Дипломат, ексрадник держсекретаря США, колишній директор у справах Європи та Євразії у Раді нацбезпеки США Метью Брайза в інтерв’ю ведучому програми “Студія Захід” Антону Борковському на телеканалі “Еспресо” висловився щодо планів президента США Дональда Трампа щодо Венесуели, мети російського диктатора Володимира Путіна щодо війни в Україні та того, що змусить його зупинити війну
Отже, новий мер Нью-Йорка – Зоран Мамдані. Нічого особливого в цьому, можливо, і не було б, якби не дуже жорстка реакція з боку президента Дональда Трампа та середовищ, які з ним працюють. Бачимо, що одне з найважливіших американських міст вирішило підтримати свого кандидата, і неважливо, соціаліст він чи несоціаліст, мусульманин чи ні, не в тому справа: Нью-Йорк не хоче Трампа. І це тривожний сигнал для американського президента.
Не певен, що обрання Момдані в Нью-Йорку можна вважати якимось ширшим політичним сигналом, і на це є дві причини. Перш за все, слід пам’ятати, що Дональд Трамп надзвичайно непопулярний у Нью-Йорку. Хоча він там народився і виріс, згодом покинув місто й нині живе у Флориді.
У будь-якому разі, ці вибори навряд чи свідчать про електоральне майбутнє Трампа чи про силу його політичного впливу. Нью-Йорк — один із найбільш ліберальних, лівоцентристських регіонів Сполучених Штатів, тож перемога Момдані була цілком очікуваною.
Він мав значну перевагу в опитуваннях, хоча колишній губернатор Нью-Йорка Ендрю Куомо наприкінці кампанії скоротив відставання до приблизно шести відсоткових пунктів. Та все ж це регіон, де природно перемагають представники лівих політичних сил.
Також варто пам’ятати, що Дональда Трампа не було у виборчому бюлетені. Як показали нещодавні вибори у штатах Нью-Джерсі та Вірджинія, республіканці там продемонстрували слабкі результати. Загалом, упродовж останніх років республіканці мають труднощі тоді, коли самого Трампа немає серед кандидатів, зокрема під час проміжних або позачергових виборів, коли не відбуваються президентські перегони.
Рівень підтримки Трампа зараз найнижчий за весь час і становить приблизно 36-37 %, тож його популярність помітно падає. Втім, я не думаю, що вибори мера Нью-Йорка обов’язково відображають цю тенденцію.
Відбулася зустріч американського лідера з Сі Цзіньпінем. Було багато протокольних речей, але суть не в пресрелізах. Чи вдалося до чогось суттєвого домовитись? Чи вдалося Дональду Трампу схилити до чогось Сі Цзіньпіна, адже жодних заяв стосовно російської агресії від нього після зустрічі з американським президентом не було.
Із заяв президента Трампа після його зустрічі з Сі Цзіньпіном відомо, що вони обговорювали Україну. За словами Трампа, ця розмова тривала досить довго.
Він також зазначив, що сторони шукали шляхи припинення війни та переконання Путіна зупинити агресію. Однак президент Трамп не розкрив жодних подробиць, як і Сі Цзіньпін, тож зміст обговорення залишається невідомим.
Втім, відомо, що кілька років тому, коли Сі Цзіньпін і Китай представили свій так званий мирний план для України, його ключовим пунктом була підтримка територіальної цілісності України. Це викликало різке невдоволення Володимира Путіна, однак для Китаю цей принцип залишається важливим через його власну позицію щодо Тайваню.
Останніми роками численні джерела повідомляли, що Сі Цзіньпін, з одного боку, не зацікавлений у завершенні війни, побоюючись, що після цього Сполучені Штати та Дональд Трамп зосередять свою увагу на Китаї та Тайвані. Водночас, за деякими даними, Сі Цзіньпін тиснув на президента Путіна, вимагаючи, щоб той припинив погрожувати застосуванням ядерної зброї, наголошуючи, що такі заяви є надмірно ескалаційними та небезпечними.
Тож я припускаю, що їхня розмова відбувалася саме в такому руслі. Варто також пам’ятати, що, хоча Китай і Росія проголосили стратегічне партнерство без обмежень, між ними існує очевидна напруженість. Росії, безперечно, не до вподоби роль молодшого партнера в цих відносинах, але фактично саме так воно і є.
