Вірогідність етапу часткової мобілізації у РФ дуже висока, – Фейгін
Російський опозиційний політик Марк Фейгін в інтерв’ю ведучому програми “Студія Захід” Антону Борковському на телеканалі Еспресо висловився щодо зустрічі президента США Дональда Трампа та лідера Китаю Сі Цзіньпіня, розуміння російського диктатора Володимира Путіна подій на фронті та ситуації щодо мобілізації у РФ
Ми не знаємо, про що насправді говоритимуть Трамп і Сі Цзіньпін і хто виконував функції китайського Віткоффа – емісара, який курсував між Вашингтоном і Пекіном. Низка питань є в будь-якому разі, і не лише про гроші і Тайвань, ідеться про глобальний порядок денний. Китайці хочуть, щоб світ був облаштований трішки інакше, але нас цікавить не загальна демагогія, а насамперед що вдасться Трампу, а що ні в питанні китайської підтримки Москви. Адже ми обурені тим, що китайці підтримують росіян. Але, з іншого боку, китайці могли б підтримувати їх значно більше.
Почнемо з кінця: вони, дійсно, могли б і більше підтримувати. Проте навіщо – вони зацікавлені в продовженні війни. Зацікавлені, щоб цей привід був для переговорів з американцями, щоб до них зверталися, з ними домовлялися, а вони б керували ситуацією. Чому? Тому що в цьому полягає глобальне керування, на яке претендує Китай і про яке заявив Сі Цзіньпін на початку вересня на саміті ШОС, а потім і на святкуванні 80-річчя перемоги Китаю на параді. Тому насправді вони не підтримуватимуть більше чи менше, а саме стільки, щоб Путін не програв, але й щоб не здобув перемогу і не вважав себе знову гегемоном на територіях колишнього СРСР. Це по-перше.
Про що говоритимуть Трамп і Сі Цзіньпін? Вони про все говоритимуть. І про війну в Україні, і про двополярний світ, і про претензії Китаю на геополітичне управління, і про торгову угоду, і про мита, і про купівлю російської нафти – про все говоритимуть, про що домовляться. І про Тайвань – усіх тем торкнуться, безсумнівно. Але я вважаю, що максимум, до чого вони зараз можуть домовитися, це питання економічні, торгові: мита, паритети-дизпаритети.
Про це, так, є шанс домовитися, тому що економічні питання однаково цікаві і Китаю, і США. Тобто предмет угоди – це економічний інтерес сторін, тому я вважаю, що прогрес можливий. А чому вони не можуть домовитися щодо війни в Європі, війни в Україні – тому що Китай хоче високу ціну за свою участь у врегулюванні. І хоче, щоб це врегулювання – і сам процес, і роль та статус Китаю були високими.
Тобто нарівні з Вашингтоном вирішувати питання про війну в Україні, яка триває, і про всі наслідки, які спричиняє ця війна для Європи й західного світу. Чого бажає Китай – Китай хоче Тайвань, вони хочуть, щоб американці віддали Тайвань. У чому це виражається – у припиненні військової допомоги Вашингтона Тайбею, зупиненні позаблокової воєнної угоди між Тайбеєм і Вашингтоном – допомоги взаємної. Вона, до речі, передбачає, що американці не просто постачають озброєння – вони гарантують безпеку та суверенітет Тайваню: якщо на нього нападуть, то США повинні втрутитися військово на підтримку Тайваню, щоб не допустити його знищення – окупації, реінтеграції у склад континентального Китаю тощо.
Саме цього домагається Пекін, і це те, чого не може дати Пекіну Вашингтон. Рубіо, до речі, напередодні візиту Трампа в Малайзію заявив, що Тайвань не припинять підтримувати США. І Трамп періодично казав: ні-ні, Тайвань, безумовно, залишиться у сфері інтересів Вашингтона й підтримка продовжуватиметься.
А що далі? Далі ситуація зависне, скоріше за все, вона триватиме, поза сумнівом. Тому що Китай теж від свого не відступиться, але, поза тим, прогрес можливий. Наприклад, у ядерній деескалації. Москва підіймає ставки з “Буревестником” і рештою, намагається тиснути на Вашингтон, щоб вони відступилися від України. Щоби предметом переговорів Вашингтону та Москви було глобальне ядерне врегулювання, стримування, нова ракетна угода. А Україну здайте. Віддайте, подаруйте її нам. Виведіть її за дужки наших домовленостей.
