Проєкт закону про справедливу оплату праці не вирішує кризу, а навпаки – поглиблює її

Законопроєкт пропонує процедурну коректність замість соціальних результатів.

Експерти очікували, що проєкт Закону №14387 “Про справедливу систему оплати праці в Україні”, як мінімум, стане спробою подолання глибокої структурної кризи. Проте аналіз змісту законопроєкту свідчить про протилежне, а саме: “під гаслом справедливості суспільству запропоновано нормативну конструкцію, яка корінних причин зарплатної нерівності якраз не зачіпає”. Про це пише Андрій Павловський, експерт з питань соціальної політики, в статті “Нове в оплаті праці. Чи справедливі законодавчі пропозиції?”. 

“Суть проєкту зводиться до пропозиції скоротити різницю між найвищими й найнижчими зарплатами до 30%, встановивши граничні розміри річних зарплат для високопосадовців (від 1,4 до 1,8 млн грн) та “підтягнення” зарплат решти чиновників до визначеної різниці у 30%”, – пише автор. 

Він підкреслює, що попри те, що рядових працівників завжди значно більше, ніж керівників, автори проєкту вважають, що додаткове фінансування для реалізації їхнього задуму не знадобиться. У проєкті йдеться виключно про зарплати, так чи інакше фінансовані державою, вони впевненні, що проєкт вплине і на підвищення справедливості в оплаті праці загалом у країні.

Проєкт Закону №14387 активно оперує такими термінами, як “справедливість”, “прозорість”, “мотивація”, “ринкові механізми”. Проте чітко не визначає основоположного:

• співвідношення між мінімальною та середньою зарплатою;
• допустимих меж диференціації доходів;
• критеріїв соціально обґрунтованої нерівності;
• чітких механізмів вирівнювання міжгалузевих і регіональних диспропорцій.

“Фактично “справедливість” зведено до процедурної коректності, а не до соціального результату. Більше того, в статті 6 “Таємниця оплати праці” простежується бажання приховати кричущі диспропорції в оплаті праці.

Одним із ключових недоліків законопроєкту є відсутність чітких інструментів обмеження надмірної зарплатної нерівності. У законопроєкті не встановлюється чітке співвідношення між найнижчою і найвищою оплатою праці (30% лише для публічного сектора), не вводяться коригуючі коефіцієнти, а також не передбачено публічного контролю за зарплатами топ-менеджменту у держсекторі.

Також, попри те, що проєкт Закону декларує важливість колективно-договірного регулювання, він не посилює обов’язковості колективних договорів та не пропонує стимулів для їх укладання.

“Загалом законопроєкт фактично визнає, що у приватному секторі держава “умиває руки” і не втручається у формування зарплат, сподіваючись, що ринок сам “збалансує” це питання”, – зазначає автор. 

Це не відповідає європейській практиці, де держава встановлює жорсткі соціальні стандарти, контролює дотримання мінімальних гарантій, стимулює підвищення зарплат через податкову та соціальну політику.

З іншими статтями автора можна ознайомитися за посиланням.