Крім того, між Пекіном і Москвою зростає суперництво в Центральній Азії, а також напруження через питання видобутку корисних копалин і торгівлі загалом. І не варто забувати про давні прикордонні суперечки у Східному Сибіру, які тривають уже багато десятиліть.
Китай зміцнює свої позиції, і це небачена історія за останні кілька десятків років. Так що Пекін фактично примусив Вашингтон рахуватися зі своїми вимогами щодо глобальної торгівлі і глобальних впливів. Це не кінець історії, зрозуміло, але Китай демонструє готовність.
Але якщо говорити про параметри того, що стосується російсько-української війни та можливих перемовин щодо миру, – зірвалася зустріч у Будапешті. Американська адміністрація зрозуміла нарешті: Путін хоче й готовий із ними говорити – але безпредметно. До того ж він неправильно інтерпретує те, що має на увазі Дональд Трамп, відбувається когнітивний дисонанс. Ми бачимо путінську готовність продовжувати війну – а ракет “Томагавк” ми досі не побачили.
Так, я повністю згоден. Президент Трамп усвідомив, що президент Путін, як він сам висловився, говорить йому приємні речі, але не робить того, про що Трамп просить, коли йдеться про припинення війни проти України.
Трамп публічно висловив своє розчарування, зауваживши, що відчуває, ніби Путін просто “плескає його по плечу” — це американський розмовний вислів, який означає лестощі без щирості та без наміру діяти. Водночас Трамп веде переговори з певним рівнем політичної майстерності.
На мою думку, ракети “Томагавк” стали елементом переговорного тиску на Путіна. Це був сигнал: якщо Україна продовжить завдавати ударів по нафтових об’єктах, нафтопереробних заводах та інших цілях у глибині російської території, ситуація для Росії може ще більше загостритися, оскільки Сполучені Штати потенційно здатні надати Україні ракети “Томагавк”.
Крім того, Німеччина планує передати більше ракетних комплексів ППО “Патріот”, а Сполучені Штати поповнять ці поставки новими системами, що посилить обороноздатність України.
Це означає розширення підтримки протиповітряної оборони України, на що президент Трамп фактично погоджується, навіть якщо Сполучені Штати не фінансують це безпосередньо. Усе це є сигналами для президента Путіна. Те саме можна сказати і про нещодавню телефонну розмову між президентом Трампом і президентом Зеленським: спершу вона виглядала більш позитивною, хоча, за повідомленнями, обидва лідери завершили її на підвищених тонах.
Складається враження, що президент Трамп зосереджений насамперед на собі. Йому байдуже до України, Росії чи навіть демократії у Сполучених Штатах. Його головна мета – щоб війна закінчилася, аби він міг заявити, що саме йому вдалося досягти домовленостей, і таким чином сподіватися на Нобелівську премію миру.
У цьому сенсі він різко контрастує з попередніми американськими президентами, які були переконані, що національна безпека США нерозривно пов’язана з виживанням, процвітанням і безпекою України.
Трамп виявляє значну нетерплячість до Путіна. Іноді він буває нетерплячим і до Зеленського, особливо коли його дратує затягування війни. Проте, схоже, він нарешті усвідомив: війну розпочав не Зеленський, а Путін, і саме Путін має її зупинити.
Якщо ми беремо переговірну рамку, розуміємо, що є позиції, які не сходяться. Намагання РФ захопити ще більше українських територій, вимога РФ визнання цього на міжнародному рівні і бажання РФ мати вплив на українську внутрішню політику – про таке ми колись читали в підручниках з історії чи політології, а зараз це був би просто геополітичний шок.
Але, з іншого боку, треба намагатися промацати переговірні напрями. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган вкотре повторив, що він готовий надати майданчик для перемовин. У вас є відчуття, що якась із формул може бути викладена на папері? Адже коли діаметрально протилежні речі сходяться в одному пункті, ніхто цього не підписуватиме, тому що може бути колосальна реакція.
Я повністю згоден із вами, що цілі України та Росії є цілковито несумісними. Путін прагне саме того, про що ви сказали.
Він хоче змінити українську владу, домогтися повного роззброєння України, щоб вона більше ніколи не могла себе захистити. Серед нібито причин свого вторгнення він називає розширення НАТО та вимагає, щоб Альянс вивів свою військову, а можливо, й політичну присутність із так званих нових країн-членів у Східній Європі. Але цього, безумовно, не станеться.
