Україна вже кілька років декларує курс на повну гармонізацію митного законодавства з правом Європейського Союзу. Формально цей процес виглядає успішним: ухвалюються закони, з’являються нові терміни, у звітах Європейської комісії фіксується прогрес. Водночас дедалі частіше виникає відчуття, що за зовнішньою відповідністю текстів приховується проблема іншого порядку — спосіб, у який відбувається гармонізація, не завжди відповідає реальній логіці права ЄС і його природної еволюції з часом.
«Європейська необхідність»
Так, 2023 року Україна скасувала можливість подавати митні декларації до прибуття товарів на митну територію. Рішення пояснили просто: мовляв, так вимагає євроінтеграція. У публічному просторі це виглядало як технічний, але неминучий крок на шляху до ЄС.
Наслідки цього кроку почали проявлятися досить швидко, але головна проблема стала очевидною пізніше: аргументація про «європейську необхідність» виявилася помилковою. Європейське митне право в цей момент рухалося не в бік заборони попереднього декларування, а якраз у протилежний.
Поки в Україні відмовлялися від декларацій з кодом ЕА (митна декларація, що подається до прибуття товарів на митну територію України з метою прискорити оформлення вантажу), в Євросоюзі тривала реформа митного декларування. Вона завершилася переходом до повністю електронної моделі, де подання декларацій до прибуття товарів не тільки допускається, а є нормальною частиною процесу. Тобто Україна відмовилася від механізму саме тоді, коли ЄС почав системно його використовувати.
Це означає, що скасування ЕА не було вимушеним кроком через несумісність із правом ЄС. Швидше, йшлося про поверхневе прочитання європейських правил без урахування того, як вони реально змінюються і працюють. Україна прибрала інструмент, який у Європі не зник, а просто змінив форму.
Важливо, що ця історія не поодинока. Та сама логіка проявляється і в підході до підготовки нового Митного кодексу України, який офіційно подається як цілком узгоджений із європейським. Формально це часто виглядає переконливо, але проблема виникає на рівні практики.
Суміш різних норм?
Замість того, щоб просто взяти європейський митний кодекс як цілісну конструкцію і адаптувати мінімально необхідні речі, проєкт нового вітчизняного кодексу перетворився на суміш різних норм. У ньому поєднані старі українські підходи, фрагменти європейського права й технічні положення, які в ЄС узагалі не є частиною митного кодексу. У результаті формується складний гібридний документ, у якому важко простежити єдину внутрішню логіку.
На цьому тлі позитивні оцінки, які Україна отримує у звітах Європейської комісії щодо розширення, виглядають цілком пояснюваними, але не завжди достатніми для розуміння реальної ситуації. Наразі Єврокомісія оцінює передусім стан формальної імплементації — наявність необхідних норм у законодавстві та їхню відповідність текстам законодавчих актів, прийнятих у ЄС. Питання, як ці норми вбудовані в національну систему права, наскільки вони зрозумілі для бізнесу і чи здатні працювати без створення додаткових бар’єрів, значною мірою залишається поза межами такої оцінки. Саме тому проблеми швидко переходять із текстів у реальне життя.
Один із прикладів — система авторизацій, тобто спеціальних дозволів, без яких окремі учасники ринку просто не зможуть працювати з митницею. Ідея виглядає знайомою для ЄС, але її впровадження в Україні не враховує ані стану ринку, ані можливостей самої держави.
Зокрема, митні брокери — ті, хто фактично оформлює більшість імпортних і експортних операцій, — мають отримати обов’язкові авторизації до 19 квітня 2026 року. Станом на кінець 2025 року їх отримали близько 5% брокерів. Очевидно, що за час, який залишився, решта просто не встигнуть пройти процедуру, а митні органи — опрацювати всі заявки.
