. І тому ми маємо боротися, щоб не стати їхніми жертвами.