Йдеться про структуру російської економіки
А насправді цей аспект ключовий для розуміння всієї російської політики, держави та суспільства.
Принаймні від 17 століття Росія завжди мала незмінний патерн зовнішньої торгівлі: сировина і товари низького рівня обробки, у великій кількості, в обмін на західні високотехнологічні товари.
Але конкретний характер цієї сировини історично змінювався — від прядива, поташу, ворвані через залізо та хліб аж до сьогоднішніх нафти й газу. Дуже важливо, що ця остання зміна — перехід до нафти й газу — принципово вплинула на структуру російського суспільства та характер суспільних відносин.
Річ у тім, що цикл створення такого експортного продукту, як нафта й газ, передбачає принципово іншу структуру суспільної групи, безпосередньо залученої до цього циклу — порівняно, наприклад, з циклом експорту хліба. До нафтогазового циклу залучені чотири чисельно невеликі групи, які становлять чітку ієрархію:
- безпека і політичний “дах” (найвищий рівень);
- фінансова інфраструктура;
- транспортування;
- видобуток (найнижчий рівень).
Всі ці чотири групи разом становлять лише кілька відсотків російського населення, проте забезпечують левову частку російських доходів. Всі решта росіяни насправді перебувають на утриманні в цієї фактичної державотворчої еліти.
Саме тому Росія як “бензоколонка з ракетами” не може мати жодної іншої влади, ніж нинішня авторитарна влада силовиків (які поступово підім’яли під себе “нафтовиків” та “газовиків”).
Регіони в такій системі мають лише бутафорську владу: вони просто забезпечують порядок на територіях, на яких хазяйнують державні чи квазідержавні монополії.
Бідні регіони з такої системи вийти не захочуть, бо вони перебувають “на утриманні”. Як вони взагалі проживуть без звичних “федеральних” дотацій?!
Регіони-донори бюджету, можливо, й раді були б відокремитися, але хто ж їм дасть, поки основне джерело їхнього доходу контролюють не вони?
Отже, потрібен якийсь злам, який створить ситуацію, коли принаймні деякі регіони, з безпекових та/чи економічних міркувань, дійдуть висновку, що тепер вже і варто, і практично можливо, і бодай відносно безпечно піти у “вільне плавання”.
Але що може зламати таку соціально-економічну структуру?
Я тут бачу два умовних сценарії, між якими можливий цілий спектр проміжних варіантів.
1. На перспективу 15-20 років: ця система зламається, коли у світі, як очікується, різко впаде попит на викопне паливо (“зелений перехід”, який, за деякими прогнозами, може стати екологічним імперативом виживання людства). Більше Росії в таких масштабах торгувати нічим.
Саме тому, як я вже писав раніше, Росії конче потрібна Україна саме зараз: щоби на момент різкого падіння доходів від викопного палива вона мала принаймні якнайбільше геополітичних активів — бо це геополітичний вплив, яким також можна торгувати.
2. На ближчу перспективу: ця система зламається, якщо взяті на себе державою витрати, зокрема воєнні, критично перевищать доходи від експорту викопного палива. В такому разі “бензоколонка з ракетами” попросту збанкрутіє. Поки що цього не сталося; чи станеться це в найближчі роки — питання, як на мене, відкрите й залежить від низки погано прогнозованих чинників.
Хай там як, нафтогазовий комплекс, зі всією описаною вище ієрархією дотичних до нього соціальних груп — це, на сьогодні, справжній хребет цієї імперії. І його міцність, а також особливості сформованої ним суспільної структури — в якій не народ утворює державу, а нафто-газо-силова еліта “утримує” решту народу крихтами від власних доходів — потрібно враховувати в усіх гіпотетичних сценаріях подальшого розвитку подій в Росії.
Джерело
Про автора. Олексій Панич, філософ, член Українського центру Міжнародного ПЕН-клубу, блогер.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.