На це Вашингтон не згоден, і багато разів на цьому наголосив, що залежності цієї не буде. Тому що на ядерну риторику Москви Трамп відповідає своєю ядерною риторикою, ми це вже чули: ви можете хоч 10 “бурєвєстніков” зробити, а в нас тут човни плавають, є бази й ми завалимо вас ракетами на ближчій відстані, нашим ракетоносіям по 14 тисяч кілометрів долати нема потреби.
Про що ще будуть переговори – про безпеку на континенті і в регіоні Південно-Східної Азії точно говоритимуть. Тому що потрібно стримувати Північну Корею, вона все ще непередбачувана й розташована в зоні контролю Китаю, поза сумнівом. Хто б там що не казав, Північна Корея залежна від Пекіна, попри всі свої геополітичні сміливі рішення, зокрема участі у війні з Україною, як це було в Курській області.
Є також інші питання, але всі вони є похідними від основних. Повторюю: перспектива домовленостей Трампа й Сі Цзіньпіна в економічних питаннях дуже висока, там перемовини ведуться аж з 2 квітня, коли Трамп запровадив мита й почав торгову війну. Тож вони до якихось проміжних рішень уже підійшли. Не запроваджувати мита з 1 листопада у зв’язку з купівлею Китаєм російської нафти, газу та інших енергоносіїв Трамп уже пообіцяв: не вводитиме ні 500-відсоткове мито, ні 100-відсоткове. І тут також невеликий прогрес можливий. Він зможе трішки переконати Китай якось зманеврувати в питанні підтримки Москви через її закупівлю експорту. У дечому вони домовляться з якимсь проміжком – типу “ми ще купуватимемо рік, нам треба знайти альтернативу заміщення”. Можливо, з цього нічого не вийде. Але Китай спробує знайти компроміс у цьому питанні.
А от у питанні безпосереднього впливу на Москву з боку Сі Цзіньпіна, щоб він пішов на рішучі кроки в мирному врегулюванні, мабуть, прогресу очікувати не варто. Мені видається, що поки що умови для цього не склалися.
Вимальовувався Будапешт, а потім виявилося, що предмету розмови нема. Трамп підняв ставки, заговорив про “Томагавки”, і в Москві почали нервувати. Паралельно росіяни провели ядерні випробування. Ясно, що графіки випробувань могли й раніше складатися, але в Будапешт уже ніхто не їде. Трамп сказав: скільки можна клеїти дурня й витрачати мій час?
Але надійшов сигнал від Лаврова – як так, ми ж домовлялися, ми рухаємося в тому напрямі, який збігається з американською концепцією врегулювання. Проте якою є американська концепція, ніхто чітко сказати не може. Ваша версія: про що це Лавров і якою є американська концепція?
Ось тут треба пояснити, тут є деталь: це він сказав ютуб-каналу з незрозумілою назвою.
Угорському.
Я навіть не дослухаюся, не знаю, що вони там витворяють і хто вони такі. А до цього особисто Рубіо сказав: ні, позиції не змінилися. У телефонній розмові, перед тим як вони мали зустрітися, щоб організувати саміт у Будапешті. Він що сказав? “Наші позиції такі самі”. І тоді питання – навіщо тоді зустрічатися? А навіщо тоді нам виступати на попередній зустрічі Рубіо, главі Держдепу й міністру закордонних справ Лаврову, якщо нема чого обговорювати – ви ж не змінили позицію? Конкретно вона виражається в територіальних претензіях, щоб Москві віддали Донецьку область – 6 тисяч квадратних кілометрів неокупованої частини Донецької області. Але ж якщо ви не змінили позицію на ту, яку Трамп озвучив, зупинення вогню на лінії зіткнення, – тоді про що в Будапешті розмовляти?
