У цих виданнях немає героїчного епосу та чудес, що раптово з’являються, а є реальне життя, яке триває навіть на фронті. Проте автори описують його так, що всі попередні стереотипи розпадаються на частини, відкриваючи світові “звичайну” філософію успіху, про яку нам розповідають іншими, більш влучними словами
Валерій Бакай. Щоденник зв’язківця. – К. : Друкарський двір Олега Федорова, 2026
Автор цієї книги свідомо обирає грубуватий, розмовний, часто майже усний стиль написання. Тут присутній значний обсяг військового жаргону, різких інтонацій та побутових деталей. Але саме завдяки цьому текст не виглядає як літературна реконструкція війни, адже у своєму “Щоденнику зв’язківця” Валерій Бакай не прагне створити героїчний епос. Навпаки – у книзі постійно відчувається втома, нервова напруга, страх помилки, побутовий хаос війни. Саме тому текст має більшу силу, ніж чергова патріотична декларація. Бакай зображує армію не як парадну картину, а як простір постійного навчання, імпровізації та людської взаємозалежності. Його основна тема, нагадаємо, – це не бойові дії, а люди поруч. Недарма одна з ключових фраз книги стосується саме побратимів як основного чинника військової “роботи”. У цьому контексті “Щоденник зв’язківця” ближчий до фронтової прози Ремарка, ніж до офіційної військової публіцистики. “Тим часом артилерія визначила цілі. Координати передавалися через планшети, а за допомогою захищеної телефонії та радіостанціям доводилися команди. “Увага – 107-му та 117-му, ціль 1804: БМП та взвод піхоти. Двом батареям по 6 снарядів – вогонь!”. Ми спостерігали в режимі реального часу на моніторі, як знищуються ворожі позиції. Густі фонтани землі здіймалися на кілька десятків метрів, і майже одразу сірі стовпчики диму повільно підіймалися вгору. В одному місці густий чорний дим свідчив про те, що одну одиницю, заховану в капонір, таки вразив наш “Град”. “Бавовна!” – вигукнув начальник розвідки. “Оце так сніг, а точніше каміння на голову оркам”, – радів першому успіху один з офіцерів БРАГу. Розвідка передавала координати наступних цілей: батареї САУ, що ховалася у посадці”. Проте саме ця незавершеність і хаотичність часто виявляється чеснішою за надто “правильну” літературу про війну.
Джон Берджер, Жан Мор. Розповідати інакше. – К.: ArtHuss, 2026
У цій книзі автори пропонують оригінальний погляд на природу фотографії, поєднуючи слово та зображення, аналітику та особистий досвід. Тому “Розповідати інакше” Джона Берджера і Жана Мора – це не лише дослідження, а й жива оповідь, у якій переплітаються есеї, спогади та спостереження. Автори вивчають напругу між фотографом і об’єктом зйомки, між самим зображенням і його глядачем, між зафіксованим моментом і пам’яттю, яку він викликає. Поєднуючи етичне бачення критика з практичним досвідом фотографа, вони створюють глибоку й багатовимірну працю, що розширює межі осмислення візуальної культури. По суті, книга продовжує інтелектуальну традицію, започатковану такими мислителями, як Вальтер Беньямін, Ролан Барт та Сьюзен Зонтаґ, відкриваючи нові способи розуміння того, як зображення формують наше сприйняття світу. “Ми хотіли створити книгу фотографій про життя гірських селян, – дізнаємось ми з передмови. – Протягом семи років чоловіки й жінки з нашого села та сусідніх долин співпрацювали з нами. Те, що ми показуємо, є насправді справою всього їхнього життя. Ми також прагнули видати книгу про фотографію. Сьогодні всім у світі відомі поняття “фотографія” та “фотоапарат”. І все ж, що таке фотографія? Що означають фотографії? Як їх можна використовувати? Подібні запитання, які виникли з винайдення фотоапарата, досі не мають вичерпних відповідей”. Але автори намагаються їх знайти. Тож у першому розділі книги – про те, що фотографія – це місце зустрічі, де інтереси фотографа, людини, яку фотографують, глядача і тих, хто використовує знімок, часто відрізняються. У другій частині – есе, що досліджує ймовірну теорію фотографії. Третя частина книги містить сто п’ятдесят фотографій без опису. У четвертій частині обговорюються теоретичні положення, а вже п’ятий розділ – це нагадування про реальність, тобто про життєву працю селян.