На мою думку, Путін має на меті продовжувати війну, доки Україна не виснажиться, покладаючись на значно більші людські ресурси Росії, якими він готовий безжально жертвувати заради своїх воєнних амбіцій.
Якщо говорити про те, що могло б бути зафіксовано на папері, то під час своєї останньої зустрічі з Путіним на Алясці, а згодом і в розмові з президентом Зеленським, Трамп, за повідомленнями, обговорював ідею заморозити війну вздовж нинішньої лінії фронту. На наступному етапі планувалося провести переговори щодо майбутнього статусу територій, окупованих Росією. Йшлося про Донецьк, Луганськ і Донбас загалом, а також про Крим.
Схоже, Трампу вдалося переконати Путіна відмовитися від вимог визнати Запоріжжя та Херсон частиною Російської Федерації, і він розцінив це як крок уперед. Таким чином, потенційна домовленість могла б передбачати фіксацію лінії фронту, припинення бойових дій і відмову Росії від претензій на Запоріжжя та Херсон, тоді як статус інших окупованих територій обговорювався б пізніше.
Однак Путін цього не бажає. Його мета – продовжувати війну, виснажити Україну та змусити її до капітуляції, щоб досягти своїх максимальних цілей, що, на мою думку, ніколи не станеться.
Війна зараз у стані стратегічної рівноваги, колесо війни потрапило в яму і лише прокручується на одному місці, забираючи життя людей. Щоб нам змінити ситуацію на свою користь, потрібно долучити важкі наступальні озброєння. Ми бачимо, як вправно працюють українські бійці по об’єктах російської нафтопереробки – росіяни цього не чекали. Одна російська перевага, її величезна територія, стає водночас її колосальним недоліком: у них бракує систем ППО, і вони не можуть захистити свої стратегічні об’єкти.
Росіяни переживають, звісно, але нам потрібно додаткове озброєння в належній кількості. Ми пам’ятаємо цирк, який влаштувала адміністрація Джозефа Байдена, коли виділила нам пару десятків танків “Абрамс”. Це добре, але цього було недостатньо для потужного прориву. І зараз нам потрібні потужні наступальні інструменти. На вашу думку, ми їх отримаємо чи будемо й надалі винищувати російські стратегічні та військові, об’єкти, а вони будуть винищувати об’єкти наші, битимуть по наших містах?
Передусім слід визнати, наскільки Україна стала інноваційною у веденні війни з використанням безпілотників і у військовій тактиці загалом, особливо у сфері їхнього виробництва. На початку війни Україна значною мірою покладалася на турецькі безпілотники, і всі ми пам’ятаємо популярну пісню про “Байрактар”.
Проте ті безпілотники були надто великими й дорогими. Тепер Україна виробляє компактні, недорогі та високоефективні дрони, які докорінно змінили характер сучасної війни. Звичайно, танки та інше сучасне озброєння залишаються необхідними, але адміністрація президента Трампа не планує їх надавати, якщо лише європейські союзники не придбають їх і не передадуть Україні – саме така нині стратегія постачань.
Водночас Україна швидко нарощує власне виробництво артилерії та озброєнь у різних галузях. Вона бере на себе дедалі більшу відповідальність за забезпечення власних оборонних потреб і демонструє вражаючу спроможність до самостійного розвитку й технологічних рішень.
Що стосується “Томагавків”, невідомо, чи надасть їх президент Трамп. Як уже зазначалося, він, очевидно, використовував саму можливість постачання Сполученими Штатами крилатих ракет “Томагавк” Україні як засіб тиску на президента Путіна. Після телефонної розмови з ним Трамп заявив: “Гаразд, ми не будемо надавати ці “Томагавки””. Утім, не можна виключати, що він може змінити свою позицію в майбутньому — передбачити, коли і як саме, неможливо.
Нині Україна демонструє значні успіхи, завдаючи ударів по російських нафтопереробних заводах. Більшість оцінок свідчить, що постачання російських нафтопродуктів, зокрема дизельного пального та бензину, скоротилося приблизно на 20 %. Ціни на пальне досягли рекордного рівня за всю історію Росії, тож ефективність дій України є очевидною.