Це було моментом насолоди Москви, що вони вчергове розвели Трампа й виставили його ідіотом. Тому що як це було – очікувалась зустріч Трампа і Зеленського. До неї по висхідній ішла ситуація з можливістю надання Україні нових видів засобів, зокрема “Томагавки”. Про це багато коментаторів говорило, і Трамп прохопився: ще вирішу, поки що не верішив. Путін вирішив зробити “хід конем”, як висловилися Ільф і Петров у своєму безсмертному творі, він просто зателефонував Трампу за своєю ініціативою за день до візиту Зеленського до Вашингтону і сказав: та навіщо – не треба ніяких “Томагавків”, це ж ескалація, а ми про все домовимося, ми в Будапешті зустрінемося, буде результат!
Що робить Трамп (уже не вперше)? Трамп вірить, заявляє: ну, ось, уже мир близько, дивіться – Путін готовий зустрітися і, можливо, я зможу на зв’язку тримати Зеленського, і ми їх зведемо й досягнемо домовленості. При цьому наступного дня, уже на зустрічі, він не лише не дав “Томагавки”, але й заявив, що їде на зустріч, мовляв, зараз Лавров з Рубіо вирішать – і ми організуємо швиденько цей саміт, на якому просунемося далі.
Щойно ракети не були надані, по закінченні візиту Зеленського, раптом виявилося, що жодної зустрічі Рубіо і Лаврова не буде і що, як я вже сказав, Лавров заявив, що “наша позиція незмінна, ми чого притримувалися, того й продовжуємо вимагати”. Після цього, природно, реакція Трампа і його оточення була такою, що “нас вчергове надурили”, як каже Путін. Та дійсно – навіщо зустрічатися в Будапешті, з такими труднощами організовувати цю зустріч, їхати туди й виходити так само, як з Анкориджа – з нічим. З червоною доріжкою і привітальними хлопками Путіну, а він виходить, читає з папірця й тікає, не відповідаючи на питання журналістів. І нічого, повна порожнеча.
І тут Вашингтон засумував. Сказав: еге, якщо так… І зробив три речі. Вони заявили про те, що ракети ERAM узгоджені й будуть надані. Це не такі потужні засоби, як “Томагавки”, на 450 км літають, перероблені авіаційні бомби, але доволі ефективна зброя, яка багато куди може долетіти, 450 км – це не смішні відстані. По-друге, вони по-єзуїтському прокоментували новину, що знято обмеження по ударах вглибину Росії, Трамп сказав: уявлення не маю, я передав НАТО ракети – а що вони з ними роблять, куди стріляють – мені нецікаво навіть, я продав, гроші отримав, до побачення.
І третє, що ще болючішу реакцію викликало, – це заява про санкції для провідних двох компаній, “Роснефть” і “Лукойл”. До цього вже були “Сургутнефтегаз” і “Газпромнефть”. І це вже майже половина долі російського експорту нафти як мінімум. Це викликало миттєву реакцію Москви, вони відправили Кирила Дмитрієва у Вашингтон. Той приїхав з думкою, що “знову пожежу погасимо, зараз передам якесь послання від Путіна – відіграє назад”. До речі, санкції починають діяти лише з 25 листопада. Розрахунок був правильний: він приїде – і відсунемо санкції на наступний рік, чи взагалі скасуємо, чи паузу візьмемо, чи домовимося, Трамп уже багато разів так робив – щось оголошує, а тоді відігрує назад.
І раптом візит Дмитрієва провалюється. Повністю. Він зустрічається, звісно, з Віткоффом. Мабуть, Віткофф усе передав Трампу, який саме зібрався летіти в Малайзію, мовляв, Дмитрієв приїхав, має пропозицію. Трамп сказав “ні”, уперше по-справжньому: “Ні, я не буду ні розмовляти, ні зустрічатися”. Чому він так вчинив – скоро дізнаємося.
До речі, можливо, з зустрічі з Сі Цзіньпіном ми щось зрозуміємо. Або 25 листопада, коли санкції наберуть чинності.
Так, тому що він вимагає рішення про зупинення вогню з боку Путіна, йому набридло гратися й він хоче рішення, хоче дій. Москва йому цього запропонувати не змогла, Дмитрієв поїхав ні з чим. Виступив на кількох телеканалах.
