Коли ми говоримо про дві реальності, у яких живуть люди, дотичні до Збройних сил, і недотичні (а їх таки дві, щоб хто не думав, і це не про тривоги та бігання в укриття, а про, наприклад, звичайну організацію побуту), то ця дотичність/недотичність до армії й визначає оптику
Так, у всіх у нас сумна і тривожна реальність.
І трагічна, і пов’язана з втратами.
Але життя сімей військових ускладнене тим, що із твоєї життєвої системи випала частинка — і на місяці, і на роки.
Це важко зрозуміти, але варто хоча б спробувати.
Тепер про вантажника в супермаркеті і його важку долю.
Не супермаркети й не рітейл винні у тому, що політична влада досі не визначила свої пріоритети чітко. І звісно не проблема рітейлу, що у самій сфері можуть бути більші зарплати, ніж у військових. І звісно рітейл страждає від браку кадрів, тому заманюють як можуть, навіть обіцяючи бронь, якої, можливо і не буде. І тим більше – не вони ж цю бронь надають, якщо кому надають.
Це все симптом іншої проблеми, власне, збитих пріоритетів.
Однак у нас досі існує хибний стереотип, нібито люди, що стали військовими, до армії стояли десь під церквою з простягнутою рукою, а тепер завдяки “економічному фронту” їм є за що жити.
Це не так.
Нагадую: це армія більшою мірою з цивільних, велика частина мала нормальні зарплати, і платила податки, ще й великі.
А дехто — не повірите — навіть має достатньо вмінь, щоб замінити молодшого приймальника товарів, щоправда, якби хто замінив його в армії.
І якби не безпорадні розмови, які тривають, здається, з 2023 року про те, як же нам так мобілізацію проводити, щоб потенційні виборці її не помітили, а була політична воля, нам би про це все сьогодні не треба було говорити.
Українська армія — це переважно не про заробітки, але з реальності до неї недотичної нам досі приносять, що це вони найняли військових за гроші.
- Сказати, що всі, хто заброньований, дуже унікальні — це було б неправдою.
- Сказати, що всі цивільні люди отримують гідні гроші — було б неправдою також.
- Сказати, що в армії усі дуже прекрасні й на своєму місці — це також було б неправдою.
Та є одна істотна відмінність.
Військовослужбовці/иці не можуть поміняти роботу на кращу, з кращою зарплатою, гнучкішим графіком, чи що там пропонує бізнес.
І це ключовий момент, який майже ніколи не враховують люди, до ЗСУ недотичні.
Напевне, це ж недобре, щоб військові з тилових частин підпрацьовували ночами вантажниками чи таксистами, бо не мають за що утримувати сім’ї?
Я вже не кажу про виснаження людей на бойових посадах.
Я вже не кажу про забезпечення військових житлом ближче до ЛБЗ.
Але ці проблеми — сліпа зона не лише для людей, недотичних до ЗСУ, а й для тих, хто ухвалює рішення і державні політики. Народні депутати, наприклад. Ну і про це жодного, жодного разу не говорив президент (виправте, якщо я помилилась).
Тому так: це питання пріоритетів.
Якщо пріоритет — це вибори, які ось-ось будуть, і так щоосені й щовесни, то чисто арифметично ти викидаєш зі своїх радарів військових і їхні родини.
Ти не можеш вести чесної розмови ні з бізнесом, ні з громадянами.
Ти просто відкидаєш думку про справедливість до тих, хто вже в системі.
І тобі навіть вигідно, щоб люди послуговувалися цією міфологією. “Хай воюють, їм же за це платять з наших податків“. “Це ж їхній вибір, а не наш“. “Це військовим вигідна війна” (це коментар реальної людини в одній гілці, з якими живу вже тиждень і ніяк не можу зжитися, що це може бути у 2025 році).
А тепер — цифри.
На 880 тис. людей в армії 1,2 млн людей заброньованих, від 600 тис. до мільйона у якийсь дивовижний спосіб покинули країну, 1,5 млн досі невидимі для системи.
То про яку справедливість і для кого ми говоримо?
Джерело
Про авторку. Тетяна Трощинська, журналістка
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.