Зрештою, Путіна змусить припинити війну лише одне — коли в Росії закінчаться гроші. Санкції, які президент Трамп запровадив проти “Лукойлу” та “Роснефти”, стали різким поворотом у політиці США.
Раніше Вашингтон дотримувався підходу, за якого російська нафта мала залишатися на світових ринках, щоб запобігти надмірному зростанню цін і його можливому впливу на американську економіку та вибори. Попередня політика передбачала, що російську нафту можна купувати лише за ціною нижче встановленої межі — спершу це було 60 доларів за барель.
Тепер президент Трамп проводить зовсім іншу політику, спрямовану на скорочення поставок російської нафти на світові ринки, що фактично позбавляє Кремль ключових джерел валютних надходжень. Це завдає серйозного удару по російській економіці, особливо з огляду на те, що країна швидко витрачає свої резервні фонди. Попри спроби Москви перебудувати економіку на військові рейки, настане момент, коли фінансові ресурси просто вичерпаються, і продовжувати війну стане неможливо.
Варто памʼятати, що військове виробництво – одна з найменш економічно ефективних форм інвестицій. Зброя створюється для застосування і часто знищується на полі бою, тому вона не дає тривалого мультиплікативного ефекту для економіки.
Вважаю, що саме економічний тиск врешті змусить Путіна припинити війну.
Він же прагне продовжувати бої якомога довше, сподіваючись, що Україна виснажиться першою і що європейська підтримка зникне до того, як у Росії вичерпаються фінансові ресурси.
Російські втрати через надзвичайно вправну роботу українських військових колосальні, і стануть ще більшими з урахуванням того, що готується, можливо, велика венесуельська війна: Дональд Трамп буде боротися з венесуельськими наркоторгівцями. Десь третину століття тому була ще одна показова історія, коли США привели до тями панамського диктатора генерала Нор’єгу: була реалізована потужна операція, внаслідок якої генерал Нор’єга опинився в тюрмі. І зараз ми бачимо, що Трамп готується до маленької переможної війни. Можливо, обійдеться поліцейською операцію, а можливо, і ні.
Коли всі говорять про війни, дуже часто не менш важливі речі вирішуються на родовищах газу та нафти. Уже сталася певна сланцева революція – США зайшли на ринок сланцевого газу. Водночас відбуваються великі зміни на нафтовому ринку. Як венесуельський кейс може вплинути на великий енергетичний ринок і які втрати Росії в цьому кейсі?
Ніхто насправді не знає, якими є наміри президента Трампа щодо Венесуели.
На початку його каденції один із радників, Рік Гренелл, колишній посол США в Німеччині, відвідав Ніколаса Мадуро у Венесуелі і повернувся зі звільненими вʼязнями чи заручниками, яких там утримували. Проте згодом Трамп змінив політику і зайняв більш жорстку позицію стосовно Венесуели та Мадуро.
Коли він почав вимагати перехоплення венесуельських швидкісних катерів, які, за твердженнями, перевозили наркотики, зокрема фентаніл, він зосередився на Карибському морі, хоча саме цим шляхом у США надходить дуже мало фентанілу. Більшість поставок іде через Тихий океан, переважно з Колумбії. Тому від початку це виглядало скоріше як привід або прикриття для інших дій.
Очевидно, що Трамп прагне усунути Мадуро від влади. Втім, поки що незрозуміло, чи використовує він нарощування військової присутності, щоб залякати Мадуро або спровокувати повстання проти нього, чи справді розглядає можливість вторгнення до Венесуели, подібно до того, як Сполучені Штати свого часу усунули Мануеля Нор’єгу, військового диктатора Панами. Це питання залишається відкритим.
Невідомо також, чи Трамп уже ухвалив остаточне рішення. Якщо ж говорити про ситуацію на нафтовому ринку, то вилучення венесуельської, російської та навіть іранської нафти навряд чи суттєво вплине на світові ціни. Нині на ринку спостерігається надлишок пропозиції, а світові запаси продовжують зростати. Міжнародне енергетичне агентство прогнозує, що вже до 2026 року пропозиція перевищить попит, оскільки країни ОПЕК+ підтримують високі обсяги видобутку.
Тож ОПЕК+ продовжує нарощувати видобуток, а деякі її члени, зокрема Казахстан та Об’єднані Арабські Емірати, традиційно перевищують узгоджені квоти, постачаючи на ринок більше нафти, ніж передбачено домовленостями. Тому навіть без російської, венесуельської чи іранської нафти навряд чи варто очікувати істотного зростання цін. Водночас, якщо нафта з цих країн не надходитиме на світові ринки, їхні економіки зазнають серйозних втрат.
