З наближенням третіх роковин повномасштабного російського вторгнення (і 11 – початку нинішнього етапу війни з ордою) вся розбіжність сценаріїв, схоже, зменшується до трьох
1. Магічний
Трапляється щось, що нас усіх рятує чудесним чином. “Чорний лебідь”, “Бог з машини”, “Рояль у кущах” – назв феномену не бракує.
Наприклад, Трамп і його оточення настільки обуряться черговим масовим ракетно-дроновим обстрілом України, що ми отримаємо масовану допомогу без обмежень її застосування. Одночасно цільовими санкціями буде обвалено, наприклад, ринок нафти, і перекрито шляхи постачання напівпровідників до Росії.
У вогні, диму і голоді в Кремлі отруюють (душать, ріжуть, потрібне підкреслити) Путіна — і Вільний Світ святкує перемогу, заливаючи Україну інвестиціями. Які наше керівництво мудро вкладає в галузі розвитку, роблячи нашу країну регіональним лідером.
Оцінку вірогідності такого сценарію залишаю на розсуд читачів.
2. Інерційний
Це той, який прийде, якщо нічого не змінювати. Продовжувати в тому ж дусі.
Трамп і компанія висунули Путіну пропозицію щодо припинення вогню.
Услід за своїми міньйонами, Путін відповідає образливо — ще й запускає ракетно-дронову атаку.
Зеленський, Єрмак і офіс-менеджери продовжують дратувати західний істеблішмент, скликати саміти миру і проголошувати плани незламності – “а то Захід буде винен, це ж усі глядачі марафону і читачі телеграм-помийок знають”.
Трамп вимагає від України подальших поступок заради “припинення жахливого кровопролиття” (ну, подумаєш, ну, дозвольте ту російську мову і московську церкву, та і НАТО вам не надо).
А від європейських союзників вимагає більше витрачати на безпеку, і на допомогу Україні зокрема.
Європейський дипломатичний трек очолює Єрмак…
Україна змушена або відчайдушно відбиватися в умовах скорочення допомоги, неефективного використання коштів, запізнень з фортифікацією, мобілізацією, корупції та провалів у виробництві…
… або погоджуватись на принизливі умови, які не зрозуміє суспільство. У першу чергу ті, хто воював.
Що далі? Вивчіть історію Веймарської республіки.
Не хочеться про це і думати.
А як не хочеться — то треба звернути з протореного шляху до катастрофи.
Бо є ще сценарій 3. “Міні-макс”
Коли країна веде війну проти переважаючого ворога, власні ресурси в безладі, а союзники — в сумнівах, треба зосереджуватись.
З усіх можливих варіантів дії треба обирати той, який веде до оптимального використання ресурсів і можливостей: мінімальних власних витрат діяльності та завдання ворогу максимальних втрат.
Подібне завдання називають ще “міні-максом”.
Такі завдання “міні-максу” вирішують студенти-першокурсники; але нинішні можновладці на першому курсі займались іншим.
Що забере менше ресурсів:
- навчити колишніх шоу-майстрів історії дипломатії та міжнародному протоколу, тонкощам “високої англійської” і психологічним прийомам бізнесмена-мультимільйонера? Чи відразу залучити для переговорів людину, яка посідає відповідні властивості?
- доручити виробництво дронів і РЕБ чиновникам середньої руки та ІТ-спеціалістам, дозволити їм пробувати й помилятись — чи провести конкурс між готовими проєктами, оцінюючи не політичну лояльність, а результативність дослідницьких зразків?
- терпіти експерименти в управлінні економікою і податковій політиці з боку кабінетних учених з досвідом роботи на нині розшукуваних зрадників — чи прибрати перепони роботи підприємств, дослухавшись до порад практиків?
І таких простих питань можна ставити досхочу в будь-якій сфері. Правильні відповіді на них і забезпечать поворот в оптимальний сценарій.
Але Україна від цього дуже далека… а з кожним упущеним днем інерція зростає.
Вікно можливостей позитивно здивувати світ, знову стати безумовно “good guys”, а не вічно роздратованими прохачами, стрімко зачиняється.
А керівництво, яке зобов’язане цим вікном скористатись, продовжує ігнорувати можливості.
P.S. … У 2019 році зі зрозумілих причин був популярним пакистанський (здається) мультфільм “Король Віслюк”.
Сюжет там, хоч і змалював винятково точно анатомію приходу до влади й початку правління популістів, закінчився хепі-ендом.
Тому що головний герой впорався з головним завданням. На кожен напрямок управління був зрештою призначений той, хто найбільше тямив, а не той, хто найкраще підлизувався. Такий от “Уряд національної єдності”, який виявився успішним.
Однак це — казка. А в суворій реальності розкручується маховик інерційного сценарію…
Джерело
Про автора. Ростислав Павленко, український політик, політолог, політтехнолог, викладач. Народний депутат України IX скликання
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.