Зараз Трамп намагається переписати правила міжнародних відносин через встановлення комерційних відносин з різними країнами. Чому така політика є хибною та може принести більше шкоди, ніж користі
Почнемо з того, що успіх економічної дипломатії Трампа базується не на його геніальних здібностях як перемовника. А лише на тому, що він є президентом найсильнішої в економічному та військовому плані держави. І завдяки статусу сильної країни, яку він очолює, він може вести переговори з позиції сили. Що, своєю чергою, дає йому досить очевидні переваги в таких переговорах.
Він навіть не пробує переконати іншу сторону. Не намагається показати іншій стороні, в чому її вигода. А натомість через погрози та ультиматуми, він вимагає від іншої сторони прийняти його пропозицію.
Причому, у всіх його переговорах він навіть не приховує, що умови, які він висуває іншій стороні, вигідні тільки йому. І водночас ці умови можуть бути взагалі не вигідні іншій стороні, але він також показує, що йому начхати на інтереси іншої сторони.
А враховуючи, що більшість його опонентів перебувають у слабшій позиції й часто є залежними від США, все, все що їм залишається, — прийняти умови Трампа. Хоча тут також варто визнати, що їм вдається виторгувати для себе вигідніші умови, ніж Трамп пропонував спочатку.
І стиль переговорів сам по собі є проблемою. Бо разом з цим росте також і неприязнь до дипломатії США. І це своєю чергою відштовхує від Сполучених штатів їхніх природних союзників, відносини з якими так старанно налагоджували попередники Трампа.
У такої дипломатії є низка дуже вагомих недоліків. Трамп робить акцент на пріоритетності комерційних переваг над політичними. Раніше США підтримували деякі країни з політичних міркувань, при цьому не маючи ніякого економічного зиску з цих країн. А основою для такої підтримки було ідеологічне протистояння з Радянським Союзом. Щоб не допустити переходу окремих країн під сферу впливу СРСР, США були змушені підтримувати певні країни або політичні рухи, витрачаючи на це величезні кошти й не отримуючи від цього ніякої комерційної вигоди, як мінімум в короткостроковій перспективі.
Можна згадати про план Маршалла. Підтримку європейців ще можна було виправдати економічною доцільністю в довгостроковій перспективі, а підтримка таких азійських країн як Південна Корея чи Тайвань не мали ніякого комерційного пояснення. Бо кожна з цих країн на момент початку підтримки від США була економічно відсталою та ресурсно бідною, не могла дати ніякої комерційної користі своєму могутньому союзнику.
Американці називали Корею щурячою норою, бо після закінчення Корейської війни, ця країна перетворилась в найбільшого отримувача фінансової допомоги від США, але ця допомога просто зникала в кишенях корумпованих чиновників та не давала жодної користі самій країні. Лише через десятиріччя ці країни досягнули такого рівня економічного розвитку, який зараз робить їх стратегічними комерційними союзниками США.
Аналогічно Ізраїль. США почали підтримувати цю країну виключно з політичних міркувань. Бо на відміну від мусульманських країн Ближнього Сходу, які були багаті на нафту і дійсно могли запропонувати США ресурси, яких ті потребували в 70-х, Ізраїль взагалі нічого не міг дати США.
Ну, й останнім прикладом такої підтримки є Україна. Будемо відверті, але після розпаду Радянського Союзу США приділяли нашій країні значно більше уваги, ніж це можна було пояснити якимись комерційними інтересами.
Все пояснюється тим, що США не хотіли допустити відновлення СРСР. А Збігнєв Бжезінський у своїй книзі “Велика шахівниця” писав, що Україна — це надважлива територія для Росії, яка необхідна для відновлення її могутності.
Звичайно, я не стверджую, що ця система була ідеальною, але вона працювала. Зараз Трамп намагається її зламати, поставивши комерційні інтереси вище політичних. Тобто, щоб зараз бути союзником США, треба бути комерційно вигідним для цієї країни. І будь-яка підтримка має базуватись на комерційних відносинах — купи-продай.