А чому ми вважаємо, що Дмитрієва публічно принизили? Як прокоментував його візит міністр фінансів Бессент: “Не зважайте на слова цього пропагандиста”. Це є принизливо для особи, який приїхав із місією домовитися – з таким потрібно більш конфіденційно, чемно поводитися, а тут зверхньо: “пропагандист”, тобто “ти ніхто, ти нічого не вирішуєш, ти пропагандист – приїхав тут на телебаченні поговорити про те, що санкції не є небезпекою і не впливають на російську економіку”. Це ж брехня. Чого ж ти тоді приїхав, якщо не впливають, можна було й телефоном побалакати, навіщо їхати аж у Вашингтон? А ні, впливають. Інакше його б не вирядили у Вашингтон. А відправив його особисто Путін, жодних сумнівів.
Я розумію, що ви не Фрейд, але вам доведеться зараз спробувати розповісти, що відбувається в голові у Путіна й колективному Кремлі. У цій ситуації їм або сідати й починати з калькулятором рахувати власні втрати, або викликати жерців і палити верблюдів.
До цих світил психології не дотягую, і на канапці Вову бачив лише в іншому стані, в тортурах десь узяв би участь залюбки. А взагалі я славен тим, що намагаюся думати так, як думають вони. Тому що я вважаю, що це ніякі не божества, не міфологічні фігури – це доволі примітивні люди, і міркують вони досить лінійно. Усі спроби зображувати їх деміургами абсолютно невиправдані. Туск, до речі, нещодавно сказав: я з цим Путіним багато разів розмовляв (здається, Туск це сказав) – це доволі примітивна людина, він нецікаво міркує, обмежена людина. Вірю охоче. Натомість Лагард виступала, заявила, що ні, Путін багато цифр пам’ятає, – піддалася його чарам. Там якісь відносини були з Всесвітнім банком, то причини суто матеріалізовані – а Туску втрачати нема чого і намагатися компліментарністю щодо Путіна займатися ні до чого, то він так і сказав: примітивна людина.
Тож, як примітивна людина, Путін не мислить стратегічно, це треба усвідомити. Усі вважають, що в нього є план на століття, як розвинути Росію, як імперію повернути, а він міркує оперативними відрізками.
Як колись сказав Явлінський, досвід кадебешного оперативника його мучить, не відпускає його, змушує постійно міркувати оперативними ходами. Він реактивно діє. У нього є задача конкретна (багато хто з експертів цього не розуміє): не треба, щоб “Томагавки” передали Україні. Бо Україна в його баченні (я навіть не певен, що він не правий) відразу ж пальне по Кремлю або по Луб’янці, по генштабу, і він чудово розуміє наслідки. Так, це символічні наслідки: раз – і немає генштабу на Фрунзенській набережній. Ну, дах знесло і людей повбивало, поки ти б’єшся за вулицю в Покровську – у тебе генштабу нема. Він це добре розуміє, дуже буквально, знає стан засобів ППО. Якщо вони, вибачте, з кочергами стоять на мосту перед Кремлем і з ДШК намагаються збивати дрони, – він чудово знає, що “Томагавк” він не зіб’є і така ракета може прилетіти будь-куди.
Путін це розуміє, тому на короткому відрізку вчинив так: обману Трампа, цей дурак повірить і не буде передавати “Томагавки”. Але не розрахував, що реакція на подразнення досягне такого рівня (а Путін не вірить, що Трамп може вдатися до серйозних кроків проти нього, вірить, що причарував Трампа, що завербував навіть). І раптом така реакція – і удари вглиб, і “ерами”. І тільки дивись, може, крім санкцій… Він обрав варіант “софт”,- а що ж тоді був “хард” від Трампа? Ми навіть не знаємо, може, там взагалі повне ембарго на російську нафту. Не розумію, чого він зволікає, якби запровадили – уже давно Путін на все погодився б.
Тож Путін зараз реактивно діє. Несподівано наслідком його штукарства з Будапештом стали хай не “Томагавки”, але теж болюча реакція, якої Путін не очікував від Трампа, це точно. Все одно, якась пауза буде, якісь 50 днів, чи 10 днів, чи 100, чи 2-3 тижні. Але ж не так реактивно: тобто ти не хочеш – то на тобі. Він вважав, що цей рік до кінця він проведе добре: продовжуватиме наступ, буде знищувати енергетику України, занурюватиме в темряву та холод Київ та інші міста, а йому за це нічого не буде. А тут ситуація ускладнилася, і йому доводиться зараз розв’язувати питання, що йому робити, як учергове надурити. І він випускає Лаврова: скажи, що ми погоджуємося на лінію Анкориджа. А яка це лінія? А та сама, що й була: зупинити вогонь на 30 днів і розпочати переговори з Зеленським – не з Трампом – і починати домовлятися.
