Перемир’я: що буде на Донбасі між українськими та російськими військами
Не зважаючи на всі проблеми перемовин та наш скепсис до Трампа, війну може бути зупинено. Тож неминуче постане питання, як ми будемо “заморожувати” лінію зіткнення. Що буде і хто стоятиме між українськими та російськими військами? Зокрема, на Донбасі. Одна з ідей американської сторони – демілітаризована вільна економічна зона. Аргумент: у світі такі приклади є. Але приклади ці дуже різні – від Кореї та Кіпру до Придністров’я. Як кажуть в Одесі, “дві великі різниці”. Розбираємось з цими “різницями”
Отже, у переговорах про припинення війни, незалежно від варіантів, які зрештою будуть реалізовані, має бути вирішено, що розділятиме російські й українські війська.
Сьогодні на більшій частині фронту є фронтова зона, яку залежно від інтенсивності бойових дій можна назвати сірою або мертвою. На що вона перетвориться після припинення бойових дій?
Почнемо з того, що у класичному сенсі лінії бойового зіткнення просто не існує. Ситуація принципово різна для міжнародно визнаного кордону, де він зберігся, для зон бойових дій у ненаселених районах та в агломераціях, зокрема у фортифікованій частині Донецької області, яка є найбільш конфліктним предметом переговорів. Аналогічно проблемною є територія навколо Запорізької АЕС, включаючи місто Енергодар.
ЗАЕС, фото: gettyimages
США у переговорних пропозиціях апелюють до корейського досвіду демілітаризованої зони як механізму довготривалого припинення бойових дій за відсутності остаточного політичного рішення. А ще до пов’язаних із цим досвідом спроб використання вільної економічної зони як засобу стабілізації.
Однак наважусь наполягти на тому, що це не єдиний світовий досвід, до якого можна апелювати в поточних переговорах. Навпаки, ширший погляд на проблематику демілітаризованих і вільних економічних зон є корисним для розуміння перспектив і ризиків.
На Кіпрі демілітаризована буферна зона спирається на присутність суверенних британських військових баз. На західному кордоні України існує Придністров’я, де роками поєднуються спеціальний режим безпеки, невизначений політичний статус і особливий економічний режим.
Важливо, щоб переговори вели до втілення кращих західних практик, підтверджених у Кореї та на Кіпрі, а не до відтворення російських моделей на кшталт придністровської. До цього, більш ніж імовірно, тягнуть російські переговорники, коли говорять про демілітаризовану і вільну економічну зону. Але “нам своє робить”.
Корейський досвід: дві комісії, військова місія ООН та три мільйони вояків з обох боків
Корейська демілітаризована зона, відома за абревіатурою DMZ, шириною приблизно 4 кілометри та довжиною близько 250 км, була створена угодою про перемир’я 1953 року. Вона існує до сьогодні, поступово перетворюючись на фактичний кордон між двома частинами Кореї, які більше не планують возз’єднання. Ця зона ненаселена, замінована, оточена інженерними загородженнями та патрулюється з обох боків.
З двох сторін демілітаризованої зони сумарно зосереджено близько 3 млн військовослужбовців. Водночас символічне сприйняття цієї зони з часом змінилося: у публічному й культурному просторі вона дедалі частіше постає як нейтральна смуга між двома світами, де, якщо вірити популярному корейському серіалу “Crash Landing on You”, можуть навіть починатися романтичні пригоди.
стіна на кордоні між Південною та Північною Кореями, фото: gettyimages
Адміністрування режиму перемир’я здійснюється через Військову комісію з питань перемир’я (Military Armistice Commission, MAC). Згідно з текстом угоди 1953 року, MAC складається з десяти старших офіцерів: п’ять призначаються Головнокомандувачем Командування ООН (UNC), п’ять — спільно командуванням Корейської народної армії та Китайських народних добровольців. Південна Корея не була стороною-підписантом перемир’я, але з 1991 року офіцер Збройних сил Республіки Корея виконує функцію старшого представника UNC у MAC. Після того як КНДР і Китай у 1990-х роках фактично припинили участь у роботі MAC, цей механізм функціонує переважно з боку UNC.
Командування ООН (UNC) є ключовим інституційним носієм режиму DMZ. Воно відповідає за тлумачення і застосування умов перемир’я, допуск і пересування в зоні, розслідування інцидентів та взаємодію з нейтральними спостерігачами. UNC не є місією ООН у класичному сенсі; це багатонаціональне військове командування, сформоване під егідою ООН у 1950 році, до якого входять 18 держав-учасниць. Фактичну щоденну безпекову й поліційну функцію на південному боці DMZ виконують підрозділи армії Республіки Корея, діючи в межах режиму перемир’я і під координацією UNC. На північному боці аналогічні функції здійснюють сили КНДР.