Водночас Трамп не розуміє політичних наслідків такого підходу. Бо не кожна країна може дозволити собі оплатити послуги США, як, наприклад, у нашому випадку. Звичайно, в нас зараз гроші є і лише тому, що нас фінансово підтримують європейські партнери. Але без цих грошей, в нас нема власних фінансових ресурсів, щоб купити необхідну американську зброю. А це, своєю чергою, може привести до того, що наш ворог досягне своїх цілей. І далі цей ворог, посилений коштом наших територій, ресурсів та населення, може перетворитися в загрозу для самих США.
На цю тему мені згадується книга Кіссінджера “Дипломатія”, де він розповідав, як британці у всіх війнах на європейському континенті постійно підтримували слабшого супротивника. Виключно для того, щоб сильний супротивник шляхом перемоги над слабким опонентом не став сильнішим і потім не кинув виклик самій Британії. Саме так працює система “балансу сил”, але Трамп, мабуть, про неї не чув.
Другий момент полягає в тому, що такий невибірковий підхід приведе до появи дуже сумнівних альянсів. Наприклад, інші країни бачитимуть невибірковість Трампа у підписанні таких угод. І заради власної довгострокової вигоди будуть підписувати ці угоди. Однак, проблема таких угод полягає в тому, що вона не усуває причин та розбіжностей в політичних поглядах між державами.
Одразу згадується, як Третій Рейх мав комерційні відносини з Радянським Союзом. Німцям були потрібні ресурси, яких було вдосталь в Радянському союзі. Натомість вони продавали промислове обладнання, якого потребував СРСР. Водночас ці комерційні відносини не усували глибоких політичних розбіжностей між країнами. Кожна з цих країн потай вважала іншу своєю суперницею та чекала вдалого моменту, щоб знищити її. Також можна згадати, як під час Ірано-Іракської війни США підтримували Саддама Хусейна. Однак, сам Хусейн розглядав цю підтримку як спосіб укріпити свою владу.
Як показує приклад Хусейна, політична підтримка теж має абсолютно схожі ризики. Але в політичної підтримки такі ризики є меншими, бо там є вибірковість у виборі союзника. А в комерційної підтримки такої вибірковості нема. Там інтересами керують лише гроші й той, хто має їх більше, з тим і вигідно працювати.
Третім недоліком такої комерційної упередженості є те, що Трамп розглядає самі угоди лише з позиції користі для самих США, але водночас не пропонує ніякої вигоди для іншої сторони. Хоча в такому випадку, країни які хочуть вгодити Трампу, самі шукають ці вигоди для себе, але це ніяк не розв’язує саму проблему. Особливо на фоні того, як паралельно Китай просуває свою економічну дипломатію.
Дуже показовою є стратегія Китаю в Африці. Китай дає країнам Африки кредити, будує інфраструктуру, допомагає створювати первинні галузі промисловості. Звичайно, все це Китай робить у власних інтересах, але це також допомагає і самим африканським країнам. І таким чином Китай посилює вплив в цьому регіоні, якого західний світ там ніколи не мав. Тому звичайно, що китайська економічна дипломатія буде успішнішою, ніж комерційна дипломатія США.
Останнім недоліком комерційної вигоди є сумнівна користь для самих Сполучених Штатів. От підписав Трамп низку угод, але як вони допоможуть відновити втрачені позиції США в окремих галузях? Як вони допоможуть подолати Китай? Ніяк, бо всі виклики не вирішуються форматом угод, які зараз підписує Трамп. Вони вирішуються довгостроковою економічною політикою. І лише потім, в рамках такої політики, можна підписувати угоди, але вони будуть мати зовсім інший формат, не такий, як зараз.
Тому особисто я вважаю, що всі ця манія Трампа довкола підписання угод є лише красивою картинкою для його виборця, але ніякої довгострокової користі для самих США вона не дасть.
Джерело
Про автора: Павло Вернівський, економіст, експерт Інституту ім. Олександра Поля
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.