Путін на це не може погодитися, він на це не пристане. Обдурити вчергове, спробувати ошукати: а ми в межах лінії наших президентів в Анкориджі готові рухатися, заявляє Лавров, – і це знову облуда. Коли це закінчиться? А ось якщо дати “Томагавки” й посилити санкції, він піде на справжні переговори, а не оці зиґзаґи, маневри й маніпуляції. Це не означає, що війна припиниться негайно, так неправильно казати, і було б необачно так вважати. Але точно абсолютно, що розпочнуться справжні переговори – не удавані, зі спробами відійти вбік, зобразити щось і не зробити. Ні, він розмовлятиме по-справжньому й робити буде щось відповідно до цих домовленостей, розуміючи, що, якщо він цього не робитиме, то наслідки будуть набагато гірші.
Це все відбувається на тлі того, що його сподівання на наступ російських військ весною – влітку – восени на головних напрямках, східному й південному, не виправдалися. Так, вони просуваються, але це зовсім не те, на що Путін розраховував. Як мінімум, він розраховував, що візьме Слов’янськ і Краматорськ, на мій погляд. Він вважав, що це реально – взяти Костянтинівку, тоді ривок (я там був нещодавно, Костянтинівка уже сильно обстрілювалася) до найближчих населених пунктів і розпочати оточення, зокрема Краматорська, і Слов’янська спробувати. Як він полюбляє – у “мішки” все брати.
А цього не сталося. Бої точаться під Покровськом, у самому Покровську, біля Костянтинівки, нехай це вже передмістя Костянтинівки, а це невелике місто, – і не більше. І так може тривати й до кінця року, і наступний рік, і так далі. Нема такого, що точно абсолютно ці міста впадуть, і досить швидко. І що тоді? А вже деякі чинники стають загрозливими. Вони були “лайт” – наприклад, знищення енергетичної інфраструктури (НПЗ, термінали). До якогось моменту, поки 15% підприємств і нафтопереробних терміналів постраждало, це ще було терпимо. А коли вже зараз за 30%, а кажуть, до 40% уже близько, і не лише на європейській частині, а вже до Уралу й Башкортостану, і навіть далі заводи страждають, – то це вже відчувається добре.
І це одночасно з санкціями щодо енергетичного сектору і новими засобами, які Україна точно отримає. Зокрема, ERAM, як я розумію, уже в Україні, я цього не знаю, але припускаю, бо вже оголосили, що рішення ухвалене про передачу цих засобів. І є небезпека, що будуть нові засоби передавати, навіть, можливо, це будуть “Томагавки”, якщо Путін і далі буде впиратися.
Тому йому зараз залишився останній крок – ошукати, але якщо не вийде відсунути цю перспективу, то тоді вже доведеться йти на справжні переговори, а там уже треба буде розмовляти по-справжньому – без удавання й блюзнірства, і погоджуватися на зустріч із Зеленським. А це своєю чергою може привести до якихось рішень, які вплинуть на хід війни.
Мені ситуація нагадує московсько-лівонську війну, часи Івана Грозного. Грозний каже: давайте рвати зубами Лівонію – Естонію, Латвію і так далі. Від їхніх колосальних злочинів Європа стояла на вухах, імператор Священної Римської імперії писав депеші з питанням: як ви можете бути такими звірями? Азія входила в країни тодішньої Балтії, героїчні лівонські лицарі оборонялися. І так тривало, поки не прорвалися польські кавалеристи і щось не спалили. Іван Грозний це побачив, питає: “Що це таке?” – “Як що – ворог прорвався, підпалив якесь містечко”. – “Та не може такого бути!” – сказав Іван Грозний. І почав після того перемовини.