Дуґлас Норт, Джон Волліс, Баррі Вайнґест. Насильство і суспільні порядки. – К.: Наш Формат, 2026
Існує простий рецепт демократії та процвітання: скопіювати інституції успішних країн. Але чомусь це ніколи не спрацьовує. Ось чому автори розповідають про інші рецепти успіху. Адже чому лише 25 країн світу змогли побудувати стабільні суспільства відкритого доступу, а решта досі живе в циклі бідності та насильства? У своїй книзі “Насильство і суспільні порядки” Нобелівський лауреат Дуглас Норт і його співавтори пропонують відповідь, що руйнує звичні уявлення про розвиток держав. Аналізуючи десять тисяч років історії, вони виявили закономірність. Успіх нації визначається не ресурсами, а здатністю створювати безособові інститути, що обмежують насильство і не дозволяють владі концентруватися в руках еліт. “Протягом усієї історії людства існувало лише три суспільні порядки, – нагадують автори. – Перший – збиральницький, притаманний невеликим соціальним групам мисливсько-збиральницьких суспільств. Однак нас більше цікавитимуть два суспільні порядки, які постали протягом останніх десяти тисячоліть. Перший із них — порядок обмеженого доступу, або природна держава. Основу соціальної організації в ньому становили особисті стосунки, тобто ким індивід є і кого він знає. Натомість у порядку відкритого доступу особисті стосунки хоч і зберігають значення, але в багатьох сферах соціальної поведінки застосовуються безособові категорії індивідів, уже іменованих громадянами, що усуває потребу особисто знати своїх партнерів”.
Джеймс Клір. Атомні звички. – К.: STONE publishing, 2025
Ця книга містить рекомендації щодо формування корисних звичок і руйнування шкідливих. В “Атомних звичках” Джеймса Кліра також є завдання, які допоможуть розібратися зі своїми звичками та силами, що на них впливають, а також вправи, які допоможуть застосувати теорію “атомних звичок” і побачити, як змінюється його життя. Автор ділиться надзвичайно цікавою і по-справжньому продуктивною методикою напрацювання корисних звичок. В основі методики лежить поняття чотириступеневої моделі звичок (подразник, прагнення, відгук, винагорода), а також чотири закони зміни поведінки, породжені цією моделлю. Викладений матеріал підтверджується результатами наукових досліджень, проте книгу слід сприймати не як наукову розвідку, а як посібник з практичними порадами та поясненнями механізмів створення і зміни власних звичок. Єдиного правильного способу набуття корисних звичок, звісно, не існує, але автор пропонує найкращий з відомих підходів, який спрацює незалежно від того, з чого саме ви починаєте і що намагаєтеся змінити. Викладені стратегії стануть у пригоді всім, хто потребує покрокової інструкції з покращення, незалежно від того, чи йдеться про поліпшення здоров’я, добробуту, продуктивності праці чи стосунків, а можливо, всього переліченого разом.
Роберт Вейд. Тайванське економічне диво. Як невеликий острів став інноваційним центром світу. – К.: Наш Формат, 2026
У цій книзі не лише розповідають інакше, але й дивляться на речі по-іншому, ніж зазвичай. Оскільки в “Тайванському економічному диві” Роберта Вейда йдеться про те, яка прихована формула перетворила Тайвань на інноваційний центр світу. Адже Тайвань — один з прикладів найбільш успішного економічного розвитку в історії. Менш ніж за чверть століття ця країна стала провідною торговою державою з розвинутою промисловістю. Загалом книга кидає виклик неокласичній теорії та тезам про вплив вільного ринку, розкриваючи маловідомі особливості держави, що обрала для себе економіку розвитку. Уряд Тайваню не просто наслідував ринкові сигнали, а свідомо їх спрямовував, підтримуючи інвестиції у стратегічні та високотехнологічні галузі за допомогою цільових кредитів, фіскальних стимулів і науково-дослідних інститутів. “Міністерство фінансів створило об’ємний “надзвичайний фонд” на випадок банківських чи фондових криз, що дало йому змогу регулярно заявляти про свою готовність реагувати на будь-які надзвичайні ситуації, – розповідає автор про “секрет успіху”. – До речі, саме ці декларації викликали не менш регулярну критику з боку тих представників політичної еліти, які вірили у “вільну ринкову економіку” Чиказької школи й тому були переконані, що уряду не слід “втручатися” в дію ринкових сил. “А що робити з моральним ризиком?”, – запитували вони (“моральний ризик” – це економічний термін зі страхової справи, яким позначають імовірність збільшення нерозсудливості у поведінці застрахованої особи внаслідок того, що вона впевнена в покритті своїх збитків страховкою). Тож коли в грудні 1998 року збанкрутував приватний банк середнього розміру, розхвалений Надзвичайний фонд Міністерства фінансів вирішив не втручатися. Натомість банк швидко опинився в руках Ради партійних підприємств Ґоміньдану. Ця Рада технічно є незалежною холдинговою структурою, тому формально вся ця справа виглядала проблемою приватного бізнесу; Тайвань часто вдається до такого роду хитрощів”.