Окремим елементом міжнародного адміністрування є Комісія нейтральних держав-спостерігачів (Neutral Nations Supervisory Commission, NNSC). Вона була створена тією ж угодою 1953 року для моніторингу виконання перемир’я, зокрема щодо обмежень на введення нових військ і озброєнь. Первинно до NNSC входили представники чотирьох держав: Швейцарії та Швеції (обраних Командуванням ООН), а також Польщі й тодішньої Чехословаччини (обраних “північним блоком”). Після завершення холодної війни склад змінився, і нині реальну постійну присутність зберігають Швейцарія та Швеція. Швейцарські офіцери разом зі шведськими розміщені в районі Пханмунджома на південному боці лінії розмежування. Вони здійснюють інспекції постів і об’єктів, спостерігають за військовою активністю, беруть участь у спеціальних розслідуваннях інцидентів і фіксують дотримання або порушення умов перемир’я. NNSC не має виконавчих повноважень і не командує силами; її функція — спостереження, фіксація та звітування, зокрема в межах розслідувань, які проводить Військова комісія з питань перемир’я.
Мала місце також спроба поєднати режим DMZ з особливим економічним режимом. У 2004 році було запущено Кесонський індустріальний комплекс. Він розташовувався не всередині DMZ, а на території КНДР приблизно за 10 км на північ від неї. На піку діяльності в комплексі працювало понад 120 південнокорейських компаній і близько 50 тисяч північнокорейських працівників.
Кесонський індустріальний комплекс, фото: gettyimages
Комплекс залишався повністю залежним від політичних рішень. Його було закрито рішенням уряду Південної Кореї у лютому 2016 року як санкційний крок у відповідь на ядерне випробування КНДР у січні 2016 року та запуск ракети-носія у лютому того ж року. Сеул офіційно пояснював зупинку тим, що грошові потоки від комплексу могли використовуватися Пхеньяном для фінансування ядерної та ракетної програм, і що зупинка мала перекрити цей канал доходів. КНДР у відповідь оголосила про вислання південнокорейського персоналу, замороження південнокорейських активів і фактичне взяття зони під контроль, після чого робота майданчика стала неможливою.
Кіпрський, ірано-іракський досвід та загальні принципи функціонування за “західним” зразком
Буферна зона на Кіпрі була сформована після подій 1974 року і перебуває під контролем миротворчої місії ООН (UNFICYP). Вона проходить через увесь острів, включно зі столицею Нікосією, і має змінну ширину — від кількох метрів до кількох кілометрів. Зона не є повністю безлюдною: у її межах дозволені обмежені цивільні активності, однак будь-які зміни потребують погодження з ООН.
Ключова особливість кіпрського випадку полягає в тому, що буферна зона існує в середовищі множинної юрисдикції. На острові діють дві суверенні британські військові бази — Акротірі та Декелія, які не входять до складу Республіки Кіпр і перебувають під повним суверенітетом Сполученого Королівства. Частина буферної зони безпосередньо прилягає до цих територій.
Після війни 1991 року між Іраком і Кувейтом була створена демілітаризована прикордонна зона шириною до 10 км з боку Іраку та до 5 км з боку Кувейту. Вона була закріплена резолюціями Ради Безпеки ООН і перебувала під наглядом спеціальної місії ООН зі спостереження за ірако-кувейтським кордоном (UNIKOM). Зона була ненаселеною, оснащеною інженерними загородженнями та системами спостереження, з чітко визначеним режимом відповідальності за порушення. Це приклад максимально технічної демілітаризованої зони, створеної для фізичного розділення сил і запобігання повторному вторгненню Іраку в Кувейт.
прикордонний паркан на кордоні між Іраком і Кувейтом, фото: gettyimages
Мандат UNIKOM востаннє був подовжений Радою Безпеки ООН до жовтня 2003 року; після цього місія була завершена, а зона фактично збереглася як інфраструктурно оформлений прикордонний простір.
У наведених випадках демілітаризовані зони спиралися або на міжнародний мандат і адміністрування, або на зовнішню суверенну присутність, або на жорсткий баланс військових сил із механізмами верифікації. Економічна діяльність, якщо й допускалася, зазвичай була винесена за межі самої DMZ і мала допоміжний, опціональний характер.
Міжнародне гуманітарне право розглядає демілітаризовані зони як режим, що створюється лише через угоду сторін. Додатковий протокол I від 1977 року до Женевських конвенцій у статті 60 вимагає, щоб угода про демілітаризовану зону була явною, укладеною письмово або усно, напряму або через державу-посередника чи неупереджену гуманітарну організацію; вона може бути оформлена як взаємні та узгоджені заяви. Угода має настільки точно, наскільки це можливо, визначати межі зони та, за потреби, встановлювати методи нагляду.