Можливо, справді не вірить Путін ні Шойгу, ні Герасимову – нікому. Поки сам не побачить, що на Фрунзенській набережній іде дим, до нього не дійде. А тут почали прилітати дрони, і доволі регулярно. Уже навіть Собянін каже: послухайте, у нас дрони прилітають, ми їх намагаємося збивати.
Він же ж може знати щось, чого ми з вами можемо не знати. Наприклад, стан ВПК. В умовах і санкцій, економічних проблем, пов’язаних з інфляцією і ключовою ставкою, недостатності й дефіциту бюджету, що зростає, – він же знає, скільки може витримати ВПК – рік, два, три, а чи менше. Він знає дефіцит особового складу. А зменшується кількість людей із шаленою швидкістю. Усі спроби наступати – на східному краю, а я щойно був на Півдні – там втрати гігантські. Хоча там зараз невеличке завмирання, проте втрати гігантські, найбільше від дронів. Це взаємно. Але там, де Москва намагається прориватися, там втрати гігантські. Навіть якщо вони досягають результату, навіть якщо займають якісь населені пункти, це вдається зробити ціною величезних втрат. Від 900 до 1000 людей гине – це британці про це говорять, британські військові оглядачі роблять аналіз, це публічна інформація.
Добре, а якщо трохи менше – 20 тисяч за місяць. За літо виходить 60-70-80 тисяч. Це гігантські цифри. А що ти отримав за це? Якусь кількість населених пунктів – і це все? За таку кількість солдатів? Тобто він щось знає, чого ми не знаємо, і розуміє, який у нього резерв, і діє відповідно. Йому мир потрібен, але на його умовах. Він готовий до миру, але за умови капітуляції України: віддайте мені Донецьку область, я заморожую Херсонську і Запорізьку. Самі розумієте, чого варті його слова, сьогодні заморозив – завтра розморозив. Денацифікація, демілітаризація, жодних гарантій безпеки. Ми, каже, будемо гарантом безпеки України, вони про це постійно бубонять.
Нейтральний статус, я так розумію, це не тільки про невступ до НАТО – взагалі до жодних союзів. Багато хто говорить, що Москва не проти начебто членства України в Європейському Союзі. Це брехня. Ці окремі заяви, які Лавров пояснював (хоча він то одне казав, то інше) і Путін, – це обман, вони не дозволять Україні ніколи інтегруватися в ЄС за жодних обставин. Тому що вважають ЄС не економічним союзом, а політичним, що означає в підсумку стратегічний і військовий союз України з Заходом.
Він знає багато чого, і саме тому будує свій план на те, щоб обманом (поки що обманом) досягти своїх цілей. Обманом: показати, що це не страшно і не боляче – віддати 6 тисяч квадратних кілометрів неокупованої частини Донбасу, це нестрашно. Він її отримає без бою, а потім – відновить війну. Зайнявши серйозну лінію оборони, лінію фортифікаційних споруд Краматорськ – Слов’янськ, потім він знову висуне війська. Ось так він хоче.
Але я гадаю, що в Україні ніхто не має ілюзій щодо їхніх намірів, а в Америці поступово такі ілюзії розсіюються. Для Путіна це дуже дошкульно – зникнення ілюзій у Трампа, втрата довірливого контакту з ним. Тому я не вірю: часто казали, що Путіна обманюють, він не розуміє. Ні, не в такій критичній ситуації, коли війна триває вже майже 4 роки, кінця-краю не видно і успіхи так собі – як було 20% окуповано, так і залишається. Він може розцінювати свої резерви й можливості для продовження війни як доволі незначні. Тому спочатку буде маневрувати, а потім перейде до справжніх переговорів. Це не означає, повторюю, що це кінець війни – він ще буде борсатись. Але переговори вже будуть серйозніші, не на рівні кретина Мединського, уже розмовлятимуть серйозні люди.
Почекаємо – але треба трішечки підштовхнути. Ця історія з дронами в Москві як сприймається загалом? Я собі уявляю: сигнал тривоги, ніч, Москва, гудіння дрона й бабах. Я розумію, чекали росіяни останні 70 років великої термоядерної війни. Як це впливає і чи не піде все в гудок? Чи настільки напружить, що будуть зроблені якісь висновки?