Схожий підхід застосовано і до підприємств, які займаються переробкою імпортних матеріалів в Україні. Для них правила фактично вимагають відновлювати повну історію кожної використаної деталі — від моменту ввезення до використання у виробництві. Для великих корпорацій це означає додаткові ІТ-системи й персонал, для малого та середнього бізнесу — практично нездоланний адміністративний тягар. Про те, що йдеться саме про виробничий бізнес, що створює робочі місця всередині країни, формує додану вартість, залучає технології та ноу-хау і в результаті виводить на іноземні ринки продукцію з маркуванням made in Ukraine, годі й говорити.
Ще показовішим є інший приклад. Там, де в європейському праві митниця спочатку має зважити, чи є в неї взагалі сумніви щодо операції, український проєкт кодексу фактично робить сумнів автоматичним. Бізнесу пропонується одразу доводити, що з його операцією все гаразд, навіть якщо підстав для цього немає.
Для неспеціаліста такі відмінності можуть здаватися дрібницями. Але саме вони на практиці означають додаткові перевірки, затримки і зростання витрат. І якщо система стає складнішою, це рано чи пізно позначається на швидкості митного оформлення.
Якщо вивчати ці рішення в сукупності, вони виглядають як наслідок однієї системної помилки в методології: формального перенесення норм без достатнього аналізу того, як саме вони працюють у європейській системі та які передумови існують в українському законодавстві. У такій логіці питання життєздатності нових законів фактично відкладається на потім, а оцінка успішності зводиться до наявності правильних формулювань у тексті.
Якість законодавства
У цьому сенсі ключову роль відіграють саме ті інституції та експертні середовища, які готують тексти, переклади й пояснювальні матеріали для подальшого діалогу з європейськими партнерами. Від якості цієї роботи залежить не лише зміст національного законодавства, а й те, яке уявлення про реальний стан реформ формується на рівні ЄС.
Утім, наслідки подібних рішень рано чи пізно проявляються на практиці, і після скасування декларацій ЕА це вже можна побачити в цифрах. З публічних даних випливає, що з листопада 2023 року (коли скасували декларації типу ЕА) зменшилася частка митних оформлень, які завершуються менш як за годину, і зросла частка тих, що тривають довше. Це стосується як імпорту, так і експорту.
Навіть без прямого вимірювання впливу на ціни очевидно, що довше оформлення означає вищі витрати. Вони лягають на бізнес, а зрештою — на споживачів. У цьому сенсі скасування ЕА вже не виглядає абстрактною помилкою в законодавстві.
У підсумку Україна ризикує отримати митне законодавство, яке зовні відповідає європейським текстам, але внутрішньо відстає від процесів, що вже відбулися в ЄС. І ключове питання тут полягає не в окремих нормах чи термінах, а в самому підході до зближення та підготовки до членства: чи розглядається європейське право як жива система з власною логікою розвитку або ж лише як набір текстів, які потрібно відтворити у національному законодавстві.
Причиною є те, що за всіма описаними рішеннями стоїть одна інституційна логіка. Саме Міністерство фінансів було ключовим ініціатором скасування декларацій ЕА, яке зрештою завершилося тим, що Україна змушена буде знову повертатися до подібних механізмів — уже під іншими назвами й у межах європейської цифрової моделі. Це означає нове коло змін, навчань і пояснень для митниці та бізнесу.
***
Ще гірше, якщо така система вийде за межі митної тематики. Адже ті самі чиновники та експерти сьогодні формують і просувають рішення, які безпосередньо торкнуться значно ширшого кола громадян. Тоді помилки в дизайні правил майже миттєво трансформуються у зростання цін і соціальне невдоволення.
З огляду на попередній досвід, важко ігнорувати ризик, що й ці нововведення будуть реалізовані в тій самій манері — через формальне копіювання європейських конструкцій без належного розуміння їхньої логіки та умов застосування.
Коли одна й та сама група людей уже неодноразово демонструвала здатність створювати складні, перевантажені й економічно шкідливі рішення, природно виникає питання не лише до якості конкретних ініціатив, а й до політичної відповідальності за їхнє системне відтворення.