А якщо говорити про російські спроможності – вони усвідомлюють, наскільки дошкульними можуть бути для них їхні фінансові втрати? Коли ми говоримо про поле бою, про лінію фронту, то росіяни занадто оптимістично оцінюють свій мобілізаційний ресурс, вони впевнені, що солдатів вистачить – на рік, на два, на три. З іншого боку, Набіулліна, певно, переконує Путіна, що російська економіка буде готова продовжувати агресивну війну проти України, росіяни завжди були мілітаристськими оптимістами. Але ж ми бачили, чим закінчилася гонка озброєнь – демонтажем СРСР.
Та нас цікавить не те, що колись втрати росіян будуть болісними для них. Якщо брати операційне управління економікою й операційне управління війною, як вважаєте, чи є в Путіна відчуття небезпеки для нього особисто і його режиму внаслідок економічних втрат?
Американський сланцевий газ перетворюється на скраплений природний газ і постачається по всьому світу, причому значна його частина надходить до Європи. На ці поставки ніяк не вплинуть можливі дії Трампа у Венесуелі, навіть якщо він у підсумку вторгнеться в країну та повалить режим Мадуро.
Що ж до Росії, то, як ми вже обговорювали, Путін повністю перебудував її економіку, перетворивши її на воєнну. Окрім експорту нафти та газу, основна частина російської промисловості нині працює на військові потреби.
Банківська система Росії опинилася у складному становищі, оскільки змушена надавати кредити оборонним підприємствам за ставками, нижчими за ринкові. Це суттєво послаблює фінансовий сектор і створює серйозні ризики для його стабільності.
Якби Путін раптово зупинив війну, усі підприємства та заводи, які перепрофілювалися на військове виробництво, залишилися б без роботи, що неминуче спричинило б масштабну економічну кризу.
Тому важко говорити про будь-яку економічну перемогу Путіна. Як я вже зазначав, ця війна, найімовірніше, завершиться тоді, коли в нього просто не залишиться фінансових ресурсів для її продовження.
Ви маєте рацію: у Росії справді є давня традиція так званого військового оптимізму. Вона не раз покладалася на свої величезні масштаби, щоб виснажити і Наполеона, і Гітлера. Путін діє за тією ж логікою, готовий приносити в жертву сотні тисяч, а то й мільйони солдатів, щоб виснажити Україну. І він продовжуватиме це робити доти, доки матиме можливість. Тому ні, у цій війні він не перемагає.
Як ми знаємо, протягом останнього року територіальні здобутки Росії в Україні були мінімальними – менше 1% території, здобутого ціною від 350 до 400 тисяч загиблих і поранених солдатів.
За будь-якими показниками Путін зазнає поразки. Якщо оцінювати його початкові цілі, він уже програв цю війну.
Проте він усе ще сподівається виснажити Україну та її союзників у Європі та США, розраховуючи, що Росія зможе просто протриматися доти, доки це виснаження не стане незворотнім.
Те, що Марко Рубіо посварився з Лавровим, – це всерйоз і матиме значення для позиції Дональда Трампа та його формули “мир через силу”? Чи вони можуть помиритися дуже швидко?
На мою думку, публічні заяви Лаврова справді викликали роздратування не лише у сенатора Рубіо, а й у президента Трампа. Ймовірно, саме після цих висловлювань Трамп запровадив санкції проти “Лукойлу” та “Роснефти”. Припускаю, що і Рубіо, і Трамп сприйняли тон Лаврова як відверту відмову від американських пропозицій щодо припинення вогню і навіть як натяк на загрозу на адресу Сполучених Штатів. Подібна манера спілкування ніколи не справляє враження на Дональда Трампа.
Водночас міністрам закордонних справ притаманно емоційно реагувати на політичні обставини. Я мав нагоду безпосередньо працювати з міністром Лавровим і можу сказати, що він справжній професіонал. Вірю, що обидва дипломати з часом подолають нинішню напруженість і повернуться до роботи над досягненням припинення вогню в Україні, хоча, відверто кажучи, я не надто оптимістично оцінюю перспективу того, що це станеться найближчим часом.