МФ: Ті люди, що живуть у Москві та інших великих містах Росії, з якими я підтримую стосунки, я сам жив у Москві, вони кажуть, що чують звуки сирен, і тривоги, і навіть дронів (у них специфічний звук, не такий, як у “Шахедів”). Я багато бував у Києві, жив у самому центрі і чув над готелем – кажуть, звук інший, але справа не в цьому. Парадокс у тому, що москвичи не відчувають, принаймні поки що, такої небезпеки й такого страху саме перед дроном, перед тим, що він влетить у квартиру. Можливо, вони знають, що українці по під’їздах не б’ють; можливо, вважають, що Собянін чи Путін щось роблять, якась є система ППО.
А от побутові труднощі їм заважають. Наприклад, аеропорт. Росія – велетенська країна, там усі літають, потяг не врятує. Аеропорти простоюють цілодобово, вилетіти неможливо. Оце їм дуже дошкульно, бо люди звикли до швидких комунікацій. Москва, Пітер, Єкатеринбург, Самара, в інші міста літають – тепер вони по кілька діб сидять, щоб годину пролетіти. Дуже це болюче для них.
Останні кілька місяців, можливо три місяці, – проблема з бензином. У когось ще авто нормальне – а тут лише 92-й, і треба їм заправляти, а це для движка погано, вони звикли до 98-го, 95-го в крайньому разі. Хорошому “мерседесу” високе октанове число треба – і це вже проблема, і 92-й за 70 з гаком рубликів… Можливо, гроші ще є, але вже просто дефіцит пального певної якості. Люди відчувають на собі і говорять про це: біда, все складно.
І ось такі проблеми, швидше, загроза не життю, а комфорту, до якого вони звикли, особливо в Москві. У Москві живуть комфортно, і жили комфортно, це факт, бо вся Росія працює на Москву. І якась людина, яка живе всередині Садового кільця, якщо має гроші, то клопотів не знає. Якщо грошей немає, то, природно, відчуватимеш дискомфорт, що б ти не робив.
Потрібно, щоб до цих проблем, відчуття дискомфорту додалися загрози життю. Повірте, коли дрони і крилаті ракети (якщо такі будуть) полетять на Москву, атмосфера зміниться кардинально.
Люди продовжують гуляти на Патріарших ставках, там відомі місця – це така маленька Європа на кілька вулиць. Богемно-бюрократичне середовище, “золота” молодь – симбіоз цього всього, гедоністичну насолоду демонструють ці Патріарші ставки. От щойно вони почнуть тікати, усвідомивши, що просто в центр Патріарших влучить ракета чи дрон на дах відомого здавна бару “Кіану” приземлиться, – тоді життя безповоротно зміниться. І всі почнуть тікати з Москви, поїдуть у Дубай якийсь.
Тобто не по військкоматах тікатимуть? Путін із пропагандонами роздували машину пропаганди не гірше, ніж за часів Сталіна. Але ідіоти закінчуються – Z-молодь, ватники тощо. І Путін почав застосовувати нетривіальні методи – ловити в московському метро, стригти й записувати добровольцями. Які відчуття по Москві й загалом по Московії стосовно цього?
Вони більш хитромудро діють – дума визначила, що резервісти (тобто люди, які відслужили в армії), що перебувають на території РФ, можуть бути відправлені примусово на об’єкти оборони. А це дуже широкий перелік – об’єкти можуть бути і в Криму чи в Донецькій області. Вони вже й до строковиків приглядаються, формально строковика можна відправити в Крим і в Херсонську чи Запорізьку область – не на передову. Але де там не передова, якщо враховувати БПЛА? Раніше що пів року (тепер цілорічний призов зробили), набирали до 120-130 тисяч призовників – план був 150 тисяч, але по країні набирали 120-130 тисяч що пів року. Оскільки тепер нема осіннього та весняного призову, ті самі 220 тисяч на рік будуть збирати. Але це той резерв, який вони тримають, щоби в якийсь момент кинути на війну.
Останній варіант – це мобілізація. Не загальна, а якийсь етап часткової мобілізації, коли забиратимуть осіб з військово-обліковими спеціальностями 2-ї категорії, старших, які давно пройшли строкову службу, – така вірогідність дуже висока. Можливо, вони черпатимуть серед резервістів, осіб інших категорій.