Статус демілітаризованої зони за цією ж нормою прив’язаний до набору умов, які мають виконуватися одночасно: (а) з території мають бути виведені всі комбатанти, а також мобільні озброєння і мобільне військове обладнання; (б) заборонене агресивне використання стаціонарних військових установ і об’єктів; (в) заборонені акти агресії з боку уряду або населення; (г) має припинитися будь-яка діяльність, пов’язана з воєнними зусиллями. Сторони окремо погоджують, як тлумачити пункт про “діяльність, пов’язану з воєнними зусиллями”, і кого допускати в зону.
Протокол I передбачає, що у разі суттєвого порушення умов іншою стороною друга сторона звільняється від своїх зобов’язань за угодою про демілітаризовану зону. У такому випадку зона втрачає статус демілітаризованої, але продовжує користуватися захистом за іншими нормами міжнародного гуманітарного права, що застосовуються у збройному конфлікті. Окремо фіксується, що перетворення демілітаризованих зон на об’єкт нападу є тяжким порушенням Протоколу I.
Лукаві російські практики: нічого від “вільної економіки” та жодного механізму міжнародного контролю
Досвід Придністров’я демонструє іншу логіку формування зони між сторонами війни, ніж у класичних міжнародних демілітаризованих моделях. “Особливий режим” тут виник ще до відкритого збройного конфлікту: у червні 1990 року на лівобережжі Дністра була проголошена Придністровська вільна економічна зона, котра оформлювала територію як окрему через економічний статус, а не через кордон чи міжнародний мандат.
Зона безпеки в Придністров’ї була створена угодою від 21 липня 1992 року, але не є демілітаризованою у термінах Протоколу I до Женевських конвенцій. Вона проходить уздовж річки Дністер у вигляді смуги змінної ширини, поділеної на окремі сектори, що охоплюють лише частину території регіону, а не все Придністров’я. Вона є населеною: у її межах розташовані міста, селища, промислові об’єкти, транспортна та соціальна інфраструктура, де триває повсякденне цивільне життя. Зона не є демілітаризованою у міжнародно-правовому сенсі — у ній допускається обмежена військова присутність, функціонують контрольні пости та спостережні пункти. Режим безпеки адмініструється не міжнародною нейтральною місією, а через Об’єднану контрольну комісію, до якої входять представники Республіки Молдова, Придністров’я та Російської Федерації; контроль здійснюють Об’єднані миротворчі сили цих трьох сторін, при цьому російський контингент є єдиною зовнішньою військовою присутністю і ключовим стабілізаційним елементом чинного режиму.
Паралельно діє Місія ОБСЄ в Молдові, створена у лютому 1993 року як польова місія Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Її мандат полягає у сприянні політичному врегулюванню придністровського конфлікту та підтримці діалогу між сторонами; водночас місія не адмініструє Зону безпеки та визнає центральну роль Об’єднаної контрольної комісії у повсякденному управлінні її режимом.
Придністров’я, фото: gettyimages
Економічний вимір статусу Придністров’я формується через зовнішні торгівельні та митні механізми. Рішення Ради асоціації ЄС–Молдова №1/2015 поширило дію Поглибленої та всеохопної зони вільної торгівлі (DCFTA) на всю територію Республіки Молдова, включно з Придністров’ям, без визначення його політичного статусу. Місія ЄС з прикордонної допомоги Молдові та Україні (EUBAM), створена у 2005 році, підтримує імплементацію цих правил через технічну і консультативну допомогу митним та прикордонним органам. У результаті економічна діяльність регіону інтегрується у зовнішні ринки за відсутності врегулювання питання суверенітету.
У підсумку придністровська модель являє собою законсервовану населену зону спеціального безпекового та економічного режиму, відмінну як від практики демілітаризованих, так і класичних вільних економічних зон. Вона забезпечує відсутність масштабних бойових дій, але не розв’язує питання політичного статусу і юрисдикції, залишаючи простір для довготривалого зовнішнього контролю з боку Російської Федерації.
Російська Федерація після встановлення контролю над новими окупованими територіями України з 2023 року створила на них “вільну економічну зону”. У її межах проживає українське населення, що опинилося в окупації, переселенці з РФ, розміщені російські війська і сили безпеки, а також підприємства, які забезпечують їх функціонування. Цікаво, що цей режим відрізняється як від міжнародних моделей, так і від придністровського досвіду. Зона була створена як інструмент анексії, що є незаконною з погляду міжнародного права за будь-яких обставин. Фактично ця “економічна зона” використовується як механізм адміністративної та економічної інтеграції окупованих територій у систему РФ з метою обходу санкцій.