Адже дефіцит уже не покривають контрактники. Ви правильно сказали: кумулятивне середовище, в якому можна було рублем приманити, чи погрозами, чи з тюрми – але їх все меншає, вони гинуть у промислових кількостях. Ті, що залишаються, – нема дурних, на 4-й рік війни вже все зрозуміли, що кулі не паперові.
І ентузіазм меншає. Адже за чотири роки вже нема такої сім’ї, вулиці, будинку, де б хтось якось не був дотичний до загиблих – знайомих, сусідів, рідних. І це ж не абстрактна загибель – вони поховані на кладовищах. Ілюзій вже ні в кого не залишилося, поїздка на фронт в Україну – це не на риболовлю чи на полювання. Ні, уже всі усвідомила, що це шлях в один кінець. Тому все складніше буде знаходити добровольців на контракти, доведеться вже шукати форму примусу. Можна не сумніватися, знайдуть.
Так, там досвід примусу колосальний, ще з часів Сталіна. Але й пропаганда, яка мала вплив, теж уже не має такого ефекту, і Вікою Цигановою чи мільйоном рублів на війну не заманиш. То вони зараз намагаються ще розкочегарити пропаганду? Хоча неможливо ж увесь час кричати: “На Константинополь! Проливи наші!”
Пропаганда має таку властивість – вона вже живе за своїми законами. Це потяг на повному ходу, його не зупинити. Залежно від мети і орієнтирів вони вже діють в автономному режимі. Насправді ви не можете існувати на одному градусі – ви маєте його підвищувати. Тому що сила зомбажу залежить від ступеня глибини. Ви не можете весь час казати: ні-ні, ми лише обмежимося Україною, нам точно потрібно лише забрати якісь території і все. Ні, ти мусиш максимізувати цілі, пропаганда саме так працює, інакше не буде куражу.
Тому в російській пропаганді також звучить, що “ми воюємо з НАТО”, “ми всіх переможемо – у нас “Буревестник”, колись ми таки дійдемо до Берліна”. Зрозуміло, що вниз спущено найбожевільніші гасла. Про це не каже особисто Путін, але трохи нижче – Медведєв каже: “Ми воюємо з Америкою”. Так, його всі вважають кретином, але ж все одно на рівні заступника голови ради безпеки, ким він є – заступником Путіна і секретарем Шойгу, – таке казати можна, хоча він чиновник, а не пропагандист. Усе ж таки має бути якась межа, але йому це, схоже, доручили, і такі особи задають тон. Медведєв, до речі, замінив Кадирова в цій якості, той тепер мовчить більше, мабуть, через хворобу чи сказали не лізти.
Тож сьогодні головними пропагандистами є чиновники – адміністрація президента, уряд, МЗС, той самий Лавров більше зараз пропагандист, ніж дипломат. А вже нижче – Кисельови, Симоньяни, Соловйови і решта – це вже середовище, яке може озвучити ще більш шалені ідеї. Розумієте, якщо ви не озвучите божевільні ідеї, то ви не зможете достатньо зазомбувати маси. Вони підвищуватимуть градус постійно, інакше частинка раціо в пропаганді понижуватиме градус, а це небезпечно, бо потрібні зомбі.
Зрозуміло, що населення, з урахуванням великих втрат чоловічої частини на фронті, уже не може задовольнити ці інтереси. Доведеться вести пропаганду серед дітей, чи жінок, але це не має сенсу, на фронт їх не відправиш. Природно, ефект знижується. Залишаються різні мажори, “золота” молодь, яку ти ніяк не заженеш на фронт, жодними обіцянками виплат. Ті, хто могли, – вони вже там. Якийсь резерв ще є, але він вичерпний.
Це не так, що всі мріють померти за 200 тисяч на місяць чи разову виплату, яка зараз зменшується, від 900 тис. до 4 млн. Таких стає все менше, мотивації інші. Тому пропаганда виконує свою роботу, а наскільки вона ефективна, можна буде судити за якийсь час.
Якщо дефіцит буде тотально відчуватися й коли треба буде не через контракт, а вже точно направляти строковиків, резервістів, мобілізовувати, то це означатиме, що вже навіть пропаганда не працює.