У російських формулюваннях ця зона створена “на всій території нових регіонів”, включно з прибережною зоною. У її межах запроваджено податкові пільги, спрощені регуляторні режими та доступ до російських бюджетних програм. У публічних заявах російської влади стверджується, що на окупованих територіях діють сотні інвесторів, залучені десятки мільярдів рублів і створені десятки тисяч робочих місць.
Режим російської “вільної економічної зони” на окупованих українських територіях вбудовується у загальну систему російських преференційних режимів — територій випереджального розвитку, особливих економічних зон, “вільного порту Владивосток”, арктичної зони та інших інструментів, що розглядаються як довгострокові елементи державної економічної політики РФ.
Принципово те, що на відміну від міжнародних демілітаризованих зон, де ключовими елементами є розділення сил, верифікація і нейтральне або міжнародне адміністрування, російська “вільна економічна зона” на окупованих територіях не створює безпекового буфера і не передбачає жодного спільного або міжнародного механізму контролю. Навпаки, цей режим спрощує для РФ утримання та інфраструктурне забезпечення військової присутності на окупованих територіях.
Економічні пропозиції як форма “хабаря” для проштовхування сумнівних рішень
У переговорах демілітаризована і вільна економічна зона не позбавлені безпекового сенсу і спираються на певний міжнародний досвід. Але цей досвід може стати жертвою російських маніпуляцій із безпековими й економічними зонами на дестабілізованих територіях.
Ключове питання таких зон — ким і за якими правилами здійснюється управління. Правила демілітаризованих зон кодифіковані в міжнародному гуманітарному праві, зокрема у вже згадуваному Додатковому протоколі I 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Демілітаризовані зони в Кореї та на Кіпрі в цілому відповідають цим нормам, мають міжнародний статус і механізми міжнародного адміністрування. Ці зони переважно ненаселені, мають визначену і локалізовану географію та виконують чітко окреслену безпекову функцію розділення збройних сил. Економічні інструменти, якщо й застосовуються, є опціональними та не несуть самостійного безпекового навантаження.
Натомість російські моделі для дестабілізованих нею територій і населення є принципово іншими. Російська Федерація створює спеціальні зони з особливими, зручними для неї інструментами управління і контролю. У російській моделі контролю населених територій безпекові й економічні зони не розмежовані, а взаємно доповнюють одна одну. Економічні зони полегшують утримання безпекових зон, які в російському розумінні не є демілітаризованими у міжнародно-правовому сенсі.
У контексті розгляду умов зупинки російсько-української війни географія зони розмежування сил, імовірно, може бути вирішена в межах підходу, за якого мертва, сіра або “кілзона” фронту за міжнародного контролю і в рамках кодифікованих міжнародних правил могла б перетворитися на демілітаризовану зону з визначеною географією.
Водночас існує історично безпрецедентна ситуація з частиною Донецької області, яка не перебуває під російською окупацією, але з якої Російська Федерація вимагає виведення українських військ, а США підтримують цю вимогу. Статус цієї території як населеної демілітаризованої та вільної економічної зони з наразі незрозумілим міжнародним статусом не має сучасних аналогів і не регулюється правилами, які застосовувалися в Кореї та на Кіпрі.
Застосування ж практик зі словом “зона” у назві, які використовувалися Російською Федерацією в Придністров’ї та на окупованих українських територіях, веде до консервації нестабільності. Щобільше, ці практики створювалися РФ як довгостроковий інструмент дестабілізації та політичного тиску на сусідні держави.
Підсумуємо: виходячи з міжнародного досвіду і з огляду на ризики російських переговорних практик та моделей “особливих зон”, очевидним буде висновок, що без чіткого визначення режиму адміністрування та наявності міжнародних гарантій населені демілітаризовані зони з особливим економічним режимом у безпосередній близькості до потенційної зони бойових дій є неможливими. Тож пропозиції особливого економічного режиму для таких зон можуть виступати формою “хабаря” для проштовхування сумнівних безпекових і політичних рішень.
лінія оборони в Донецькій області, фото: gettyimages
Водночас це є локальним питанням окремих ділянок фронту, пов’язаним з особливими політичними вимогами РФ щодо Донецької області. На решті ж частини фронту перетворення фронтової смуги на протяжну демілітаризовану зону, ймовірно ширшу, ніж у Кореї чи на Кіпрі, потенційно може спиратися на широкий міжнародний досвід і кодифіковані норми міжнародного права.
Матеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.